Порівняння українського та світового досвіду кредитування здобуття вищої освіти

Экономические науки/1. Банки и банковская система

Кісільова В. М.

Харківський національний економічний університет, Україна

Порівняння українського та світового досвіду кредитування здобуття вищої освіти

На сьогоднішній день, в умовах світової кризи, не дивлячись на всі намагання вітчизняного уряду, якісна вища освіта в Україні для багатьох залишається недоступною. Сучасний етап розвитку сфери освіти в Україні характеризується недостатнім рівнем її фінансування з боку держави, низьким рівнем конкурентоспроможності українських вищих навчальних закладів порівняно з закордонними та з втратою науково-професорської еліти. Одним із напрямів розв’язання проблеми освіти в нашій державі є необхідність змін у системі фінансування сфери освіти, зокрема перегляд і вдосконалення вже існуючої системи кредитування навчання. Вирішення даної проблеми потребує порівняльного аналізу світового та вітчизняного досвіду надання позик на здобуття вищої освіти.

Оскільки наша держава має відносно малий досвід застосування освітніх кредитів, а для банківського сектора ця сфера є непривабливою, тому дана проблема є актуальною.

Питання кредитування освіти досліджується такими науковцями як Боголіб Т., Винничук О., Грішнова О., Дюндін В., Колісніченко Н., Левін П., Мошенець О, Новіков В., Сас Н., Чепіжко В., Шевчук І, Шейко С. Проте малий досвід застосування освітніх кредитів в Україні, непривабливість цієї послуги для банківського сектора потребує подальшого вивчення означеного питання.

Метою статті є проведення порівняльного аналізу українського та світового досвіду кредитування здобуття вищої освіти.

Для початку визначимо поняття та види освітнього кредиту. Отже, освітній кредит – це різновид споживчого кредиту, що надається з метою отримання позичальником якісної освіти в різних сферах [5]. Існують різноманітні види і технології надання освітніх кредитів. Їх можна умовно поділити за економічною ознакою сегментації ринку освітніх послуг на такі, що надаються за участю держави; приватними банками на комерційній основі; власне, сферою вищої освіти. Існує ще один вид кредитів, які пов’язані з фондами молодіжної підтримки. Як показує світова практика, в системі освітнього кредитування переважають кредити, що надаються за державними схемами. Такого підходу дотримуються понад 60 країн світу. Комерційні банки кредитують навчання за власною ініціативою [1].

Досвід західних країн ілюструє нам продуману законодавчу базу, яка захищає всі сторони кредитного процесу. Банки виступають посередниками між студентом та державою, і за рахунок спеціальних державних фондів покривається зниження відсоткової ставки студентам з високою успішністю. Але в нашій державі, й досі не напрацьовано механізм, який би зробив платне навчання дійсно доступним широким верствам населення. У нас не має необхідної законодавчої та нормативно-правової бази для регулювання надання кредитів на здобуття вищої освіти. Для подолання цієї проблеми у 2008 році було запропоновано прийняти законопроект «Про кредитування на здобуття вищої освіти». Прийняття запропонованого законопроекту дозволить створити реальний механізм освітнього кредитування; оптимізувати бюджетні кошти, що направляються на фінансування вищої освіти, підвищити ефективність їх використання за рахунок концентрації у найавторитетніших вищих навчальних закладах; перейти на гнучкі ринкові умови співфінансування вищої освіти; залучити банки до вкладення вільних коштів в інтелектуальний розвиток українського суспільства; усунути передумови для вчинення корупційних дій, пов’язаних з нинішньою непрозорою схемою розподілу бюджетних коштів, які є недоступними для більшості громадян. Але на превеликий жаль даний законопроект на сьогодні, так і залишається законопроектом.

Отже порівняємо умови надання освітнього кредиту в Україні та у світі. За результатом аналізу літератури було виявлено, що у більшості розвинених країн платна освіта здобувається в основному за рахунок спеціальних кредитів на навчання, однак така система поки що майже не поширена в Україні через низку таких об’єктивних причин:

1) Великі відсоткові ставки за освітнім кредитом 21% – 30% річних, тоді як у Росії – від 12% до 21,9% річних, а наприкінці 2009 року російське Міністерство науки та освіти, уклало згоду з «Сбербанком», «Россельхозбанком» та Банком «Союз» о наданні студентам кредитів на пільгових умовах – не більше ніж під 5, 25% річних [6]. У США – від 8,25% до 10% річних, при цьому, оскільки ризики непогашення кредиту бере на себе федеральний уряд, у позичальника не вимагається ніякого забезпечення [3].

2) Криза в фінансовій сфері.

3) Мінімально припустимий вік для позичальника становить 21 рік, що унеможливлює отримання освітнього кредиту особою, яка тільки закінчила школу, тому гарантом можуть бути батьки абітурієнта, чи інша платоспроможна особа. У Росії освітні кредити надаються особам у віці, старше 18 років, а деякі банки – від 23 – 25 років. У Франції кредит надається молодим людям віком 18-28 років. Однак окремі фінансові інституції пропонують студентам позичку незалежно від їхнього віку. Така гнучкість дозволяє користуватися цією формою кредиту і тим дорослим, які бажають перекваліфікуватися або підвищити свою кваліфікацію. У Німеччині уряд надає освітній кредит студенту, батьки якого неспроможні підтримати фінансово, до 30 років.

4) Строк, на який видається освітній кредит, дорівнює 12 місяців, з щомісячною виплатою відсотків та тіла кредиту, тоді як, наприклад, у США кредит та відсотки за ним повертаються після закінчення вищого навчального закладу [3]. Характерною рисою соціального студентського кредиту Франції, є надто довгий (порівняно з класичною позичкою) строк повернення боргу (9-10 років). Це зумовлене наданням студентові можливості відстрочити (у межах 4-5 років) початок відповідних виплат [2]. У Норвегії компенсація студентам сукупних витрат на освіту здійснюється Державним фондом освітніх кредитів. Кредит надається на 20 років і може бути частково виплачений навчальним закладом. Подібна модель інвестування в людські ресурси існує як в європейських країнах, так і в державах атлантичного ареалу.

5) деякі комерційні банки вимагають початковий внесок у розмірі 10% - 30% відсотків від вартості навчання.

В Україні також існує державний цільовий пільговий кредит на здобуття вищої освіти, який можуть отримати молоді громадяни України віком від 14 до 35 років, які успішно склали вступні іспити або навчаються на будь-якому курсі вузу. Система погашення та відсоткова ставка за державним кредитом: сума кредиту повертається із сплатою 3 відсотків річних протягом 15 років починаючи з дванадцятого місяця після закінчення навчання у вищому навчальному закладі до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів з виплатою щороку однієї п'ятнадцятої частини загальної суми одержаного кредиту та відсотків за користування ним [4].

Отже державна позика є набагато привабливішою та вигідною для позичальника, ніж кредит у комерційному банку, але не все так просто. Отримати його майже нереально, тому що основним споживачем цього кредиту є пільговий контингент населення, та й знають про існування такого кредиту одиниці. А з Держбюджету кожного року виділяється чимала сума грошей, яка розподіляється між вищими навчальними закладами, для реалізації цієї програми. Та й ВНЗ, які повинні надавати інформацію про існування такого кредиту, замовчують.

Отже сфера кредитування здобуття вищої освіти в Україні потребує державних регуляторних заходів, а саме: встановлення єдиного відсотка за кредитом; заборона одноосібного підняття банками відсотка за складеними угодами; встановлення як строку повернення кредиту та відсотків за ним певного періоду після закінчення вищого навчального закладу за умови працевлаштування.

Тема кредитування на здобуття освіти потребує більш детального дослідження і розробки ефективних способів його реалізації та розвитку.

Наразі можна зробити такі загальні висновки і пропозиції:

1. Українське суспільство досить категорично сприймає поняття «диплом в кредит», тому подальшими темами досліджень будуть саме соціальні аспекти сприйняття і функціонування освітніх кредитів.

2. Розглянувши практику різних держав, можна відмітити, що тенденція країн з ринковою економікою до розширення фінансування сфери освіти є необхідною для України. Першими кроками до змін повинна бути розробка взаємної системи фінансування державним і банківським секторами. Держава має забезпечити найбільш привабливі умови для діяльності банків, а саме: змінити свою орієнтацію на створення вільного ринку в сфері вищої освіти і поступову комерціалізацію цього інституту (такий курс у свій час взяли Японія, США, Австралія); вдосконалити законодавчу базу; зменшити податковий тиск на прибутки від освітніх кредитів; взяти на себе функції гаранта; сприяти співробітництву вищих навчальних закладів і банківських установ з метою уникнення корупції, стати контролюючим органом; сприяти частковій зайнятості населення, ініціювати розвиток системи праці, відомої закордоном як part-time job, що стимулюватиме попит на освітній кредит, оскільки студент зможе частково покривати витрати по кредиту, що сприятиме навчанню.

Література:

1. Боголіб, Т. Вдосконалення фінансового забезпечення вищої освіти [Текст] / Т. Боголіб // Вісник ТДЕУ. – 2006. – № 3. – С. 76–87.

2. Грішнова, О. Зарубіжний досвід фінансування освіти та перспективи його застосування в Україні [Текст] / О. Грішнова // Наукові праці НДФІ. – К.: НДФІ. – 2000. – Вип. 10–11. – С. 214–222.

3. Колісніченко Н. Альтернативні джерела фінансування вищої освіти: досвід США [Текст] / Н. Колісніченко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України (укр.). – 2006. – № 1. – C. 320 – 326.

4. Порядок надання цільових державних кредитів для здобуття вищої освіти [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 16.06.2003 № 916. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.

5. Пчелінцева, І. Освітній кредит [Текст] / І. Пчелінцева // Вища школа. – 2005. – № 2. – С. 95–100.

6. Робак, О. М. Практика одержання освіти в кредит: зарубіжний та український досвід [Текст] / О. М. Робак // Актуальні проблеми економіки (укр.). – 2004. – № 7. – C. 208–222.