Керівник к.е.н., доцент, Недбалюк О.П.

Автор: магістрант групи ЕП-51м Чернишова Вікторія Сергіївна

Вінницький торговельно – економічний інститут Київського національного торговельно – економічного університету

Методичні аспекти розробки плану розвитку матеріально – технічної бази торговельного підприємства

Економічна політика повинна бути спрямована на зміну галузевої структури економіки, її модернізацію, підвищення частки галузей з високим ступенем доданої вартості. Звідси випливає необхідність відновлення основного капіталу торговельних підприємств на якісно новому рівні, що передбачає наукове обґрунтування даного процесу. Актуальності набуває необхідність дослідження сучасного стану та динаміки основних фондів і розробки ефективних стратегій управління основним капіталом підприємства з метою створення та збуту конкурентноспроможної продукції. Основним компонентом такої стратегії є план розвитку матеріально – технічної бази торговельного підприємства. Цим визначається актуальність обраної теми дослідження.

Дослідженню проблем ефективного розвитку матеріально – технічної бази та планування потреби в основних фондах підприємства присвячені наукові праці О.І. Амоші, І.О. Бланка, Ю. Бригхема, Н.Ю. Брюховецької, М.Г. Гузя, П.В. Єгорова, В.В. Ковальова, Т. Коллера, Т. Коупленда, Л. Крувшица, Ю.Г. Лисенкао, Дж. Муррина, Т.В. Теплова, В.М. Хобти, Д. ван Хорна, М.Г. Чумаченка, І.Б. Швець та ін.

Метою статті є дослідження особливостей застосування методик планування розвитку матеріально – технічної бази підприємства, визначення потреби в окремих видах та елементах основних фондів в галузі торгівлі.

Розрахунки потреби в окремих видах та елементах основних фондів торговельного підприємства узагальнюються в спеціально розробленому плані розвитку матеріально-технічної бази. Основними розділами цього плану є:

- план розвитку торгової площі;

- план розвитку складського господарства;

- план технічного оснащення торговельного підприємства.

В плані розвитку торгової площі визначається потреба в розширенні торгової площі, її спеціалізація та розміщення (в квадратних метрах).

Основними методами розробки цього плану є:

1. Нормативний метод, заснований на нормативах товарообороту на 1 м2 торговельної площі або нормативах торговельної площі на 1000 жителів (при плануванні на регіональному рівні).

2. Факторно-аналітичний метод, в основі якого лежить вивчення потреби в торговій площі з врахуванням обсягу товарообороту та якості (стандарту) торговельного обслуговування [2].

План розвитку складського господарства визначає потребу підприємства в розширенні ємкості (в м3) загально товарних та спеціалізованих складів.

Потреба підприємства в розвитку складів визначається за нормативами або на основі проведення техніко-економічних розрахунків (виходячи з встановлених нормативів товарних запасів, які мають зберігатися на складах підприємства; розрахункових коефіцієнтів складського об'єму, необхідного для зберігання одиниці товарних запасів відповідного товарного асортименту; коефіцієнта корисного використання складського об'єму).

План технічного оснащення торговельного підприємства визначає потребу в дооснащенні активної частини основних фондів підприємства.

Потреба у введенні в експлуатацію окремих видів обладнання визначається так:

1. Оцінюється фактична потужність системи обладнання підприємства.

2. На основі планів товарообороту визначається потреба в збільшенні потужності системи обладнання.

3. Виявляються види обладнання, що перешкоджають збільшенню потужності системи.

4. Визначається необхідне збільшення потужності за окремими видами обладнання.

5. Розраховується кількість одиниць обладнання кожного виду, які необхідно ввести в експлуатацію (шляхом ділення необхідного приросту потужності на потужність одиниці обладнання).

Потреба в збільшенні пасивної частини основних фондів (торговельних, складських приміщень) оцінюється експертно на основі аналізу їх фактичного використання.

Потреба в прирості основних засобів підприємства може бути задоволена різними шляхами:

- придбання необхідних основних засобів у власність (нових або таких, що були у використанні);

- будівництва основних фондів (підрядним або господарським способом);

- оренди (лізингу) необхідного обладнання та площі (оперативний або фінансовий лізинг) тощо;

Підвищення ефективності використання основних фондів підприємства на стадії їх експлуатації досягається за рахунок:

- здійснення раціонального розміщення основних фондів, підвищення коефіцієнта змінності (тривалості корисного використання) роботи обладнання;

- покращення контролю за дотриманням правил експлуатації та технічне обслуговування обладнання;

- удосконалення добору та підготовки кадрів, що здійснюють експлуатацію та технічне обслуговування обладнання;

- впровадження систем матеріального стимулювання робітників за безаварійну роботу обладнання, подовження ремонтного циклу та періоду експлуатації тощо [5].

Збереження споживчої вартості основних фондів та подовження можливого терміну їх корисної експлуатації визначається ефективністю ремонтної політики підприємства.

Підприємство може використовувати різні підходи до проведення ремонтів основних засобів:

- запобіжна ремонтна політика, що передбачає проведення планово-попереджувальних ремонтів;

- аварійна ремонтна політика, при якій ремонтні роботи проводяться лише під час виходу основних засобів з експлуатації (аварійний ремонт);

- комбінований.

Для вибору оптимальної стратегії ремонтів слід виходити з того, що підприємство зацікавлене, щоб витрати через виробничі паузи (ВП) та витрати на утримання засобів виробництва в задовільному стані (ремонтні роботи) (РР) були мінімальні, тобто:

ВП+РР → min (1)

Більш доцільною є запобіжна ремонтна політика, оскільки вона забезпечує ритмічність роботи підприємства та стабільність його виробничих можливостей завдяки планомірному утримуванню основних фондів у задовільному стані. Для неї характерні и більш низькі витрати на профілактичні ремонтні заходи порівняно з аварійними роботами.

Залежно від мети та завдань виділяють поточний та капітальний ремонти основних фондів.

Метою поточного ремонту основних фондів є збереження засобів праці у стані, придатному для подальшого продуктивного використання шляхом проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій, спрямованих на усунення дрібних неполадок та попередження прогресуючого фізичного спрацювання. Витрати на проведення поточного ремонту є постійними, здійснюються відносно рівномірно протягом усього періоду експлуатації, відносяться на витрати обігу підприємства після їх здійснення.

Капітальний ремонт основних фондів проводиться з метою відшкодування фізичного спрацювання конструктивних елементів засобів праці та максимального відновлення їх первісних техніко-експлуатаційних параметрів. Капітальний ремонт проводиться з певною періодичністю (один раз на рік або - на два роки) і потребує значних одночасних витрат.

При проведенні капітального ремонту витрати підприємства складаються з:

- витрат на капітальний ремонт;

- підвищення експлуатаційних витрат на капітально відремонтовані основні фонди порівняно з аналогічними новими [1].

Під час придбання нових основних фондів до складу витрат та збитків підприємства включають:

- витрати на придбання основних фондів;

- збитки від недоамортизованих діючих основних фондів.

Витрати на придбання основних фондів включають до розрахунку з поправкою на відмінності у продуктивності і тривалості ремонтного циклу нових та старих основних фондів.

Одним з важливих завдань управління: основними фондами є визначення оптимальних термінів їх експлуатації.

Оптимальний (економічно доцільний) термін експлуатації може бути визначений як період експлуатації, в якому забезпечується максимізація нагромадження коштів для відновлення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань з врахуванням обсягів їх використання на проведення ремонтних робіт, тобто:

ДВОФ=НАМ – СВРЕМ → мах, (2)

де ДВОФ - джерела коштів для відновлення основних фондів; НАМ - нагромаджені обсяги амортизаційних відрахувань на відновлення основних фондів протягом періоду їх експлуатації; СВРЕМ - сукупні витрати підприємства на проведення ремонтних робіт протягом періоду експлуатації основних фондів.

Визначений у такий спосіб оптимальний термін експлуатації окремих груп та видів основних фондів підприємства дозволяє визначити щорічний обсяг заміщення основних фондів для забезпечення їх простого відтворення.

Інтенсивне використання основних фондів підвищується через технічне удосконалення засобів праці та технології виробництва, скорочення строків досягнення проектної продуктивності техніки, удосконалення наукової організації праці, виробництва и управління, підвищення кваліфікації та професійної майстерності робітників. Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей є удосконалення структури основних виробничих фондів.

Важливий резерв кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів та виробничих потужностей - швидке освоєння проектних потужностей, введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування. Практика свідчить, що середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить п'ять-шість і більше років. Разом з тим технічно и економічно обґрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників за один-два роки, залежно від галузі та виду підприємства.

Література:

1. Економіка підприємства : Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Г. О. Швиданенко, С. Ф. Покропивний, С. М. Клименко та ін. – К : КНЕУ, 2000. – 248с.

2. Іванілов О. С. Економіка підприємства : підручник / О. С. Іванілов. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 728 с.

3. Беседін В. Ф. Логіка стратегічного планування: сутність, реформування, напрями вдосконалення / В. Ф. Беседін, О. Г. Пенькова // Економіка & держава. – 2010. – №10. – С.9-14.

4. Божкова В. В. Механізм стратегічного планування маркетингових комунікацій інноваційної продукції промислових підприємств / В. В. Божкова // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №6. – С.48-53.

5. Гонтарева І. В. Об'єктивізація цілей при прогнозуванні ефективного розвитку підприємства / І. В. Гонтарева // Економіка і прогнозування. – 2011. – №1. – С.143-155.