Клименко О. В

науковий керівник к. е. н., доц.. Кондусова Л. Ф.

Харківський національний економічний університет, Україна

СВІТОВИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД ПРОВЕДЕННЯ ВАЛЮТНО-КУРСОВОЇ ПОЛІТИКИ

Валютна політика – це невід’ємна складова грошово-кредитної політики держави, сукупність економічних, правових та організаційних заходів, що здійснюються державними органами, центральними банківськими та фінансовими закладами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Головним інструментом державної політики та зовнішньоекономічними зв’язками країни виступає валютний курс, що при ефективному регулюванню як складового механізму формування позитивної динаміки макроекономічних показників має забезпечувати створення сприятливих умов для зростання виробництва та експорту держави. В умовах глобалізації обмінні курси почали значно впливати на стан економіки окремих держав і світового господарства в цілому. Через це все більшої актуальності набуває питання курсоутворення та принципів реалізації валютної політики, валютного нагляду та регулювання їх ефективності [1, с. 23-24].

Дослідженнями валютної політики в умовах трансформації, питанням напрямів валютного регулювання займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як І. Нідзельська, О. В. Дзюблюк, В. С. Стельмах, Т. Васенко та ін..

Мета дослідження – аналіз світового та вітчизняного досвіду особливостей проведення валютної політики, регулювання та нагляду.

Реалізація валютно-курсової політики здійснюється відповідно до поставлених завдань, до стану економічного розвитку країни. В Україні ключовою задачею є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, а також сталого економічного розвитку. Вітчизняна валютна політика характеризується шістьма, нерозривно пов’язаних з економічним станом країни, етапами свого розвитку. Основні засади валютної політики були сформовані в умовах економічної кризи, що супроводжувалося значним зростанням рівня інфляції, дефіциту бюджету, спадом виробництва та порушенням існуючих зв’язків між пострадянськими країнами (див. табл. 1).

Таблиця 1

Характеристика етапів формування валютної політики

№ етапу	Період	Характеристика періоду
1	1991-1993 рр.	Відсутність національного законодавства з питань валютного регулювання і валютного контролю, недосконалість економічної і податкової політики. Запроваджено: підвищення ставки податків на експортну продукцію, ставка рефінансування банківських установ, посилений контроль за своєчасністю надходження валютних коштів на рахунки, їх переміщення через митний кордон України
2	1994-1996 рр.	Створення міжбанківського валютного ринку, скасовано обов’язків викуп 10% валютних надходжень суб’єктів господарювання до офіційних валютних резервів НБУ
3	1997-1998 рр.	Призупинення економічного спаду, подальша лібералізація валютного ринку. Проведено заходи щодо мінімізації негативної динаміки обмінного курсу
4	1999-2004 рр.	Подолання економічного спаду, поступове економічне зростання: нарощення обсягів виробництва, збільшення експорту, зниження рівня інфляції та дефіциту бюджету. Проголошення режиму плаваючого валютного курсу.
5	2005-2008 рр	Лібералізація валютної політики, жорсткі вимоги у сфері валютного регулювання та підвищення відповідальності за порушення вимог валютного законодавства.
6	2008–наш час	Скорочення надходжень іноземної валюти у зв’язку з економічним спадом, значна девальвація гривні. Застосування адміністративних обмежень на операції з валютою, посилення вимог до рефінансування, отримання фінансової допомоги від МВФ за програмою стенд-бай.

Таким чином вибір валютного режиму залежить від економічної ситуації, при цьому важливо обрати механізм встановлення вартості однієї валюти щодо іншої та ступінь втручання органів грошово-кредитного регулювання. Як правило, центральний банк використовує, залежно від обраної політики, відповідні інструменти, такі як: валютний курс, грошові агрегати М2 та М3 та рівень інфляції. При цьому курсові режими мають визначатися залежно від цілей монетарної політики на певний період та відповідно до обраних інструментів.

Не існує чіткої послідовності дій для досягнення успішної політики. Дана тенденція викладена у теорії МВФ про «неможливість», або «теорію трикутника». Згідно теорії неможливо досягти одразу трьох цілей: вільного пересування капіталів, фіксованого режиму валютного курсу та незалежної монетарної політики [2]. У випадку, коли країна є позичальником, теорія звучить таким чином: одночасно можна і необхідно використовувати два регулятори, що дасть змогу уникнути фінансових криз. Розглядаючи ситуацію в Росії, у 1998 р. за теоремою в країні було використано два інструменти «теорії трикутника», та кризи уникнути е вдалося. З іншого боку, грошово-кредитна система Китаю, що успішно витримала кризу 1997-1998 рр. повністю описана «теорією трикутника». КНР проводила політику фіксованого курсу юаня, одночасно з самостійною грошово-кредитною політикою. Таким чином країна запобігала лібералізації руху капіталів. Виходить, найбільш важливою у «трикутнику» є саме лібералізація капіталів. Саме через відкриття внутрішнього фінансового ринку інвестори-нерезиденти змогли швидко зламати національні валютно-фінансові механізми, тоді як нерозвиненість фінансової системи України навпаки – пом’якшила наслідки впливу фінансової кризи Росії.

У світовому досвіді діяльності органів регулювання та нагляду за фінансовим сектором практикують три моделі: секторна, на основі завдань і модель єдиного нагляду. Секторна модель ґрунтується на чіткому розподілі завдань і функцій органів за діяльністю окремих секторів – банківського, страхового, інвестиційного [3, с. 34-36].

На сьогодні в Україні найбільший досвід роботи, авторитет і політичну підтримку серед усіх регуляторів має Національний банк. При обґрунтуванні основних механізмів управління та організації структури фінансового сектору, необхідно виділити основну складову його механізму – орієнтація на реалізацію державної політики у фінансово-кредитній сфері з метою забезпечення стійкого та динамічного розвитку банківського сектору та фінансової системи в цілому. Ключовим аспектом досягнення такого стану є впровадження механізму управління та нагляду за діяльністю установ створення фінансового сектору є забезпечення інституційної незалежності регуляторів фінансового ринку. Підготовка до створення єдиного наглядового органу в Україні повинна передбачати: визначення пріоритетів фінансової політики держави, розроблення стратегії розвитку банківського сектору, вдосконалення законодавчої та нормативної бази з метою уніфікації методів та процедур нагляду, створення надійної системи обміну інформацією між органами нагляду, підвищення вимог ліцензування фінансово-кредитних установ.

Література:

1. Науменко С. В., Міщенко В. І. Системи регулювання ринків фінансових послуг зарубіжних країн. Навчальний посібник – К.: Центр наукових досліджень НБУ, Університет банківської справи НБУ, 2010. – 170с. 2. Агафонова Н.В. Фінансово-правові аспекти розрахункових правовідносин // Вісник КНУ. – Київ. – 2001. – № 2. – С. 23 – 26. 3. Васенко В. К. Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності. Навч. посібник / В. К. Васенко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.