Радей А.С.

Корупція як дисфункція бюрократичного способу управління

Для розгляду проблеми корупції, як найбільш руйнівної і загрозливої дисфункції бюрократичного апарату, варто пригадати концепцію бюрократії Маркса. Мислитель, спростовуючи будь-яку корисність держави, оцінював бюрократію з суто негативних позицій, визначаючи її як „абсолютне зло”.

Підміна суспільного інтересу приватними інтересами влади й окремого чиновника і привласнення держави чиновництвом – основні риси бюрократичного панування. Чиновник, що монопольно володіє державною структурою і її владними функціями, стає бюрократом-власником.

Саме ці чинники й породжують корупцію. Цікаво, що ця проблема може бути поставлена тільки стосовно сучасного типу легітимного панування - панування бюрократії. Оскільки бюрократія опирається на принцип формальної раціональності з властивою їй обов'язковістю ефективності, то питання про корупцію може бути розглянуте на тлі визначення факторів, що зменшують ефективність суспільного управління у зв'язку з вторгненням особистого інтересу в сферу загально-соціального.

На сучасному етапі розвитку суспільства посилення ролі державного управління в системі регуляторів громадського життя збільшує могутність цієї соціально-професійної групи. В економіці, як зазначає російський дослідник А. Соловьев, цьому сприяє існування поділу її на державний і приватний сектори, що дає чиновництву чималі ліцензійно-дозвільні повноваження, підсилює його вплив на політику через банківський і торговельний капітал.

Представники неолібералізму вбачають причину зростання корупції в надмірному збільшенні втручання держави в економіку. Як наслідок цього виникає тіньовий ринок, оскільки завжди бувають люди, фірми й компанії, готові платити за право займатися тим, що заборонено іншим. Тут спостерігається пряма залежність - чим більше держава приділяє увагу економіці, чим більше вона встановлює законів і норм, що регулюють, забороняють і заохочують, тим визначальнішим стає вплив адміністративних структур, і, отже, тим сильніше небезпека появи обхідних шляхів досягнення цілей.

Таким чином, можна сказати, що корупція - це зворотний бік дозвільно-регулюючої і ліцензійної діяльності держави в особі бюрократії як повноважного його представника. Регулювання й корупція невіддільні один від одного, принаймні, на сучасному етапі розвитку суспільства.

І. Мені, французький учений, дослідник явища корупції, дає наступне визначення поняття: корупція - це "підпільний обмін" між двома ринками - політичним (і/або адміністративним) та економічним (соціальним). Цей обмін відбувається в прихованій формі, оскільки він порушує загальноприйняті норми закону й етики і приносить спільний інтерес у жертву приватного".

Дане співвідношення явищ - регулююча діяльність уряду й існування тіньових способів ведення економічної діяльності в обхід наявним законам і постановам - аж ніяк не означає, що корупція є соціальною нормою. Соціальна норма складається із двох компонентів - усвідомленої суспільної необхідності й фактичної здійсненності. Корупція ж є прямим порушенням суспільної необхідності в строгому, чіткому, регламентованому й особисто-безкорисливому керівництві державою. Бюрократія, корпус державних службовців одержують фіксовану заробітну платню й повинні проводити чітке розмежування між своїми особистими прибутками і державними коштами.

Корупція, безумовно, відрізняється певними стійкістю, масовістю й поширенням. На сьогодні жодна держава світу не може заявити про те, що довга, виснажлива й кровопролитна боротьба з корупцією увінчалася перемогою здорових сил суспільства.

Уряд не є підприємством, орієнтованим на одержання прибутку, під впливом корупційної корозії він піддається деяким якісним змінам. Структури державного управління починають зсередини переорієнтуватися на нехарактерні для них критерії економічної доцільності. Тобто перетворюватися в інші за характером й призначенням механізми соціального управління.

Цікаво, що практика одержання різного роду хабарів і привілеїв у чималого числа державних службовців значною мірою знижує прагнення просування службовими сходами. Це пояснюється природним консерватизмом чиновництва: нерідко спостерігається така ситуація, коли молодший за посадою має в силу конкретизації своїх повноважень більше дозвільних важелів впливу й, отже, більше каналів одержання додаткової платні за свою працю. Міняти "хлібне" місце на непевність, нехай навіть соціально більше престижну, наважується не кожен чиновник.

Деструктивність економічних наслідків корупції також не викликає сумнівів. С’юзен Роуз-Екерман, фахівець із питань економіки й права вважає, що є певна подібність між податками й хабарами в плані їхнього впливу на поведінку приватних фірм і компаній.

"Податок на прибуток виплачується не тільки власником фірми, адже він може закласти суму податку в ціни на товари, послуги, сировину й т.п. точно так само можуть бути зібрані засоби для хабара. Але ще більше подібності між хабаром і одноразовим збором. Основне ж розходження між хабаром і податком полягає в тому, що в першому випадку відсутня фіксована величина виплати. Чиновник визначає суму необхідного хабара довільно, діючи за принципом "чим більше - тим краще". В остаточному підсумку все це впливає на рівень інвестицій, вартість проектів, добробут громадян" – зазначає дослідник.

Хабарництво посадових осіб щільно увійшло в культурну свідомість суспільства. Поступові заходи щодо обмеження й заборони особистої фінансової сваволі не зруйнували стереотип, а лише пом'якшили його й додали йому різко негативного змісту. Але сам факт зловживань як неодмінної характерної риси державної управлінської діяльності увійшов у повсякденну народну свідомість.

Це, в свою чергу, не означає, що боротьба з корупцією – справа безнадійна. Подолати корупцію повністю, безумовно, неможливо. Але ефективність такої боротьби визначає рівень цивілізованості країни і держави, ступінь розвитку інститутів громадянського суспільства.