Право/2.Административное и финансовое право

Гаврик В.О. Кондрат’єв В.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

ПРАВОВА ПРИРОДА ПОДАТКУ У ГОСПОДАРСЬКІЙ СФЕРІ

Оподаткування є однією з найважливіших функцій держави, одночасно виступає засобом фінансового забезпечення її діяльності. Саме за допомогою податків утворюється велика частина грошових фондів, необхідних для функціонування держави. Але за своїм змістом податкові правовідносини є економічними. Ю.А. Ровинський підкреслює, що головною особливістю фінансових правовідносин є те, що вони виступають юридичною формою вираження і закріплення фінансових відносин, і, у свою чергу, є формою певних економічних відносин [1.с.134]. Роль податків як фіскального інструмента та фактора державного впливу на економіку свідчить про необхідність комплексного підходу при формуванні норм податкового законодавства.

Питання правової природи податку розглядалися в роботах Є.О. Алісова, Л.К. Воронової, С.Т. Кадькаленка [2], М.П. Кучерявенка [3], Л.М. Долі [4] та інших авторів, однак не можна вважати, що в науці правова природа податку отримала достатню розробку, що свідчить про актуальність подальших досліджень.

Метою статті є розробка питань правової природи податку у господарській сфері.

При дослідженні правової природи податку виникає питання, за що приватний суб’єкт робить цей обов’язковий грошовий платіж.

Одна з можливих відповідей полягає в тому, що податок – це плата публічному суб’єкту за надання можливості здійснення визначених послуг. Такий погляд на сутність податку названий у фінансово-правовій науці договірною теорією податку.

Суть договірної теорії податку полягає у тому, що держава і платник укладають між собою неписану угоду, відповідно до якої держава підтримує порядок у суспільстві, захищає платника податків від зовнішніх ворогів, здійснює інші суспільно-корисні послуги, а платник податків оплачує ці послуги держави податками. З погляду послідовників даної теорії, податок – це ціна, яку платять за можливість використовувати суспільні ресурси для певних загальних цілей і впливати на розподіл доходів і майна між громадянами.

Слід визнати, що договірна теорія податків має сенс, однак цілком ототожнювати податкові відносини з договірними зовсім непросто.

Класичні договірні відносини припускають рівність сторін цих відносин. Це означає, що сторони вступають у відносини, які передбачають взаємні права й обов’язки, при цьому виконання обв’язку однією зі сторін обумовлено виконанням своїх обов’язків іншою. При оподаткуванні на приватного суб’єкта покладається безумовне зобов’язання зі сплати податку, при цьому держава робить платникові податків послуги.

На думку М.Ю. Орлова, у договірних відносинах сторони виконують свої зобов’язання пропорційно тим благам, що вони одержать у результаті виконання зобов’язань іншими сторонами. Це значить, що кожен платник податків вправі жадати від держави «суспільних послуг» пропорційно своєму податковому внеску, що податки сплачуються платником податків державі за надання «суспільних послуг» [5, с 87].

Аналіз тенденцій розвитку суспільних відносин дозволяє запропонувати новий підхід до оцінки правової природи податку. Від уявлень про податок як про обов’язковий безоплатний платіж, стягнутий державою з приватного суб’єкта, як він визначається в рамках податного права, варто переходити до розуміння податку як «кредиту», переданого публічному суб’єкту на соціальне значимі цілі.

У даний час все більше виявляється тенденція до зближення характеру майнових господарсько-правових і податкових відносин. З укрупненням виробництва, збільшенням і ускладненням характеру зв’язків виробничих, інформаційних і фінансових структур, підвищенням їх взаємної залежності приватноправові майнові відносини все в більшому ступені здобувають властивості публічних. За ефективність використання податкових надходжень публічний суб’єкт повинен звітувати чи відповідати перед «кредиторами» - приватними суб’єктами.

Сьогодні в науці переважає погляд на податкові відносини як імперативні, такі що мають владний характер. Отже, для приватного суб’єкта синонімом поняття податкових відносин є поняття майнових обов’язків. З цього випливає, що податкові відносини для приватного суб’єкта у більшості випадків небажані. Очевидно, приватний суб’єкт вступає в податкові відносини тому, що згідно з Конституцією і чинним законодавством не може не вступати. Однак у ряді ситуацій він міг би і уникнути такої необхідності. Для цього досить не приймами спадщини, не продавати нерухомість, не отримувати прибуток тощо. І все-таки приватний суб’єкт вступає в податкові відносини, тому що вважає це економічно виправданим, відповідним його інтересам.

Отже, податкові відносини часто є похідними від інших майнових відносин. У господарський сфері вони є похідними від господарських правовідносин. Тобто податкові відносини є продовженням господарсько-правових. Приватний суб’єкт вступає в податкові відносини, якщо вважає більш доцільним розлучитися з частиною власних коштів заради одержання можливості вільно розпоряджатися тими, що залишилися, без притягнення до податкової відповідальності.

Відносини «платник податків – податковий орган» за своєю природою близькі до відносин «приватний суб’єкт – природна монополія». При цьому майнові відносини з природною монополією регламентуються господарським законодавством, а з податковим -податковим органом. З цього випливає, що практична відсутність чи обмеження волі вибору при вступі в майнові відносини також не є виключно ознакою владного підпорядкування. Ознака владності складається в наявності тільки з однієї сторони можливості самостійно, без використання судової процедури, у рамках наданих законом повноважень відновлювати порушені, на її думку, власні права чи права інших суб’єктів, домагатися виконання іншою стороною її обов’язків і (або) застосовувати санкції до іншої сторони. Позасудовий порядок даної процедури і є ознакою наявності владного підпорядкування у відносинах сторін.

Владне підпорядкування в податкових відносинах має місце тоді, коли одна сторона може в позасудовому порядку домогтися виконання обов’язку іншої сторони, і необхідний для цього порядок дій визначений законом, а не угодою сторін. Якщо майнові суперечки розглядаються за узгодженням сторін чи у судовому порядку – владне підпорядкування відсутнє. У відношенні суб’єктів господарювання у податкових відносинах владне підпорядкування відсутнє, оскільки спори між публічним суб’єктом і суб’єктом господарювання розглядаються тільки в судовому порядку.

Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. [8] передбачає випадки вирішення спорів виключно в судовому порядку. Згідно з цим Законом виключно в судовому порядку вирішуються спори коли:

1. Активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду. В інших випадках платники самостійно визначають черговість і форми задоволення претензій кредиторів за рахунок активів, вільних від заставних зобов’язань забезпечення боргу. У разі, якщо такого платника податків визнано банкрутом, черговість задоволення претензій кредиторів визначається законодавством про банкрутство.

2. Платник податків може також оскаржити дії службової особи контролюючого органу з відмови у прийнятті податкової декларації у судовому порядку.

3. Обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може ґрунтуватися на визначенні податковим органом податного зобов’язання з використання непрямого методу остаточного вирішення справи судом.

4. Платник податків може оскаржити до суду рішення центрального органу контролюючого органу або органу стягнення щодо видання інструкцій чи податкових роз’яснень, у тому числі форм обов’язкової податкової звітності, які, за висновком такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку, збору.

5. З урахуванням строків давності платник податків має право оскаржити до суду рішення контролюючого органу про нарахування податкового зобов’язання у будь-який момент після отримання відповідного податного повідомлення.

6. Керівник відповідного податкового органу має право звернутися до суду з поданням про продовження строку арешту активів платника податків за наявності достатніх підстав вважати, що звільнення активів з-під адміністративного арешту може загрожувати їх зникненням або знищенням, а суд повинен прийняти відповідне рішення протягом 48 годин від моменту отримання зазначеного звернення.

7. Рішення керівника податного органу щодо арешту активів може бути оскаржене платником податків в адміністративному або судовому порядку.

8. Платник податків має право на відшкодування збитків і немайнової шкоди, завданих податковим органом внаслідок неправомірного застосування арешту його активів, за рахунок коштів відповідного бюджету згідно із законодавством. Рішення про таке відшкодування приймається судом.

9. Рішення податкового органу щодо покладення відповідальності за погашення залишкового боргу платника податків на третю особу може бути оскаржене у порядку, передбаченому цим Законом для оскарження рішень податкового органу про нарахування суми податкового зобов’язання за непрямими методами.

На основі вищевикладеного можна сформулювати наступні загальні висновки:

1. Аналіз характеру відносин між фізичною особою і податковим органом дозволяє зробити висновок про недостатність правового врегулювання формування публічно-правових майнових відносин, заснованих не на владному підпорядкуванні, та про ріст значимості майнових інтересів приватного суб’єкта податкових відносин.

2. Аналіз норм податного цивільного і господарського законодавства показує, що відносини податкових органів і платників податків – суб’єктів господарювання, не носять владно-підлеглий характер. Отже, не всі норми податкового законодавства засновані на владному підпорядкуванні.

3. Відсутність владного підпорядкування в даній групі податкових відносин відповідає балансу публічного і приватного інтересів і відображає тенденцію до рівності майнових відносин приватного і публічного суб’єктів податкових правовідносин.

Література:

1. Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского права. – М.: Госюриздат, 1960. – 193 с.

2. Фінансове право: Підручник / Є.О. Алісов, Л.К. Воронова, С.Т. Кадькаленко та ін. – Х.: Фірма «Консул», 1998 – 496 с.

3. Кучерявенко М.П. Податковий обов’язок: зміст, структура, засоби забезпечення // Вісник Академії правових наук України. – 2001. - №3/26. – С. 122 – 134.

4. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навч. посібник. – К.: Знання, 1998. – 273 с.

5. Орлов М.Ю. Основные вопросы теории налогового права как подотрасли финансового права. – М.: Статут, 2003. – 228 с.

6. Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.200р. №2181 // Відомості Верховної Ради України. – 2001 р. - №10. – Ст. 44.