История / 2. Общая история

асп. Василенко Д. П., викл. Шаповал Л. Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Переважання гендерного фактору в первіснообщинному ладі прадавніх слов’ян та в суспільних відносинах доби Київської Русі

Жінка — одна з найбільших потужностей світу. Вона є носителькою тої цивілізаційної раси до якої належить. Українська дійсність кінця ХХ початку ХХІ століття говорить нам про те, що сучасна представниця українського суспільства наділена характеристиками сульної та незалежної жінки. Сьогодні жінки переважно зорієнтовані на те, що вони самостійно повинні зуміти забезпечити себе, дітей, упоратися з вирішенням побутових та інших проблем. Самодостатність стає ключовою рисою сучасних українських жінок. В умовах глобалізації жіноче питання, яке існувало й раніше, радикально змінює свій екзистенційний статус. Сьогодні висувають принципово нові актуальні проблеми визначення місця жінки в сучасній Україні, без вирішення яких неможливий подальший прогрес людства. Окремі вчені навіть схильні вважати, що «стимулом для розширення наукових досліджень виявився сучасний жіночий рух» ². Але науковці ще й досі задаються питанням, відносно того, чи насправді самодостатність українок є наслідком історичної еволюції української жінки — від прадавніх часів і до сьогодні. Автори вважають доцільним розпочати вивчення цих процесів з конструктивного відтворення первіснообщинного та суспільно-політичного статусу жінок часів прадавніх слов’ян та Київської Русі.

Цією проблематикою займаються такі науковці як Срезнєвський І., Костомаров М., Стороженко І., Крижанівський М., Пушкарева Н., Кабуш М., Барановська М. Усі дослідники цієї тематики відзначають особливе місце берегині у родинних та суспільно-політичних відносинах слов’ян та русичів.

Вирішення жіночого питання часів прадавніх слов’ян та доби Київської Русі можливе лише за умови аналізу впливу соціальних стандартів мислення і поведінки, які за своєю суттю є проявом чоловічого погляду на проблему жіночих прав і можливостей. На жаль усі відомі нам історичні джерела, що висвітлюють ці історичні періоди, були написані чоловіками-літописцями і тому багато, які події, що характеризують слов’янок, їх життя та вчинки, були випущені, чи визнані такими, що не заслуговують уваги.

Ще з давніх-давен прадавні слов’яни шанували та поклонялися Богині-Матері, бо вважали її продовжувачкою роду. Язичницькі вірування слов’ян несли в собі хороше підґрунтя для розвитку культу матері на наших землях Культ Богині-Матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох прадавніх слов’янських племен. Колисковою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розквітала від контакту з чоловічою природою. Чоловік і жінка започатковували світ, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювались. Стародавніми релігіями звеличувалась і любов до матері, єдиної годувальниці і захисниці своїх дітей та своєї родини.

Найбільшими вшановувачами Берегині були трипільці та кіммерійці. Саме завдяки трипільському культурному пласту і дізнаємося про пантеон богів праслов’ян. Перше і, мабуть, головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері — жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, природи загалом.

Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. У глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей. На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині — символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності).

Культ Богині-Матері в кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні статуетки з підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки зі збільшеними статевими ознаками, статуетки жінки з дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

З кожним наступним поколінням праслов’ян поклоніння культу Матері переходить на якісно новий рівень, коли Берегиню починають ототожнювати з Богинею-Матір’ю. Усі ці зміни спричиняють появу в прадавньому суспільстві вже не просто поклоніння одній жінці-прародительниці, а цілому пантеону жіночих божеств.

Зміни у відношенні суспільства до жіночого начала починаються і наповнюється новим змістом, у період появи та становлення першого державного утворення на території слов’янських земель — Київської Русі.

Поряд з іменами великих княгинь, у руських літописах можна зустріти імена князівських сестер, дочок, які були учасницями міжусобиць, інтриг, феодальних воєн, а то й просто видатних особистостей, які досягли успіху в культурному та соціальному житті руських князівств.

Правові відносини у суспільстві того часу регулювались збірником правових норм, що дістав назву Руська Правда (далі РП — В. Д., Ш. Л.). Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним майном міститься в одному з найбільш ранніх юридичних пам’ятників — договорі 911 року, Олега з Візантією, що затвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з чоловіком майна навіть у випадку, якщо чоловік зробив вбивство і постав перед законом: «Чи Аще убежіть сотворівий вбивство, а і дружина що убив та імєєть, толнцем же, пребудеть згідно із законом...» Іншими словами, в тому майні, яке отримувала дружина злочинця згідно з законом був і її власний виділ, «доля», окрема від чоловікової (бо в статті йдеться про повернення «його частини», тобто частині мужа, родичам). Жіноче майнове володіння, що іменується в РП «частиною», ймовірно, включало придане і що не входить в його склад деяке парафернальне майно — власність дружини, якою вона могла розпоряджатися на свій розсуд. Згодом парафернальне майно дружини передавалося чоловікові лише на основі доручення, а забезпеченням сумлінності управління їм служила законна іпотека на майні чоловіка на користь дружини. Складніше питання про те, чи володіла жінка чимось крім приданого. Зрозумілішою представляється структура «частини», якою володіла жінка у зв’язку з повторним заміжжям. Мабуть, це перш за все той же посаг, по відношенню до якого староруські жінки володіли правом не лише володіння, але і відчудження. Інакше була б нез’ясовною поява самостійної власності жінки в шлюбі, а тим часом вже Статут князя Володимира вважає принципово можливими суперечки з приводу власності. Той же Статут передбачає можливість конфлікту вдови з братами, невісткою, свекрухою і власними дітьми. Таким чином, законодавчі пам’ятники X-XІІІ століття, дають можливість стверджувати, що жінка соціально вільна, і належала до привілейованого стану.

Русини у своєму відношенні до жінки-дружини, користувалися висловом: «добра жінка — вінець мужеві і дому, а зла — це горе люте й розорення». Тому Берегиню в пам’ятках зображено з пошаною і захопленням. Не випадково в соборі Святої Софії маємо зображення не Богородиці, а Марії-Оранти, образу покровительки міста і землі, «Нерушимої стіни». Ця мозаїчна фігура нагадує улюблений міфологічний образ східних слов’ян — образ Великої богині. гуманізації й «заземленню» образу матері Христа.

Багатий матеріал з історії сім’ї в період Київської Русі, дає уявлення про спроби церкви регламентувати сімейне життя русинів, а відтак і поведінки жінки. Хоча жінкам і надавалися майже однакові права з чоловіками, та церква (як і в країнах Західної Європи) намагалася тримати жінку в повній покорі чоловікові. Церковники спиралися на те, що жінка несе в собі неповноцінність та гріховність. Загалом тогочасна сім’я за визначення була патріархальною, чоловікові належала вирішальна роль у розв’язанні найважливіших питань та проблем. Але, не зважаючи на те, що церква виступала проти активної ролі жінки в соціальному та сімейному житті, деякі дослідники та автори, все ж висловлюються на користь того, що роль жінки була не пасивною, а активною. Русини хоча і піддавалися впливу християнської церкви та все ж сім’ї та суспільстві жевріли залишки традицій поваги та поклоніння язичницькому Культу матері.

На прикладі запропонованих історичних періодів ми охарактеризували положення жіноцтва в ці етапи розвитку суспільства і прийшли до висновку, що прадавні слов’янки та русинки мали величезний потенціал. Він дозволяв їм не просто управляти домашнім господарством під наглядом чоловіка, а проводити самостійну роботу з впорядкування господи та дому. В окремих випадках за відсутністю голови родини, жінка займала його місце і виконувала не тільки свої обов’язки, але й чоловікові. З іншого боку жінка підпорядкована чоловікові, вона живе за чоловічими законами (ігнорування дівчини при виборі їй чоловіка), але тим не менш, навіть в такій ситуації русинки займають своє почесне місце поряд з чоловіком, про що може свідчити доля руських княжих дочок, яких було видано заміж за представників європейської королівської знаті.

Література

1. Стороженко І. Українська жінка часів Козаччини [Електронний ресурс] / І. Стороженко. — Режим доступу до статті: http://www.ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=327&id=95

2. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси / Н.Л. Пушкарева. — М.: Мысль, 1989. — 286 с., [16] л. ил.

3. Кашуба М. Гендерний аналіз традиційного українського суспільства / М. Кашуба // Вісник. Соціогуманітарні проблеми людини. — 2005. — № 1. — С. 17-24

4. Велесова книга. Легенди. Міфи. Думи. Скрижалі українського народу / [перекл., підгот. автент. тексту Б. Яцко]. — К.: Велесі, 1995. — 320 с.