Цалапова О.М.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Ім’я як засіб семантичної конкретизації персонажа авторської казки

(на прикладі казок Дніпрової Чайки, Лесі Українки, О. Олеся)

Вагомим засобом конкретизації літературно-казкового героя є його ім’я. Номінація персонажа пов’язана з народнопоетичним досвідом виявлення типових рис [1, 170], які відбивають міфологічну дійсність через призму народних уподобань [2, 36]. До того ж для первісних людей власне ім’я – це не просто сукупність звуків, «для них ім’я є частиною від цілого, як око або зуб. І тому вони вірять у те, що зловживання їхніх імен може завдати шкоди, і вони будуть страждати, так само, як від рани, нанесеної тілу» [3, 18]. Цей факт пояснює відсутність або типовість імен у більшості народних казок.

Найбільшу групу казкових антропонімів становлять лексико-семантичні номінаційні утворення (пропріативи з прикладкою), що характеризують домінанту героя за родом занять або приналежністю (Іван-царенко, Іван-королевич, Іван-мужичий син), а також як носія певних якостей (Іван-Побиван, Іван-богатир, Іван-дурень).

Казкові імена «велику групу етносимволів» [1, 171], що, як правило, виражені предметно-знаковими сполуками (старший брат, дідова дочка, язиката Хвеська тощо) або складними утвореннями апелятива-етимона (Скачикамінь, Звенигора, Перепийвода, Крутивус, Кривихаща, Вернидуб, Вернигора тощо) [1, 170–171]. При цьому з огляду на опозицію добро/зло ім’я набуває соціальних, етнічних, індивідуальних рис. Відсутність у казці імені відображає його значимість на рівні первісної міфології, оскільки воно є етнотекстом, прочитавши яке антагоніст зміг би «грати на інструменті імені» [4, 18], щоб позбавити протагоніста життя.

У літературній казці створюється особливий міф імені, адже без імені людина – «вічний в’язень самої себе, по суті, антисоціальна, некомунікабельна, несоборна і, отже, також не індивідуальна» [5, 237]. У художньому творі ім’я персонажа несе підтекстову інформацію, яка є трансцендентальним метафізичним фактором ейдоса (конкретний ідеальний зміст) і логоса (метод ейдоса) [5, 117]. Так у казці О. Олеся «Водяничок» ім’я головного героя – Іван – є міфологічно знаковим, оскільки співвідносне з системою загальноприйнятих цінностей у східнослов’янській культурі. Етимологічно (з давньоєврейського) означає «божа благодать», «дар богів» [6, 54]. Активність уживання імені в казках пояснюється тим, що воно набуло поширення в Давній Русі, а згодом і в Україні, імовірно, через етимологічну сутність, оскільки народ міг свідомо керувати реальним значенням апелятива. Первинно метатип імені передбачає здатність героя до співчуття й толерантності. Дядько Іван руйнує раціональну мораль суспільних стосунків, створюючи інший чуттєвий аспект взаємин. «Це момент великого радикального бунтарства, зрідні великим відкриттям середньовіччя, що оголошувались жахливими єресями і жорстоко карались» [7, 127]. Зміщення меж вартісних понять добра і зла як культурно-універсальних є процесом їх переоцінки в устах героя. Це створює реальну основу для імморального бунту героя, його екзистенціальної сутності. Традиційній системі взаємин людини й «іншості» дядько Іван (новий Заратустра) протиставляє нову духовну якість – любов, адже вона не пасивне почуття у сфері надчуттєвого, а динамічна подієва якість, здатна до еволюційних перетворень.

Антиподом до образу Івана виступає Килина, його жінка. Її постать у казці символізує конфлікт між природою й духом, що у творі зображено у вигляді вічного протистояння: людина – поганське створіння. Килина в казці – це своєрідна Фурія (богиня роздору й помсти), оскільки виконує виключно деструктивну функцію, зміст якої полягає в протистоянні новому світовому порядку (прийняття в родину особи іншого виду). Вона не здатна подолати віковий бар’єр відчуження від природи, сформований людиною раціо, що її запропоновано реалістичною літературою ХІХ століття. Тому на появу Водяничка в її хаті вона реагує досить адекватно з позицій логосу: «Іди мені і в воду кинь / Цю погань! / Нащо ніс додому? / Ти наче змаливсь...» [8, 287]. Вона, знаходячись у тенетах забобонно-агресивного фанатизму, протестує проти присутності демонічної істоти (Водяничка) в межах людського світу. Проекція подібної поведінки також пояснюється іменем, оскільки семантично «Килина» означає «орлина», тобто хижа [6, 131]. Саме ім’я героїні є індикатором негативної енергії, тому що в цій літературній казці відсутнє чітке протиставлення добра і зла. Вона за переконаннями схожа на людину Просвітництва, яка живе за чітко регламентованими патріархальними правилами й при зіткненні з новим укладом «терпить крах цілком виразно й однозначно» [7, 369].

Ім’я як знак здатне посилити семантику образу, доповнити інформацію про носія. Ім’я Павлусь («Краплі-мандрівниці» Дніпрової Чайки, «Лелія» Лесі Українки) стимулює віковий фактор героя, бо означає «маленький» [6, 77]. Навіть якщо визнати підсвідому евентуальність антропоніма, то пестливо-зменшувальна конотація даного підкреслює авторське ставлення до персонажа, адже «автор художнього твору намагається не просто називати на те чи інше ім’я свого героя, але предицирувати йому ті сховані іменем якості, які склалися у суспільній свідомості в певні уявлення» [9, 117]. Галя і Тимко із казки «Проводи Сніговика-Снігуровича» Дніпрової Чайки – образи настільки реалістичні, що підкреслено їхній соціальний стан (біднота): «Взуйся! Драні черевики, / Та й свитина теж лиха» [10, 171]. Їхні імена скоріше данина етнічним уподобанням українців, аніж конотативно-семантичний концепт. О. Карпенко із цього приводу зазначає, що ім’я служить своєрідним заголовком персонажа, його особистим символом [11, 37]. Тож, популярні українські імена додають героям казки «Проводи Сніговика-Снігуровича» додаткової етнічної визначеності.

Імені персонажа в літературній казці відведено й гумористичну функцію. У творі О. Олеся «Грицеві курчата» ім’я головного героя, Гриць, створює додатковий комічний ефект завдяки власній семантиці. Дослівно воно означає «не сплю, пильную (гр. grēgoreō)» [6, 47]. Такий змістовний дисонанс посилює комічність казки й створює додатковий розважальний ефект.

Інший змістовий комплекс репрезентують прізвиська та клички казкових персонажів. У чарівній історії такі домінанти можуть стимулювати як смислову фрустрацію (психологічне напруження), так і образний комізм. Мисливець Хрін (О. Олесь «Мисливець Хрін та його пси») – герой-трикстер, що здійснює ряд смішних і безглуздих учинків в погоні за здичавілими кмітливими собаками, демонструючи внутрішню аморальність. Ім’я героя (Хрін), окрім психологічної характеристики, також служить додатковим засобом комізму.

Етносимволіка зоонімів-композитів (мишка-шкряботушка, жабка-скрякотушка, зайчик-лапайчик тощо) має інформаційно-мнемонічну сутність, оскільки подвійна номінація персонажів звіриного епосу несе квазісемантичний зміст про мисливський річний цикл (сім періодів) та комплекс табу. Тому письменницька гра композитивом зооніма задля жанрової стилізації призводить до семантичного атавізму. Зокрема, в казці-оперці «Коза-Дереза» Дніпрова Чайка використовує традиційні казкові й оказіональні оніми: лисичка-сестричка, зайчик-лапайчик, ведмідь-товстолап тощо. Їхня присутність у казці зимового циклу дещо не вмотивована, оскільки наявність у народному творі таких прикладок-характеристик пов’язана з зооморфно-табуїтивним річним розподілом, де «лапайчиком» (побігайчиком) заєць може бути тільки на початку літа, а композит «товстолап» несе тільки додаткову візуальну інформацію.

Отже, герой літературної казки (на відміну від народного) зазнає суттєвих впливів як панівних культурних тенденцій, так і власне авторських модифікацій. Найбільш розповсюдженими прийомами індивідуалізації казкового героя є контамінація та змістовна конкретизація, сутність яких полягає в творчій трансформації народнопоетичного первня, наближенні казкового героя до реального життя. Значну роль щодо індивідуалізації героя відіграє ім’я, оскільки воно ускладнює образне сприйняття, служить конотативним засобом характеристики казкового героя.

Література

1. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика : нариси : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Віталій Жайворонок. – К. : Довіра, 2007. – 262 с. 2. Молотаєва Н. В. Художній образ у дзеркалі етносу : М. Лермонтов, Т. Шевченко (лингвосемиотичний аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук : спец. 10.02.02 „Російська мова” / Н. В. Молотаєва. – К., 1996. – 36 с. 3. Шинкаренко В. Д. Смысловая структура социокультурного пространства : миф и сказка / В. Д. Шинкаренко. – М. : КомКнига, 2005. – 208 с. 4. Эстес К.-П. Бегущая с волками: Женский архетип в мифах и сказаниях : монография / Эстес Кларисса Пинкола. – М. : ИД „София”, 2006. – 496 с. 5. Лосев А. Ф. Философия имени / Лосев Алексей Федорович. – М. : Изд-во МГУ, 1990. – 270 с. 6. Скрипник Л. Г. Власні імена людей : словник-довідник / Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська. – К. : Наукова думка, 1986. – 310 с. 7. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму : монографія / Ярослав Поліщук. – 2-е вид., доп. і перероб. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – 392 с. 8. Олесь О. Все навколо зеленіє : вірші, поеми, казки : для мол. та серед. шк. віку / Олександр Олесь. – К. : Веселка, 1990. – 318 с. 9. Калинкин В. М. Поэтика онима : монографія / Калинкин В. М. – Донецк : Юго-Восток, 1999. – 408 с. 10. Дніпрова Чайка. Проводи Сніговика-Снігуровича : вірші, поезії в прозі, оповідання, казки, п’єси : для мол. та серед. шк. віку / Дніпрова Чайка ; передм. та упоряд. В. Г. Пінчука ; іл. В. А. Євдокименка. – К. : Веселка, 1993. – 269 с. 11. Карпенко О. Ю. Проблематика когнітивної ономастики : монографія / О. Ю. Карпенко. – Одеса : Астропринт, 2006. – 328.