Д.е.н., проф. Шевченко Л. С.

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»

БОЛОНСЬКА СИСТЕМА ТА ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ У ВНЗ

УКРАЇНИ: ЗДОБУТКИ ЧИ ВТРАТИ СУСПІЛЬСТВА?

Досвід запровадження Болонської системи в Україні потребує більш детального аналізу її сутності, перших наслідків, а головне – способів утілення в Україні. Важливо з’ясувати й те, чи готові економічно українські ВНЗ до подібних змін в організації навчального процесу.

Відомо, що прихильники Болонської міжурядової реформи роблять акцент на доцільності створення Європейського простору вищої освіти. Зміст Болонського процесу передбачає єдині умови визнання дипломів про освіту, уніфіковану систему вчених ступенів, термінів навчання, оцінювання знань і форм навчання. Болонський процес спирається на гармонізацію освітніх систем в Європі, а його основними спонукальними факторами є посилення конкуренції з американськими університетами, потреба оптимізації працевлаштування дипломованих спеціалістів у країнах ЄС. Надзвичайно важливим принципом є мобільність студентів і викладачів, відкритість європейської вищої освіти світові.

Натомість численні супротивники «болонізації» небезпідставно вказують, що така модернізація вищої освіти значно її спрощує, робить масовою, не враховує найкращі національні зразки освіти. Як довід наводиться й те, що завдання зростання мобільності навчання, забезпеченості працевлаштування випускників та привабливості європейської системи освіти вирішувалося задовго до початку Болонського процесу, скажімо, у рамках програми ERASMUS. Головним же контраргументом є те, що «болонізацію» не підтримують низка держав Старої Європи з давніми системами освіти та високим рівнем викладання фундаментальних дисциплін. Наприклад, такі елітні ВНЗ, як Кембридж, Паризький інститут політичних наук та ін., відмовилися брати участь у цьому процесі. Під час гострих дискусій у Німеччині висловлювалися думки щодо того, що уніфікація освіти знижує значимість національної освітньої традиції, а німцям є чим пишатися. У 2003-2004 рр. у Франції пройшла активна критика реформи освіти і навіть проводилися страйки [1, с. 103].

Утрата ролі фундаментальної науки відбувається і в Україні. По-перше, новації проекту Закону України «Про вищу освіту» фактично позбавляють ВНЗ самостійності в розробленні та реалізації навчальних програм. Так, у ст. 13 зазначається, що «варіативні навчальні дисципліни визначаються вищим навчальним закладом з урахуванням спеціалізацій, напрямів і спеціальностей, наукових і науково-технічних досягнень вищого навчального закладу, а також з метою задоволення освітніх і професійних потреб осіб, що навчаються, замовників освітніх послуг, ринку праці». Це правильно. Але чому ВНЗ, які мають статус національних дослідницьких, автономних за своєю природою, не мають можливості самостійно визначати або хоча б вносити зміни до переліку нормативних дисциплін, програми яких пропонують затверджувати галузевому міністерству як «спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у галузі освіти і науки»? Хто краще за навчальний заклад із сформованими традиціями підготовки знає сучасні потреби освітньої галузі і відповідного ринку праці?

По-друге, нагально необхідним є й додаткове обґрунтування концепції викладання соціально-економічних дисциплін у ВНЗ. Скорочення кількості навчальних годин на вивчення соціально-економічних і політичних наук (економічної теорії, політології, соціології та ін.) та згортання їх викладання у ВНЗ до рівня «предметів за вибором» свідчать не тільки про непродуманість освітніх реформ чиновниками від освіти. В олігархічній економіці вони мають свого замовника. Транснаціональним корпораціям і вітчизняним можновладцям не потрібні працівники, які знають і вміють відстоювати свої трудові права та політичні свободи, їм достатньо «робочої сили» з вузькою професійною підготовкою. І якщо за радянських часів на кожному державному підприємстві працювали «школи» економічних та правових знань, де кожний працівник міг зрозуміти анатомію суспільства та «ази» виробництва, то зараз таких форм економіко-правової освіти в трудових колективах знайти практично неможливо. Вища школа першою має завадити цьому.

По-третє, чого варта сама необхідність студенту робити вибір з кількох навчальних дисциплін на користь однієї. Наприклад, якщо студент першого курсу юридичного ВНЗ обирає економічну теорію, він не має можливості вивчати логіку і латинську мову, вкрай потрібні йому як майбутньому фахівцю. Якщо вивчає латину, позбавлений можливості опанувати економіку й логіку. Або все-таки відвідує такі заняття, однак без права складання заліку. Це фактично заборона на навчання, освіту та науку. Вона неприпустима в умовах переходу до суспільства знань. Особливо ж, якщо згадати, що 2011 рік Україна оголосила роком «освіти й інформаційного суспільства».

По-четверте, хто і як досліджував психологію вибору студентом навчальних курсів? Відомо, що тенденцією останніх років є щодалі прагматичне й утилітарне ставлення молоді до вищої освіти як до інструментальної цінності. Частина молоді, як і раніше, розглядає процес одержання вищої освіти з погляду набуття професійних знань. Однак у більшості домінують не інтелектуальні і соціально-професійні, а соціально-економічні мотиви й установки. Студенти вважають, що соціальний успіх нині визначається вже не знаннями і особистою кваліфікаціє, а такими чинниками, як коло спілкування, здібності до комунікації, до позиціонування себе, лояльність до керівництва тощо. У багатьох випадках освіта допомагає набути влади, у тому числі експертної, престижу та слави. Отже, вища освіта перетворюється на первинний соціальний капітал у вигляді особистих зв’язків, особливо в результаті навчання у престижних ВНЗ [2]. Це нове розуміння мети вищої освіти студентством.

Прогресивно мислячі вчені вбачають у ній прямі загрози фундаментальній науці, формування диктатури не тільки глобалізації, а й споживача, який тепер «замовляє», що і як викладати за його кошт. Причому ні для кого не секрет, що в багатьох випадках вибір студента робиться на користь дисциплін з меншою кількістю аудиторних годин та викладачів, з якими можна «домовитися».

Тепер щодо економічного забезпечення «болонізації» ВНЗ. В Україні переважна більшість з них не має фінансово-матеріальної бази для повноцінного дотримання вимог Болонської декларації: індивідуалізації навчання з орієнтацією на компетентність та наукову роботу студентів, організації зарубіжного стажування (мобільності) викладачів та студентів тощо. Академічні групи чисельністю 25-35 студентів не тільки спотворюють ідею Болонської системи, а й свідчать про відсутність коштів на її втілення. Скорочення годин на викладання суспільних та інших вибіркових дисциплін наводить на думку про банальну економію фонду заробітної плати. Відсутність аудиторного фонду, низький рівень комп’ютеризації навчального процесу, брак передплачених зарубіжних і навіть вітчизняних наукових видань, неможливість користування електронними фондами бібліотек провідних зарубіжних ВНЗ зайвий раз це підтверджують.

Що ж тоді перевищує у запровадженні Болонської системи – здобутки чи втрати суспільства?

Література:

1. Добренькова, Е. В. Проблемы вхождения России в Болонский процесс [Текст] / Е. В. Добренькова // Социологические исследования. – 2007. – № 6. – С. 102-105.

2. Багдасарьян, Н. Г. Ценность образования в модернизирующемся обществе, или Ценность знания в обществе незнания [Электронный ресурс] / Н. Г. Багдасарьян // Педагогика. – 2008. – № 5. – Режим доступа : http://www.ecsocman.edu.ru/db/msg/325357.html.