Философия/2.Социальная философия

Романенко-Бурлуцький Я. Л.

Аспірант, асистент кафедри філософії Донбаської Національної

Академії Будівництва та Архітектури, вихованець Київської Духовної Семінарії Московського Патріархату

Українська національна ідея та ідеологія православного християнства

Чимало фахівців з історії України впевнені, що національну ідею нашого народу слід шукати в самосвідомості українців, яки жили в епоху чужоземного правління вже після розпаду Київської Русі тоді, коли українські землі знаходилися під владою Литви, Польщі, а згодом і Росії, бо саме в цей час існувала найбільша загроза втратити національну ідентичність та розчинитись серед сусідніх держав-завойовниць; отже була вкрай необхідна така спільна ідея, яка не дозволяла би остаточно асимілюватись та допомагала зберігати етнічну цілісність. І ми не можемо не погодитись із цим. Але кого саме, в певній мірі, слід вважати виразниками загальноукраїнських інтересів у той великий історичний період? Нерідко найбільш значущими захисниками прав та свобод своїх співвітчизників у цю добу по праву називають козаків, спільноту вільних українців, які, за словами відомого канадського історика Ореста Субтельного, значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу, називаючи себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо [1]. Також послідовними захисниками народних інтересів безсумнівно були й українські «братства» 16-17 ст., які, згідно з твердженням професора Н. Тальберга, реєструвались за так званим Магдебурзьким правом, що давало їм можливість використовувати широкі права самоврядування для вільного захисту української народної віри та Церкви [2]. Поставимо перед собою питання: яку саме віру український народ вважав своєю у цей складний період, та яку саме таку народну віру захищали козаки? Відповідь одна – православне християнство! Відомий історик та перший президент України Михайло Грушевський стверджував, що саме Православна церква була єдиним національним представником української народності, її національним знаменням, а разом із тим і опорою для національної культури. На його думку українське суспільство козацької доби бачило та відчувало, що єдиним підґрунтям, на якому в той момент можна було об’єднати всі верства та частини українського народу, залишалась древня православна релігія, з якою безпосередньо було пов’язане саме поняття українського або, як тоді говорили (за старою традицією Київської держави) – руського життя [3,224-225]. Ось чому братства, насамперед львівське та київське, разом із козацтвом невпинно захищали православну віру, вбачаючи в ній саму суть національної ідеї та культури, і вважаючи, що з падінням Православної церкви неодмінно розвалиться і все національне життя [3,244].

Отже історично українська національна ідея вже з самого початку свого становлення була безпосередньо пов’язаною з ідеологією Православної Християнської Церкви. Але необхідно зауважити, що національна ідея росіян, наших найближчих сусідів, також пов’язана із православним християнством, причому російське державне законодавство визнає виключну роль Православ’я в історії Росії, в формуванні її духовності та культури, що зазначено в Федеральному законі про свободу совісті та релігійні об’єднання від 19.09.1997 [4]. І все ж таки російська та українська національні ідеї, на нашу думку, певним чином відрізняються одна від одної. Російська національна ідея ґрунтується на доктрині «Третього Риму», яку вперше відобразив у своєму повчальному посланні до царя Василя ІІІ у 1523 році псковський монах Філофей, як то зазначено в роботі відомого історика сучасності Дмитра Поспеловського [5]. Це означає, що російська православна держава після падіння Константинополя у 1453 році стала вважати себе приймачкою Візантії, «Другого Риму», тобто місіонерською державою, яка повинна з одного боку захищати інтереси всіх православних народів, в першу чергу сусідніх, а з іншого – просвіщати світом християнства ті племена, які ще не зазнали християнізації. І як у свій час з Риму та Константинополя виходило багато проповідників Слова Божого, які розходились по різних країнах з вісткою про Христа, так і Москва стала осередком розповсюдження світла Євангельського вчення серед інших народностей. Україна ж, навпаки, ніколи не претендувала на роль місіонерської держави, її головним завданням було зберегти та передати нащадкам високий рівень духовності та моральності, який був виплеканий у народному середовищі внаслідок тих процесів, які відбувались впродовж століть після хрещення Русі в 988 році князем Володимиром, та які були тісно пов’язані зі зразками грецького подвижництва і любомудрія, оскільки Україна зберігала контакти із грецькою Православною Церквою набагато довше, аніж, наприклад, Росія. Той факт, що етнічні українці після розпаду Київської Русі не тільки не відмовились від віри православної, незважаючи на гоніння з боку поляків-католиків та постійні війни з турками-мусульманами, але і самі нікого не переслідували за відмінні релігійні переконання, свідчить на користь справжній відданості Православній Церкві з одного боку, та свідомій віротерпимості з іншого, що було б майже неможливим без достатньо високого рівня духовного розвитку самого українського суспільства. Отже, національна ідея, яка об’єднувала український народ у минулому і яка здатна об’єднати його сьогодні, на нашу думку, полягає в усвідомленні великого потенціалу духовності та моральності самої української душі, потенціалу, який історично зміг розкритись лише завдяки високодуховній ідеології Православної Церкви. І оскільки Україна знаходиться на порубіжні між Європою та Азією, вона повинна бути взірцем високодуховного морального життя як для заходу, так і для сходу Євразійського континенту, – в цьому і полягає, на нашу власну думку, її національна ідея.

Тепер, коли ми змогли визначити національну українську ідею як плекання високодуховного і морального суспільства в рамках ідеології Православної Церкви для того, щоб являти з себе наочний приклад доброго суспільного ладу і людяної поведінки нашим західним та східним сусідам, треба визначитись з тими методами, завдяки яким ми зможемо відновити та зберегти високій рівень духовності та моралі в самій Україні. Спеціалістам відомо, що сталий характер людини та образ її поводження на сімдесят відсотків залежать від виховання, причому найбільший вплив на неї справляє родина, школа та коло найближчих друзів. У радянські часи була загублена дуже ефективна система православного виховання, завдяки якій дитина змалку виховувалась на основі високодуховних принципів православної традиції: релігійне виховання дітей в сім’ях та обов’язкове викладання Закону Божого у школах було запорукою успішного формування високоморальної особистості. В сучасній Україні ми не маємо ніякої альтернативи такій системі виховання, більш того, сам виховний процес є залишеним напризволяще, а стихійне виховання і призводить до того, що рівень моральності нашого суспільства неодмінно падає. Ось чому, на нашу думку, необхідно повернути православну систему виховання та прилаштувати її до реалій теперішньої ситуації в українському суспільстві. По-перше, необхідно визнати на державному рівні, що не тільки історія та культура, але і національна ідея нашої країни безпосередньо пов’язані із ідеологією Православної Церкви (так зробили вже декілька Європейських демократичних держав, наприклад, Росія та Греція). По-друге, запровадити у систему шкільного навчання вже з молодших класів обов’язкове викладання християнської етики, або Закону Божого, тобто такого предмету, метою якого була б не проповідь єдино щирої православної віри, але навчання тим християнським заповідям та нормам життя, без яких неможливе ані розуміння духовного підґрунтя української історії та культури, ані слідування українській національній ідеї. І по-третє, впровадити державну цензуру на ті види суспільної діяльності, які мають можливість негативно впливати на спосіб життя та поведінки окремих верств населення та всього суспільства в цілому. Це стосується, насамперед, засобів радіотелевізійних комунікацій, бо завжди необхідно перевіряти таке: чи відповідає зміст тих чи інших радіотелевізійних трансляцій національній українській ідеї, та чи не шкодять вони духовно-моральному рівню нашого суспільства. Але не слід вважати, що подібні дії суперечать основним демократичним принципам, бо сама демократія в момент свого народження в Античному світі не була нігілістською, як ми інколи вважаємо зараз, навпаки, вона була релігійною, оскільки кожне місто-держава або «поліс» (наприклад місто Афіни, що отримало назву від давньогрецької богині Афіни) мав своїх власних державних богів, поклоніння яким було обов’язковим для всіх членів демократичного суспільства, а відступ від державної релігії карався за законом і достатньо суворо. Більш того, у сучасному демократичному світі існує певна кількість демократичних країн, які на законодавчому рівні визнали те чи інше віросповідання своєю національною державною релігією і між тим ніхто не стане обвинувачувати їх в порушенні демократичних принципів. Наведемо декілька прикладів: в Італії та Іспанії державною релігією визнана Християнська Католицька Церква, в Германії державними визнаються дві Християнські Церкви – Католицька та Протестантська, в Фінляндії також дві Християнські Церкви – Православна та Протестантська офіціально вважаються державними релігійними організаціями. Отже слід визнати, що українське державне законодавство, яке стосується релігійних організацій, і яке збудовано за принципом зрівнювання всіх релігійних систем на зразок американського законодавства, не відповідає ані історичним, ані культурним реаліям нашої країни. Крім того, якщо у Сполучених Штатах Америки подібна законодавча модель може бути виправдана початковою відсутністю устояних духовних та культурних традицій, то для України нехтування її історично багатою релігійно-моральною традицією на практиці означає забуття і її національної ідеї. Таким чином в нас є вибір: або ми визнаємо своє героїчне минуле, безпосереднім образом пов’язане із ідеологією та мораллю Християнської Православної Церкви і повертаємось до традиційного виховання в рамках розуміння своєї відповідальної національної ідеї, або ми і далі йдемо по шляху занепаду моральності та духовності в нашому суспільстві, який виведе нас невідомо куди…

Використана література:

1. Субтельний Орест. Історія України: Посібник. – К.: «Либідь», 1993. – 720с.

2. Тальберг Н. История Русской Церкви /в 2-х т. Т.1. – М., 2002. – 528с.

3. Грушевский М. Иллюстрированная история Украины с приложениями и дополнениями. – Донецк: ООО ПКФ «БАО», 2004. – 768с.

4. Федеральный Закон о свободе совести и о религиозных объединениях в редакции Федеральных законов от 06.07.2006 N 104-Ф3.

5. Поспеловский Д. В. Православная Церковь в истории Руси, России и СССР. - М., 1996. – 408с.