Університет менеджменту освіти,
Інститут післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників
(м. Донецьк)
Формування комунікативної
компетентності
педагога в умовах
неперервної післядипломної освіти
Актуальність проблеми. На
сучасному етапі, коли питання інтеграції України в Європейську спільноту
активно порушується в суспільстві, підвищуються вимоги до рівня професіоналізму
педагога професійно-технічної освіти. За такої ситуації постала проблема у
пошуках нових рішень у царині післядипломної освіти. Головною метою
післядипломної освіти є розвиток особистості і її професійне вдосконалення.
Післядипломна освіта передбачає створення умов систематичного навчання
дипломованих працівників з метою подолання розриву між здобутою у вищому
навчальному закладі професійною підготовкою і новими вимогами, що ставлять
перед фахівцями розвиток культури, науки, економіки, соціальної сфери.
Безперервність післядипломної освіти забезпечується періодичністю курсової
підготовки, що органічно поєднується з організованою колективною позакурсовою
роботою і самостійною освітою. Післядипломна освіта реалізується у системі
підвищення кваліфікації педагогічних працівників і передбачає безперервний
розвиток творчого потенціалу педагогів вдосконалення теоретичної підготовки,
професійної і педагогічної майстерності, розширення кругозору педагогів.
Країни
Європейського Союзу дієвим інструментом забезпечення якості освіти визнали
компетентнісний підхід, який сьогодні утверджується в більшості європейських
національних освітніх систем. Оскільки науково обґрунтована система професійної
освіти орієнтується на розвиток кожної особистості в соціумі та оновлення
багатьох сфер її життєдіяльності, то результати її функціонування залежать від
ефективної реалізації такої якості професіоналізму, як комунікативна
компетентність педагога [1]. Адже без належної готовності педагогічних
працівників до комунікативної діяльності, будь-які інші сформовані якості не
зможуть проявитися у повній мірі. Компетентнісний підхід до професійної
підготовки фахівців у системі неперервної післядипломної освіти розуміє
спрямованість освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових,
основних) і предметних компетентностей педагога. Результатом такого процесу
буде формування загальної компетентності особистості, що є сукупністю ключових
компетентностей, інтегрованих характеристикою педагога. Поняття
«компетентність» у психолого-педагогічній літературі остаточно невизначено, й у
більшості випадків вживається інтуїтивно. На сьогоднішній день не існує
однозначного розуміння поняття, структури і видів компетентності
(В.О. Кальней, С.Є. Шипов, А.В. Хуторський, А.К. Мазепова
тощо).
Післядипломна
педагогічна освіта визначає мету й завдання професійного розвитку педагога як
розвиток комунікативної компетентності педагогів в умовах забезпечення
інтеграції, мобільності й духовності особистості як критеріїв її розвитку та
самореалізації. Комунікативна діяльність, як один з функціональних компонентів
педагогічної діяльності педагога, має бути спрямована на виконання соціального
замовлення - формування гармонійно розвиненої особистості учня, який здатний не
тільки професійно, а й творчо пілходити до розв’язання задач соціального і
фахового змісту. Роль педагога змінюється, бо він - освічена особистість, яка є
носієм активного, діяльного, творчого начала та провідним суб’єктом професійно-педагогічної комунікації.
Мета даної статті – дослідити готовность педагогів
професійно-технічної освіти до комунікативної діяльності в умовах оновлення
освіти. Психологічна готовність до певної діяльності є істотної передумовою її
цілеспрямованості, регулювання, стійкості та ефективності і являє собою цілісне
виявлення особистості: її переконання, погляди, ставлення, почуття, вольові та
емоційні якості, знання, навички і вміння, установки. Також вона допомагає
людині успішно виконувати обов’язки, правильно
використовувати знання, досвід, особисті якості, зберігати самоконтроль.
Вивчення та
аналіз досліджень цієї проблематики підтверджує наявність досить невеликої кількості
наукових праць, які розкривають особливості формування комунікативної
компетентності педагогів професійно-технічних навчальних закладів в умовах неперервної
післядипломної освіти. А відтак її об’єктивне розкриття допоможе виявити ті
особливості й ефективні педагогічні чинники, що сприяють успішному вирішенню
питань щодо формування комунікативного професіоналізму педагогів, котрі повинні
дбати про навчання, виховання, розвиток особистості учня. Цього він може
досягти якщо розуміє складність і неоднозначність процесу розвитку, враховує
індивідуальні особливості учня, бачить віддалені перспективи взаємодії, бо
головна відповідальність за успіх комунікації покладена саме на нього [4].
Виникнення
комунікації зумовлене розвитком наукової думки. До неї вдавалися мислителі
Давньої Греції Демосфен, Сократ, Аристотель; Давнього Риму – Аврелій Гракх,
Цицерон та ін. У XIV-XVI ст. з інституалізацією педагогіки як самостійної
науки, проблеми комунікації почали оформлятися в дидактичні принципи
природовідповідності у Я.Н. Коменського, Ж.Ж. Руссо, культуровідповідності
та самостійної активності в А. Дістервега, практичної корисності у Дж.
Локка та ін. ХХ ст. ознаменовано вивченнями найрізнома-нітніших аспектів
проблеми комунікації: форм, методів, структури, технології педагогічного
спілкування, комунікативних потреб, здібностей, методів корекції комунікативної
діяльності [4].
Поняття
«комунікації» стало знаковим для розвитку сучасного інформаційного суспільства.
Особливо це стосується освітньої сфери, бо ми вступили в нову еру електронного
інтелекту й Інтернету. Сучасні дослідження доводять нерозривність понять
комунікації та інформації. Будь-яка комунікація передбачає передання
інформації, а будь-яке оброблення інформації – наявність комунікації. Педагог у
своїй комунікативній діяльності використовує інформацію, яка має певний сенс,
яку розуміють учні. Інформація сприяє обміну думками, почуттями, емоціями, а
також є змістовим виразником суспільних відносин. Оперативно і правильно
сформувати уявлення про відповідну проблему, визначити адекватні методи і
засоби реалізації конкретних цілей, якісно передати інформацію, проаналізувати
зворотній зв’язок - це характеризує ступінь володіння засобами комунікації,
рівень сформованості комунікативних вмінь та якість комунікативної діяльності
педагогів.
Передача
будь-якої інформації можлива лише через знакові системи. Існує декілька
знакових систем, які використовуються в комунікативному процесі. В залежності
від них можна виділити вербальну комунікацію (знаковою системою є мова) і невербальну
комунікацію (використовуються різні немовні знакові системи). Вербальна
комунікація використовує усну і письмову мову. Якщо уявити, скільки книг, газет
і журналів виходить щодня, скільки листів, телеграм, рекламних листівок
знаходять люди в своїх поштових скриньках, скільки книжок ми читаємо протягом
свого життя – стає зрозумілою важливість письмової комунікації. Люди
використовують письмову мову рідше, ніж усну, і все-таки письмова комунікація
має дуже велике значення. Невербальна комунікація відбувається усвідомлено,
мимовільно. Невербальні засоби передання інформації людина засвоює раніше ніж
вербальні. У дорослих при контактах з незнайомими перше враження виникає саме
завдяки засобам невербального спілкування: візуальний контакт, експресія, емпатія.
Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію, є
міжособистісний простір – дистанція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі
безпосереднього спілкування між людьми. Ця дистанція залежить від стосунків між
людьми, від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку,
психологічних особливостей.
Наукові підходи до визначення поняття
«комунікативна компетентність» збігаються у відомих науковців
А.В. Хуторського, Н.П.. Волкової, І.В. Родигіної. Протягом останніх років
українськими психологами вивчається питання можливості підвищення
комунікативної компетентності педагогічних працівників. Комунікативна
компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для
побудови ефективної комунікації в певнім полі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має безсумнівно
інваріантні загальнолюдські характеристики й у той же час характеристики,
історично й культурно обумовлені. Комунікативна компетентність означає
готовність ставити й досягати мети в комунікації, а саме: одержувати необхідну
інформацію, представляти й цивілізовано відстоювати свою точку зору в діалозі й
публічному виступі на основі визнання різноманітності позицій і поважного
ставлення до цінностей (релігійних, етнічних, професійних, особистісних тощо)
інших людей [6, 41]. Під комунікативною компетентністю ми розуміємо здатність людини
встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Комунікативна
компетентність передбачає розуміння людиною мотивів, стратегій поведінки, фру
стацій, як своїх власних, так і партнерів по спілкуванню, уміння розібратися у
групових, соціально-психологічних проблемах, осмислення перешкод на шляху до
взаємного порозуміння, освоєння технології та психотехніки спілкування тощо.
За
результатами аналізу досліджень українських вчених сутність характеристики
компетентності: ефективне використання здібностей, що дозволяє плідно
здійснювати професійну діяльність згідно з вимогами робочого місця; володіння
знаннями, уміннями та здібностями, необхідними для роботи за фахом при
одночасній автономності та гнучкості в частині вирішення професійних проблем;
розвинена співпраця з колегами та професійним міжособистісним середовищем;
інтегроване поєднання знань, здібностей і установок, оптимальних для виконання
трудової діяльності в сучасному середовищем; інтегроване поєднання знань,
здібностей і установок, оптимальних для виконання трудової діяльності в
сучасному виробничому середовищі; здатність робити що-небудь добре, ефективно в
широкому форматі контекстів із високим ступенем саморегулювання, само
рефлексії, самооцінки, швидко, гнучко та адаптивно реагувати на динаміку обставин
і середовища [8].
Компетентність
є основою діяльності, тому структуру поняття компетентності можна зіставити із
структурою діяльності, до складу якої входять компоненти: усвідомлення потреби;
формування мотиву; вибір способу здійснення діяльності; планування діяльності;
перелік дій; виконання дій. Таким чином, компетентність – це володіння
компетенцією, що виявляється в ефективній діяльності педагога і включає
особисте ставлення до предмета і продукту діяльності; компетентність – це
інтегративне утворення особистості педагога, що інтегрує в собі знання, уміння,
навички, досвід і особистісні властивості, які обумовлюють прагнення, здатність
і готовність розв’язувати проблеми і завдання, що виникають в реальних життєвих
ситуаціях, усвідомлюючи при цьому значущість предмета і результату діяльності. «Компетентність» є системним поняттям, що має свою
структуру, рівні, функції, своєрідні характеристики, властивості.
Щоб готувати висококваліфікованих
робітників, потрібні висококваліфіковані педагогічні працівники: майстри
професійно-практичної підготовки і викладачі професійно-теоретичної підготовки.
Труднощі визначення результативності цієї системи обумовлені складністю
встановлення прямої залежності між підвищенням кваліфікації та її остаточними
результатами – компетентністю педагогічних кадрів, якістю знань, вмінь та
навичок, особливо професійних, рівнем виховання учнів професійно-технічних
навчальних закладів (далі ПТНЗ).
Вивчення
складу педагогічних працівників професійно-технічної освіти дає змогу
зазначити, що в Україні склалася парадоксальна картина з педагогічною
підготовкою працівників професійно-технічних навчальних закладів. До підлітків
приходять викладачі і майстри професійно-практичної
підготовки, часто кваліфіковані фахівці своєї галузі, але Педагогічні
працівники мали: вищу освіту – 53,6%, в т.ч. інженерно-педагогічну – 5,4%;
середню спеціальну – 39%, в т.ч. закінчили індустріально-педагогічні технікуми
– 30,8%; загальну середню – 5,4%, більшість з них навчались у ВУЗах і
технікумах заочно [2, 12]. які зовсім не знайомі з науками про людину –
психологією та педагогікою. Аналіз стану педагогічних кадрів ПТНЗ упевнено
підтверджує технократичні перекоси, які залишилися у розвитку суспільства і
системи професійно-технічної освіти в нашій державі. Переважній більшості
педагогічних працівників навчальних закладів професійно-технічної освіти для
успішної педагогічної діяльності необхідно забезпечити перепідготовку або
додаткову психолого-педагогічну освіту в період їх роботи.
Поєднуючи
сучасні вимоги до професійної підготовки випускників професійно-технічної
освіти із запитами та професійними потребами педагогів ПТНЗ, враховуючи
загально дидактичні принципи післядипломної освіти (науковості, неперервності,
взаємозв’язку теорії та практики, розвитку творчої активності і т.ін.) та
рівень професійної компетентності педагогічних працівників,
організаційно-педагогічні умови формування їх комунікативної компетентності ми
можемо сказати про наявність проблем у процесі проведення курсів підвищення
кваліфікації та необхідність їх розв’язання: а саме удосконалення процесу
викладання педагогічних дисциплін, необхідність створення експериментальної
програми з формування комунікативної компетентності з залученням активних форм
і методів навчання.
З метою
здійснення оцінки рівня сформованості комунікативної компетентності у педагогів
професійно-технічної освіти і визначення їх характеристики було проведено
дослідження в умовах Донецького інституту післядипломної освіти
інженерно-педагогічних працівників. Згідно із визначеними завданнями
дослідження був здійснений всебічний аналіз основних наукових праць
комунікативної підготовки педагогів та їх професійного розвитку, визначено
перелік комунікативних умінь як основи формування комунікативної
компетентності, та розроблено критерії: когнітивний, емоційний, діяльнісний.
Критерії відображають спеціфіку розвитку комунікативної компетентності у часі і
культурно-педагогічному просторі та розкривають внутрішню сутність
комунікативної діяльності педагога. Аналізуючи результати ми зробили висновок:
коефіцієнт наявності комунікативних вмінь та навичок не може задовольнити
потреби професійно-технічної освіти в спеціалістах високої кваліфікації.
Приблизно третина слухачів (30%) мають низький рівень, переважна більшість
педагогів мають середній рівень – 59% і
тільки 11% – мають високий рівень сформованості комунікативних вмінь. Аналіз
та узагальнення результатів дослідження дозволили сформувати наступні висновки:
-
розглядати безперервне підвищення кваліфікації педагогів ПТНЗ як
цілеспрямований, спеціально організований процес систематичного оновлення,
поглиблення професійної та комунікативної компетентності педагогічних
працівників, зумовлений динамікою розвитку освіти, науки, суспільства;
-
теоретичний аналіз науково-педагогічних джерел підтвердив наявність досить
невеликої кількості наукових праць з окресленої проблеми;
-
комунікативні вміння слід тлумачити як складне утворення, пов’язане з
педагогічним спілкуванням;
-
науково-практичне дослідження свідчить про те, що існує суттєве протиріччя
між рівнем сформованості комунікативної компетентності педагогів та вимогами до
їх професійно-педагогічної діяльності в епоху інформаційного суспільства;
-
комунікативні якості в структурі педагогічної діяльності є обов’язковим
складником та інтегративним центром професійних умінь педагога ПТНЗ;
-
ситуація щодо сформованості комунікативних умінь у педагогів ПТНЗ вимагає
для свого виправлення відповідних заходів;
-
важливою умовою успішного впливу на формування комунікативної
компетентності є максимальна увага до цієї проблеми під час усіх видів
педагогічної діяльності та системний підхід до її вирішення.
Таким чином,
процес формування комунікативної компетентності педагогів ПТНЗ в умовах
неперервної післядипломної освіти - це передумова майбутньої активної
педагогічної діяльності. Перспективно буде розглядати цей процес не стільки як
навчання професіонала, але і як ставлення особистості педагога, що володіє
комунікативними знаннями, уміннями, навичками. Досягти цього в найближчому
майбутньому є пріоритетним завданням, спрямованим на виконання соціального
замовлення держави.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Державна програма розвитку України на 2005-2010 роки. Схвалено
розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р., №396-р // http://www.mon.gov.ua.
2.
Безперервна післядипломна освіта інженерно-педагогічних працівників України
/ [Нікуліна А.С., Олійник В.В., Матвєєв Г.П. та ін., за ред..
А.С. Нікуліної, В.В. Олійника] – Донецьк: Донецький інститут
післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників, 2000. – 212 с.
3.
Бутенко Н.Ю. Комунікативна майстерність викладача: Навчальний посібник /
Н.Ю. Бутенко. – К.: КНЕУ, 2005. – 336 с.
4.
Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: Навчальний посібник / Н.П.
Волкова.– К.: Видавничий центр
«Академія», 2006. – 256 с.
5.
Драгомирова І. Концептуальні аспекти формування сучасного спеціаліста /
І. Драгомирова // Вища школа. – 2002. – №2-3. – С. 49-52.
6.
Макарова А.К. Психология профессионализма / А.К.
Макарова.– М., 1996. – 158 с.
7.
Професійний розвиток педагогічних працівників: практична андрагогіка:
Науково-методичний посібник / [За заг. ред. В.І. Пуцова,
Л.Я. Набоки]. – К., 2007. – 228 с.
8.
Чернікова Л.Г. Компетентнісно орієнтований підхід у системі після-дипломної
педагогічної освіти / Л.Г. Чернікова // Матеріали Міжнародної
науково-практичної конференції у м.Донецьку, 5-6 листопада 2008р.: російською
та українською мовами. – У 3-х томах. – Том 2. – Донецьк: Каштан, 2008. - С.
134-138.