Боженко К.С., Кондратьєв В.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені М.Туган-Барановьского

Проблеми правового регулювання банківської сфери України

Стан розвитку кредитних правовідносин визначальним чином обумовлює ефективність функціонування економіки, яка базується на ринкових засадах. Поступова трансформація пострадянської планової системи управління народним господарством та розбудова сучасних ринкових механізмів господарювання зумовили динамічний розвиток в Україні ринку фінансових послуг та його кредитної складової. Прийняте наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років законодавство, зокрема закони України „Про Національний банк України”, „Про банки і банківську діяльність”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, стало належною правовою основою для створення в Україні основних інститутів та інфраструктури банківської системи і ринку фінансових послуг, включаючи їх відповідних професійних учасників (банки та інші фінансові установи) і регуляторів (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг).

Більшість вчених досліджували переважно цивільно-правові аспекти кредитування або ж його особливості в контексті загальних вимог до регулювання банківської діяльності. Проблемам правового регулювання банківської системи України в умовах перехідної економіки присвячені праці Г. Башнянина, О. Вовчак, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, М. Козоріз, О. Копилюк, О. Кириченко, А. Мороза, С. Мочерного, О. Петрика, М. Савлука, Т. Смовженко, М. Суржинського, С. Реверчука, С. Хорунжого, Т. Черничко, В. Ющенка та інших.

Натомість, в українській юридичній науці практично не досліджувались фінансово-правові аспекти регулювання банківського кредитування як відносно самостійного компонента в сфері фінансових правовідносин. Тему даної статті обрано саме у зв’язку з недостатнім рівнем дослідження даного питання, а також з огляду на його вкрай важливе практичне значення для подальшої еволюції кредитної системи України та належного правового забезпечення процесів у цій сфері.

Метою статті є виявлення складових елементів та особливостей фінансово-правового регулювання банківського кредитування, а також розробка й обґрунтування практичних рекомендацій і конкретних пропозицій щодо вдосконалення існуючої в Україні законодавчої і нормативно-правової бази у цій сфері. Для досягнення цієї мети були поставлені такі основні завдання як: проаналізувати правовий зміст понять і категорій, що використовуються в сфері кредитних правовідносин, сформулювати основні принципи регулювання кредитних правовідносин за участю банківських установ, а також дослідити особливості функціонування найважливіших елементів правового забезпечення банківського кредитування, визначити об’єкт та суб’єктів правового регулювання банківського кредитування, висунути й обґрунтувати відповідні наукові висновки, а також пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України в галузі банківського кредитування.

Підприємства та організації в процесі господарської діяльності часто відчувають необхідність у власних обігових коштах. Потреба суб’єктів господарської діяльності в коштах може бути задоволена за допомогою кредиту банку. Відносини, що виникають між банками і клієнтами з метою одержання ними банківського кредиту, регулюються нормами права і називаються кредитними правовідносинами.

Умови кредитного зобов’язання характеризуються поняттям „кредит”, що визначене як засноване на кредитному правочині зобов’язання однієї особи-кредитора з приводу передачі у власність іншій особі-позичальнику додаткової платоспроможності, вираженої у грошовій формі, і зустрічне зобов’язання позичальника в майбутньому повернути борг та сплатити процент.

В широкому розумінні кредит – це форма реалізації кредитних правовідносин, коли одна особа тимчасово набуває право кредитора стосовно іншої особи незалежно від юридичних підстав його виникнення. У вузькому розумінні – це правовідносини, що виникають між банком та позичальником на підставі кредитного договору.

Кредитні правовідносини, як решта правових відносин, складаються з таких елементів: суб’єктів, об’єкта і змісту.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо банківського кредитування та правове регулювання у цій сфері з огляду на його публічно-правову природу та фінансово-правовий характер.

Предметом дослідження є сукупність фінансово-правових норм і принципів регулювання відносин у сфері банківського кредитування, практичні аспекти їх реалізації, а також інші юридичні та організаційні засоби впливу держави на забезпечення стабільного розвитку банківської та кредитної системи України.

Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне виявлення в принципах кредитування, до яких належать: забезпеченість, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання.

Методологічною основою дослідження є сукупність методів юридичного аналізу, сучасних наукових поглядів й практичних підходів до регулювання кредитних правовідносин за участю банків.

Механізм фінансової безпеки в банківській системі характеризується як комплекс фінансово-правових норм та організаційних заходів, що здійснюються Національним банком України та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, спрямованих на забезпечення належного функціонування системи пруденційного регулювання банківської діяльності, нагляду за банками, системи гарантування вкладів та виконання функції кредитора останньої інстанції.

Спеціальними принципами правового регулювання банківського кредитування, є похідні від загальних принципів права основоположні правила, які надають відносинам між банками і позичальниками з приводу надання банківського кредиту ознак системності та упорядкованості. На підставі всебічного аналізу особливостей участі банків у кредитних правовідносинах розкрито зміст та сформульовано сім спеціальних принципів регулювання банківського кредитування: а) захисту прав кредиторів; б) кредитоспроможності позичальника; в) забезпечення банківського кредиту; г) мінімізації кредитних ризиків банку; д) цільового використання банківського кредиту; е) прибутковості кредитних операцій банку; є) відповідальності позичальника за повернення кредиту.

В Україні відсутній системний підхід до реалізації зазначених вище принципів. Тому запропоновано впровадити спеціальне законодавство, яке б на комплексній основі закріпило систему норм, спрямованих на імплементацію цих принципів на основі концепції пріоритету прав та інтересів банків-кредиторів.

З метою підвищення ефективності банківського кредитування запропоновано впровадити обмеження щодо надання великих кредитів і кредитів зобов’язаним особам як одного з істотних елементів правового регулювання питань концентрації кредитних ризиків. Запропоновано істотно скоротити сферу надання бланкових та безпроцентних кредитів, можливість яких передбачена статтею 49 Закону України „Про банки і банківську діяльність”.

Також необхідно визначити і обґрунтовати чотири основоположні підходи, на яких має ґрунтуватися правове регулювання іпотеки: а) реалізація концепції цілісності нерухомого майна як предмета іпотеки; б) створення надійної системи державної реєстрації прав власності на нерухоме майно та їх обтяжень іпотекою; в) встановлення правил визначення пріоритету забезпечених іпотекою вимог кредиторів; г) запровадження оптимальних позасудових процедур звернення стягнення на предмет іпотеки.

Особливості правового регулювання іпотеки зумовлені юридичним статусом нерухомості як сукупності зареєстрованих у встановленому порядку прав на функціонально цілісний матеріальний об’єкт, що включає земельну ділянку та всі інші об’єкти, не відокремлено пов’язані з нею.

Створення повноцінної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно визначено основним фактором успішного розвитку ринку іпотечного кредитування в Україні. Тому необхідно визначити обґрунтовані підходи до побудови цієї системи, до яких слід віднести: а) принцип „єдиного вікна”, згідно з яким права власності на нерухомість та будь-які їх обмеження мають реєструватися в єдиному державному реєстрі; б) формування системи державної реєстрації прав на нерухомість на основі земельного кадастру; в) вільний доступ іпотечних кредиторів до бази даних державного реєстру; г) ведення реєстру прав на нерухомість з використанням електронних носіїв інформації.

На сьогодні особливістю дворівневої моделі ринку іпотечного кредитування визначена наявність ринкової інфраструктури, фінансових інструментів та механізмів, які б дозволили первинним іпотечним кредиторам (банкам) рефінансувати власні операції з іпотечного кредитування за рахунок коштів, залучених від інвесторів – переважно фінансових установ з регламентованою структурою активів. При цьому мінімізується ризик ліквідності іпотечного кредитора за рахунок диверсифікації традиційних джерел формування пасивів банку-іпотечного кредитора. В роботі вказано три механізми рефінансування, за допомогою яких забезпечується функціонування дворівневої моделі – випуск іпотечних облігацій, секюритизація іпотечних активів і рефінансування з боку іпотечної установи другого рівня.

Зазначені механізми ґрунтуються на операціях з іпотечними активами, які визначено як права вимоги іпотечного кредитора за грошовими зобов’язаннями боржників відповідно до кредитних договорів разом з відповідними правами іпотечного кредитора за іпотечними договорами. Випуск іпотечних облігацій та секюритизація іпотечних активів потребують прийняття спеціального закону і запровадження в обіг іпотечних цінних паперів, виконання зобов’язань за якими забезпечене іпотечними активами. Автор пропонує запровадити в Україні два основні види іпотечних цінних паперів – іпотечні облігації та іпотечні сертифікати. Іпотечною облігацією є борговий цінний папір, емітентом якого є банк-іпотечний кредитор і виконання грошових зобов’язань за яким забезпечене заставою портфеля іпотечних активів, належних такому іпотечному кредитору.

Іпотечні сертифікати є цінними паперами, що використовуються в процесі секюритизації іпотечних активів і являють собою пайові цінні папери, які засвідчують право інвестора на володіння та отримання доходів від відповідної частки в неподільній сукупності іпотечних активів.

Поняття „секюритизація” визначено як спосіб позабалансового фінансування активів банківської установи шляхом безповоротної передачі банком іншій особі права власності на певні активи разом зі всіма супутніми ризиками. Механізм секюритизації іпотечних активів функціонує шляхом продажу первісним іпотечним кредитором портфеля іпотечних активів спеціалізованій установі, єдиною метою якої є утримання придбаних іпотечних активів на власному балансі та випуск для рефінансування цих активів іпотечних сертифікатів.

Найважливішим з точки зору наукової новизни та практичної значимості результатом роботи є визначення спеціальних принципів, які мають бути покладені в основу правового регулювання банківського кредитування, характеристика його об’єкту, суб’єктів та основних елементів фінансово-правового механізму регулювання банківського кредитування.

В результаті сформульовані найбільш суттєві його положення. Зокрема зазначається, що юридична наука при вивченні проблематики, пов’язаної з кредитуванням, основну увагу приділяє цивільно-правовим аспектам регулювання кредитних відносин. Такий підхід на сучасному етапі не відповідає потребам комплексного правового забезпечення банківського кредитування. Тому слід визначити, що в найближчій перспективі пріоритетне значення у галузі регулювання банківського кредитування матимуть фінансово-правові важелі.