Лілія Сімків

к.е.н., доцент,

Тетяна Розвадовська

студентка, Івано-Франківський

національний технічний університет нафти і газу,

м. Івано-Франківськ

Проблеми та перспективи розвитку місцевого самоврядування в Україні

Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є формування сучасної, ефективної системи місцевого самоврядування. Процес реформування місцевого самоврядування в нашій державі проходить досить складно та суперечливо. Він стримується, перш за все, економічними чинниками, відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здійснення органами місцевої влади своїх завдань та функцій. Важливу роль відіграють також і причини політичного правового та психологічного характеру.

Існуюча в Україні система місцевого самоврядування залишається досі малоефективною, внутрішньо суперечливою і відірваною від потреб населення, оскільки базується на недостатньо досконалих організаційних та економічних методах управління. Потребують подальшого вивчення питання, що стосуються розв’язання проблеми взаємодії державних органів влади та органів самоврядування, ствердження інституту територіальної громади, подальше вдосконалення демократичних процедур безпосередньої участі громадян в управлінні територіями. Крім того, становлення і розвиток ефективної системи місцевого самоврядування в нашій державі вимагає вирішення цілої низки теоретичних і практичних завдань, пов’язаних насамперед із забезпеченням реальної здатності місцевого самоврядування виконувати покладені на нього Конституцією і законами України функції та повноваження.

Село, селище, місто складають базовий рівень місцевого самоврядування і на відміну від таких територіально-адміністративних одиниць, як район і область, мають значно вищий рівень самоврядування. Адже під органами базового рівня треба розуміти місцеву владу, "яка найближче перебуває до громадянина, і має свої структури демократії та свою автономію, - а отже, повноваження, достатні для того, щоб ця автономія мала реальний об’єкт для свого застосування" [1]. Цілком іншим видається статус і повноваження органів управління на рівні району та області.

Перш за все, районні та обласні ради – це колективні органи, які тільки представляють спільні інтереси територіальних громад, до яких входитимуть представники сіл, селищ і міст.

По-друге, посадові особи районного та обласного рівня мають меншу ступінь легітимності. Відповідно до частини 4 статті 141 Основного закону "голова районної та голова обласної ради обираються відповідно радою і очолюють виконавчий апарат ради".

По-третє, саме на рівні області та району стикуються інтереси місцевого самоврядування та найвищих виконавчих органів державної влади. Тому районні та обласні ради, їх органи, а також голови обмежені лише внутрішньо-адміністративними та представницькими органами. Виконавчу владу на цьому рівні здійснюють місцеві державні адміністрації, порядок призначення і функціонування яких включає елементи прямої демократії і базується на принципах адміністрування [2].

Обласний рівень став тим сполучним ланцюгом, за допомогою якого уряд та апарат Адміністрації Президента проводить вертикаль виконавчої влади, а обласна рада видає нормативні документи для регіонального державного управління, не маючи можливості відповідати більшості вимог самоврядного органу управління. Органи самоврядування в містах, селищах, районах не можуть створити відповідних форм взаємодії з обласною радою, оскільки вона не має автономних важелів реального впливу на виконавчі структури державного управління в області. Якщо до цієї плутанини додати радянський менталітет, радянську уяву, де переважає пряме та повне підпорядкування ланок органів влади вищим та найвищим, то не важко уявити, чого очікують від органів самоврядування представники державного управління на всіх його рівнях. [3].

Крім того, особливістю української моделі організації влади на місцях є те, що місцеві органи виконавчої влади створюються і функціонують не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності органів місцевого самоврядування (як у західноєвропейських країнах ), а й беруть на себе основний обсяг щодо управління певними територіями. Таким чином, існуюча система влади на місцевому рівні реалізується через систему політичного та економічного двовладдя, оскільки діють призначені з центру державні адміністрації і місцеві органи влади, обрані територіальною громадою.

Невирішеність проблеми розподілу повноважень між різними рівнями влади призводить до того, що в системі самоврядування запроваджується не правове регулювання, а ієрархічне підпорядкування старого радянського типу.

Водночас значною проблемою є розходження між законодавчими і реальними повноваженнями інституту місцевого самоврядування. Воно, проявляється у тому, що владні функції та повноваження органів і посадових осіб не в змозі бути реалізованими або реалізуються не повному обсязі внаслідок незавершеності процесу реформування інститутів державної влади, дублювання їхніх повноважень.

Важливим моментом є дотримання принципу чіткого розподілу повноважень щодо розв’язання конкретних завдань між різними ієрархічними рівнями управління, в основу якого покладена концепція, яка передбачає делегування повноважень знизу вверх – від територіальної громади до органів місцевого самоврядування, від них до регіональних владних структур і врешті до державних органів управління.

Удосконалення потребує діюче законодавство, що регулює питання організації та функціонування місцевого самоврядування. Базовий Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", нормативні акти, які визначають окремі повноваження органів управління на місцях, виборче законодавство належним чином не врегулювали ряд важливих питань організації життя територіальних громад. Це стосується статусу комунальної власності, бюджетних відносин, формування та діяльності органів самоорганізації населення, форм безпосередньої участі громадян у реалізації місцевих завдань, взаємовідносини органів та посадових осіб місцевого самоврядування з відповідними органами державної влади. Вважаємо, що ряд цих питань доцільно регулювати на локальному рівні в рамках нормативних актів, що видаються в системі місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України. У світовій практиці існує подібний підхід, (наприклад, гомруль у США). Це сприятиме зміцненню правової, організаційної та фінансової автономності місцевого самоврядування, дозволить конкретизувати загальні конституційні і законодавчі положення стосовно окремих територіальних громад із врахуванням місцевих традицій і особливостей. До таких нормативних актів можна віднести, в першу чергу, статути територіальних громад.

Підсумовуючи вищесказане зазначимо, що місцеве самоврядування в Україні має бути таким демократичним інститутом, який здатен вирішувати проблемні питання місцевого розвитку завдяки ініціативі та організованості громадян. В нашій країні, як і в багатьох державах усталеної демократії, повинен чітко реалізовуватися такий важливий принцип територіального управління, як розподіл функцій держави та суспільства. Адже головна проблема в організації та здійсненні місцевого і регіонального самоврядування полягає у необхідності поєднувати два протилежні начала – державно-централізоване та самоврядно-муніципальне, місцеве. Розвиток та реформування місцевого самоврядування повинні стати пріоритетними напрямами сучасної політики України.

Список використаної літератури

1. Зіллер Ж. Політико-адміністративна система країн ЄС: порівняльний аналіз / Ж. Зіллер. – К.: Основи, 1996. – 285 с.

2. Писеренко С.М. Організаційно економічні механізми регулювання регіонального розвитку / С.М. Писаренко, Л.Є. Сімків // Регіональна політика і механізм її реалізації / Долішній М.І., Злупко С.М, Вовканич С.Й. та ін. За ред.. академіка НАН України Долішнього М.І. – К.: - Наукова думка, 2003. – С. 84 – 105.

3. Самойленко Л.Я., Розвиток територіальних громад у системі місцевого самоврядування та становлення безпосередньої демократії в Україні / Л.Я. Самойленко // Економіка та держава. – 2009. - №9. – С.98 – 102.