ПЄША А.А.СТУДЕНТКА IV КУРСУ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Проблеми застосування поняття "недійсності" правочину в процесуальному аспекті
На сьогоднішній день у зв'язку чз сучасним вагомим економічним вдосконаленням та розвитком суспільних відносин у сфері здійснення юридично значущих дій , зростає інтерес до їх дослідження та наукового обгрунтування. Так, національна економічна система розвивається, збільшується кількість різноманітних угод, які щодня укладаються різноманітними підприємствами та організаціями, зрештою, практично кожна фізична особа, здійснюючи щоденну діяльність, змушена укладати ті чи інші угоди. До найпоширеніших юридичних фактів належать уголи-правочини, тобто дії осіб , спрямовані на набуття , зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За загальним правилом ст.204 Цивільного кодексу України установлює презумпцію правомірності правочину. А саме- правочин є неправомірним , якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, хоча правочин належить до правомірних дій , але може порушувати права його учасників, а також третіх осіб чи публічний порядок тощо.
Незважаючи на те, що в свій час питання дійсності правочинів було предметом дослідження: Д.І.Мейєра, В.С.Мілаша, С.С.Потапальського, В.П. Шахматова, Г.Ф.Шершеневича, важливо визначити ,що науково-дослідницькі розробки щодо процесуального аспекту визнання правочину недійсним за українським законодавством фактично відсутні.Таким чином, визначення проблеми застосування поняття "недійсності" правочину є актуальним і потребує наукового дослідження, більшою мірою , в процесуальному аспекті.
Основною передумовою для розвитку даного інституту і , одночасно, захисту матеріальних та особистих нематеріальних прав стала поява нового ЦК. В якому, згідно із п.2 ,ч.2, ст.16 зазначено, що визнання правочину недійсним є способом захисту цивільних прав. Як наслідок, відповідно до Узагальнення Верховного Суду України від 24.11.2008 р "Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" , за статистикою в 2007 р у провадженні судів перебувало 19.7 тис.справ цієї категорії або 1.5% від загальної кількості справ позовного провадження [3].
Отже, відповідно предметом нашого дослідження є пар.2 глави 6 розділу 4 (ст. 215-236 )ЦК.Основною метою визначення правочину недійсним є анулювання майнових наслідків його вчинення та встановлення наслідків, передбачених законом. Недійсним є правочин, який хоч і спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, але не створює цих наслідків в зв'язку із невідповідністю цих дій вимогам цивільного законодавства.
В свою чергу, необхідність розмежування недійсних правочинів ми знаходимо, знову ж таки, в Постанові ПВСУ №9 від 06.11.2009 р "Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" . В даному контексті зазначено, що відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані [2].
Нікчемним є правочин , якщо його недійсність прямо встановлена законом. Так, законодавцем встановлено, що відповідно до ст.215 ЦК підстава недійсності правочину є недодержання вимог, які визначені в п.1, п.2, п.3,.п.5, п.6 ст.203 ЦК.
Оспорюваними потрібно вважати правочини, що якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах встановлених законом.
Крім того, важливим аспектом відмежування даних видів недійсних правочинів залтшається факт рішення суду у визнанні правочину нікчемним. Так, Я.Романюк у висновках своєї статті "Недійсність та нікчемність правочину" обгрунтовує те, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом [2].
Але положення , яке міститься в Постанові ПВСУ №9 від 06.11.2009 р . та Узагальненні ВСУ від 24.11.2008 р . визначають протилежне. А саме, вимога до встановлення нікчемності правочину підлягає судовому розгляду тільки в разі наявності відповідного спору [2].
Для вирішення цього конфлікту , на нашу думку, необхідно звернути увагу на те, що нейсний правочин - це акт, який все таки звершився, але в силу визначених в ньому законодавством недоліків та / чи рішення суду, він не має правової сили. Отже, при розгляді спорів про недійсність правочинів, визначених судами, необхідно розмежовувати нікчемні правочини із елементами другорядної оспорюваності ( доведення в суді потребує одне із положень п.1-3,п.5, п.6ст.203 ЦК) та "неукладеними" правочинами, зміст нікчемносіт яких прямо вказує на п.1-3 ,п.5 чи п.6 ст.203 ЦК. Тобто, неукладені правочини вже по своїй суті існувати не можуть , а тому правової сили не мають і оспорювання чи доказування їх не має потреби у зв'язку із тим, що їх недійсність прямо визначена диспозицією ст.203 ЦК.
Отже, на підставі вищевикладеного матеріалу, ми прийшли до висновків, що порядок застосування зазначеного поняття в процесуальній практиці є і досі громіздким, що,в свою чергу, зумовлює неправильне застосування судами різних інстанцій поняття "недійсності" правочинів при винесенні рішень , подальша доля яких є прямим наслідком порушення прав та інтересів людини і громадянина.
ЛІТЕРАТУРА:1. Романюк Я. Недійсність та нікчемність правочину. /Стаття Вісник Львів :УН-ТУ,2010р.-Вип.50,-С.196-2012. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" :№9 від 06.11.2009 р [Електронний ресурс].- Режим доступу :http://zakon.rada.gov.ua/3.Узагальнення Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними": від 24.11.2008 р [Електронний ресурс].-Режим доступу : http://zakon.rada,gov.ua/4. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р №435-4 // Відомості Верховної Ради.-2003.-№40-44.-Ст.36.