Філософія / 3. Історія філософії

Возна Т.А.

Тернопільський національний економічний університет, Україна

Проблема людина-Бог у творчості українських мислителів ХVІ – ХVІІ ст.

Проблема людини посідає одне із важливих місць у філософії будь-якої епохи, адже прогрес у розвитку історії філософії визначається за ступенем осягнення сутності людини.

Для українських мислителів ХVІ-ХVІІ ст. основоположними проблемами були проблеми Бога і людини, Бога і світу. У розв’язанні цих проблем вони зверталися до ранньохристиянських ідей розмежування земного і небесного, видимого і невидимого світів, протиставлення тлінної, тілесної і не тілесної, духовної природи людини, її душі та розуму [2, с. 167-168].

У своїх працях при вирішенні проблеми Бога і людини вони опиралися на розроблену Діонісієм Ареопагітом апофатичну теологію та характерну для неї концепцію абсолютної невизначеності Бога, а також використовували твердження про трансцендентальність та іманентність Бога щодо світу. Нечуттєвий і невидимий, який існує сам по собі і над усім, Бог водночас все охоплює і наповнює собою [1, с. 269].

Властиві православ’ю уявлення, які опиралися не неоплатонівську традицію, про розкриття божественного у людському завдяки енергії божества українські мислителі того періоду відстоювали ідею трактування догмата Трійці при цьому спростовували католицьке тлумачення догмата про сходження святого Духа не лише від отця, а й сина.

Поняття Бога у творчій спадщині мислителів несло у собі не лише релігійне навантаження, а й включало також філософське уявлення про субстанцію.

Щодо вирішення проблеми людини, то філософи цього періоду у своїх працях зводили до роздвоєння людини на «внутрішню» і «зовнішню», а також поділ її на душу і тіло, тобто відбувався поділ на духовну (небесну) природу людини і тілесну (земну).

При цьому духовна природа людини ділиться на:

1) ум як вищу умоглядну і творчу силу, який допомагає людині відкрити у собі Богом дані істини;

2) розсудок, або розмисел через який людина пізнає зовнішній світ;

3) душа, яка виконує роль посередника між духовною і тілесною природою людини.

Завдяки тому, що людина має подвійну природу (духовну і тілесну), вона постійно перебуває у стані боротьби між добром і злом. Людина постійно підпадає під вплив своїх пристрастей та бажань. При цьому, коли людина забуває свою духовну сутність і піддається тілесній (земній) природі вона приречена на страждання і загибель. Лише прислухаючись до внутрішнього світу, вона досягне потойбічного спасіння.

У XVI — поч. XVII ст. мислителі надавали великого значення одній з основних чеснот у вченні про людину - це здатність до самопізнання та самозаглиблення, яка допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення. М.Смотрицький у своїй праці пише: «Одкрийте сердечні очі ваші і пізнайте самих себе..., чим ви єсте..., в чому покликання ваше...» [4, с. 326].

Самопізнання повинно спонукати людину до пробудження у ній голосу совісті та надихати на духовне оновлення і моральне удосконалення.

Також, через самопізнання можливе було осягнення істини. Божественна істина мислилася «сокровенною» у слові, передусім у священних текстах, які написані старослов’янською мовою. Тобто самопізнання створювало передумови проникнення людини в приховану сутність священних текстів, а осягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, її становлення як особистості. Саме тому особливе значення вони надавали саме старослов’янській мові, через яку їх предки пізнали істину Святого письма та розвинули самобутню культуру [3, с. 91-92].

Отже, творча діяльність українських мислителів ХVІ-ХVІІ ст. відіграла особливо важливу роль у розвитку та вирішенні проблеми людина-Бог та залишила свій слід у сфері української духовної культури.

Література:

1. Клірик Острозький. Исторія о листрикийском, то есть, о разбойническомь, Ферарскомь або Флоренскомь синоде, в коротць правдиве списаная // Українська література друга половина ХІV – ХVІ століття. Апокрифи. Агіографи. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори / [упоряд.: В.Микитась, В.Колосова та ін.] – К.: Наукова думка, 1988. – 600с.

2. Нічик В.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХІV – початок ХVІІ ст.) / В.М.Нічик, В.Д.Литвинов, Я.М.Стратій. – Київ: Наукова думка, 1990. – 384с.

3. Стратій Я. Значення Острозького культурно-освітнього осередку для розвитку української духовної культури і філософської думки на зламі ХІ – ХІІ ст.//Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т.1. – С.90-96.

4. Українські гуманісти епохи Відродження: [антологія / упоряд.: В.Литвинов]: У 2-х частинах. Ч. 2. – К.: Наукова думка – Основи, 1995. – 432с.