Капінус А.М., Мельник Л.В.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», Україна

ПСИХОЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ЗАСВОЄННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ РОСІЙСЬКОМОВНИМИ

МОЛОДШИМИ ШКОЛЯРАМИ

Уже з перших шкільних років починається процес усвідомлення всіх мовних явищ. Навчання мови можливе лише на основі мисленнєвої діяльності. Порівнюючи факти, синтезуючи, узагальнюючи, конкретизуючи та абстрагуючи їх, учні початкових класів розвивають свої мовленнєві здібності. Про зв’язок між цими процесами писали відомі науковці – фізіологи І. Сєченов та І. Павлов, педагог К. Ушинський, психологи Д. Богоявленський та
В. Одинцов.

В основі засвоєння мови, формування стійких мовленнєвих умінь і навичок лежать психічні процеси. По-різному відбувається в психологічному плані засвоєння рідної (у нашому випадку другої спорідненої) і нерідної мови. На це звертали увагу такі психолінгвісти й лінгводидакти, як Н. Пашківська, Є. Поливанов, А. Супрун, К. Алексанянц та ін.

Мета нашої статті – розкрити поняття білінгвізму та наслідки його впливу на мовну особистість молодшого школяра з позицій психолінгвістики.

У теорії білінгвізму (двомовності) відомі чисельні спроби з’ясувати та конкретно сформулювати визначення цього складного явища. Психологи вважають білінгвом людину, яка тією чи тією мірою володіє двома мовами й використовує їх у своїй мовленнєвій практиці. М. Успенський вважає, що двомовність можна визнати в тому випадку, коли народність або частина народності систематично використовує як свою рідну мову, так і мову іншої нації [3, с. 5]. У такому розумінні учні загальноосвітніх шкіл багатьох регіонів нашої країни ще з початкових класів стають білінгвами. Це стосується насамперед сходу України.

Широке розуміння двомовності дозволяє різним чином групувати та класифікувати її різновиди. Виділяють природній (побутовий) і штучний (навчальний) білінгвізм. Природній білінгвізм виникає у відповідному мовленнєвому оточенні – за умови застосування в мовленнєвій практиці двох мов. У випадку штучного білінгвізму другу мову необхідно спеціально вивчати, докладаючи чималих зусиль, застосовуючи спеціальні методи та прийоми.

Залежно від віку, коли відбувається засвоєння другої мови розрізнюють ранній і пізній білінгвізм. Ранній білінгвізм обумовлений життям у двомовному середовищі з дитинства. За пізнього білінгвізму вивчення другої мови відбувається в старшому віці вже після засвоєння однієї мови.

Такі вчені, як Ф. Ібрагімбеков, Ю. Дешерієв, І. Протченко говорять про комбінований та співвіднесений білінгвізм, В. Аверін виділяє повну та часткову двомовність, Т. Бертагаєв та В. Іцкович – активний та пасивний білінгвізм тощо. Розрізнюють також білінгвізм і за кількістю здійснюваних операцій: рецептивний, репродуктивний, продуктивний (Є. Верещагін, К. Бабов).

Рецептивний (сприймальний) білінгвізм існує тоді, коли людина лише розуміє іноземне мовлення, але при цьому не пише й не говорить. Репродуктивний (відтворювальний) білінгвізм дає змогу білінгвові не лише сприймати, переказувати текти іншою мовою, але й відтворювати прочитане чи почуте. Продуктивний (створювальний) білінгвізм дозволяє білінгвові не лише розуміти, відтворювати, але й продукувати тексти іншою мовою. У повному обсязі засвоїти іншу неспоріднену мову можна, якщо її вивчення почалося до 12–14 років.

За чистотою володіння другою мовою розрізнюють чистий і змішаний білінгвізм. Одним з перших дослідників цього поділу є відомий лінгвіст Лев Щерба. На основі матеріалу багатолітніх спостережень цього вченого за мовою білінгвів і було запропоновано дану класифікацію.

Під чистим білінгвізмом розуміють незалежне існування двох мов у свідомості білінгва. Автономний, чистий білінгвізм найчастіше зустрічається в людей, які добре вивчили обидві мови. Автономна (чиста) двомовність, за Л. Щербою, найчастіше зустрічається в людей, які вивчили обидві мови ще в дитинстві. Змішаний білінгвізм виявляється, коли мовець у мовленнєвому потоці не розмежовує мовні явища двох мов, поєднує їх, змішує. Це свідчення недостатнього володіння або двома мовами, або якоюсь однією, що є вторинною [4, с. 7].

Суперечки про те, як впливає рання двомовність на розвиток дитини були досить гострими на початку ХХ століття. У науковій літературі постійно обговорювалися два протилежні погляди: 1) будь-яке додаткове знання, зокрема й знання другої мови, може бути лише корисним, і думка про те, що двомовність є шкідливою. Отже, за переваги раннього вивчення другої мови вчені наводять такі аргументи: 1) пластичність дитячої психіки;
2) здатність вивчити іншу мову, ніби граючись.

Одним з перших думку про шкідливість ранньої двомовності висловив американський психолог І. Епштейн. Він уважав, що кожному слову відповідає певна мисленнєва асоціація й наявність двох різномовних слів на позначення одного й того самого поняття може призвести лише до сплутування лексичних понять у свідомості людини. Отже, шкідливість раннього вивчення другої мови виявляється: 1) у «конкуренції» нерідної мови з рідною у сфері ще не зовсім сформованих мисленнєвих операцій, і як наслідок – уповільнення темпів загального розумового розвитку. Ця теза не була доведеною.

Інший дослідник У. Стерн дотримувався протилежного погляду, оскільки вважав, що відмінності між мовами дають потужний поштовх для порівнянь і розмежування, встановлення сутності понять. Проведені ним дослідження довели, що двомовній особистості легше оволодіти третьою мовою, оскільки вона має більший, ніж одномовні особистості, досвід вивчення мов взагалі.

Найбільш суттєвим виявився той факт, що не важливо з наскільки раннього віку дитина оволодіває двома мовами, набагато важливіше як до цього ставиться суспільство. Зазвичай одна з мов стає домінантною і впливає на засвоєння другої. Якщо соціум поблажливо ставиться до акценту і мовленнєвих огріхів, не робить їх предметом для насміхання, засвоєння обох мов у жодному разі негативно не впливає на розвиток особистості, а навпаки робить її багатшою як у мовному, так і в етнокультурному плані.

Для того, щоб не відбувалося випадкового змішування двох мовних систем найбільш дієвою за умов раннього білінгвізму є практика: одна особа – одна мова. Наприклад, з батьками дитина розмовляє російською, у школі – українською. Такий принцип, за дослідженнями психолінгвістів
(Р. Фрумкіна та ін.) сприяє розвиткові чистого білінгвізму, запобігаючи ситуаціям, коли в одному висловлюванні змішуються дві мови. З часом дитина майже автоматично переходить з однієї мови на іншу, не соромлячись, і не вставляючи у висловлювання слів однієї мови замість іншої. За такої системи чим раніше починається вивчення другої мови, тим краще.

У процесі експериментів і спостережень учені дійшли висновку, що засвоєння другої близькоспорідненої мови в двомовному середовищі має йти паралельно із засвоєнням домінантної мови, тобто від народження. Активне цілеспрямоване вивчення іноземної мови доречно починати, коли в дитини сформується система володіння рідною мовою, з’явиться усвідомлення її структури, тобто не раніше 9 – 10 років. До цього віку завчені віршики й лічилки іноземною мовою залишаться засвоєними на рецептивному рівні. Продуктивне вивчення іноземної мови варто починати пізніше, коли дитина навчиться продукувати висловлювання рідною мовою [1].

Отже, вивчаючи другу мову, людина перебуває в дещо іншому психологічному стані. Простеживши за особливостями сприйняття матеріалу української мови як другої, близькоспорідненої, учнями початкових класів, ми дійшли висновку, що в цій ситуації велике значення має попередній досвід людини. Тобто будь-який російськомовний учень, який увесь свій вільний від навчання час послуговується лише російською, використовує її у побуті та майже в усіх сферах свого дозвілля, буде спиратися на закони та правила своєї рідної мови, вивчаючи та використовуючи українську. У психології це явище має назву апперцепції, завдяки якій сприйняття другої мови відбувається через призму першої (у нашому випадку російської). У результаті апперцепції сприйняття навчального матеріалу другої мови зазнає потрійного переломлення: по-перше, через набуті навички слухати-говорити рідною мовою; по-друге, через навички буквеного позначення звуків; по-третє, через засвоєні на уроках рідної мови знання й уміння правопису та граматики.

Перед кожним учителем початкових класів стоїть завдання навчити дітей якнайчіткіше розрізняти мовні засоби, бачити особливості як російської, так і української мови, і в жодному разі не об’єднувати їх під час усного чи писемного мовлення.

Література:

1. Зимняя И.А. Психология обучения иностранным языкам в школе / Зимняя И.А. – М.: Просвещение, 1991. – 222 с.

2. Кутенко Л.А. Особенности работы по обогащению и активизации словарного запаса младших школьников в условиях близкородственного двуязычия: автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.02 / Л.О. Кутенко, Ин-т педагогики АПН Украины. – К., 1985. – 25 с.

3. Успенский М. Б. Совершенствование методов и приёмов обучения русского языка в национальной. школе / М. Б. Успенский. – М.: Педагогика, 1979. – 128с.

4. Хорошковська О.Н. Лінгводидактична система початкового навчання української мови у школах з російською мовою викладання / Хорошковська О.Н. – К.: УкрНДІПСК, 1999. – 305 с.