Економічні науки/1. Банки і банківська система

К.е.н. Штепа О.В.

Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського, Україна

Історичний аспект розвитку банківського сектору в Україні

Банківські установи на території сучасної України з'явились, за різними джерелами, у XVII- XVIII ст. З 1640 року у Львові існував Львівський церковний банк «Mons pius» (з лат. «гора милосердя») при вірменському братстві. Цей єдиний церковний банк на землях Польського королівства проіснував до 1939 року. Банк здебільшого виконував функції ломбарду – надавав кошти під заставу. Заставою могли слугувати предмети тривалого вжитку, наприклад, срібний чи золотий посуд, а також зброя. У 1783 році були створені 18 ощадних кас, які займалися обслуговуванням селян і міщан. У 1826 році було створено Австрійську ощадну касу, а з 1853 року розпочала свою діяльність філія Австрійського національного банку. Філії іноземних банків проводили операції з векселями, зберігали вклади, кредитували поміщицькі господарства та міщан в тому числі під заставу нерухомості.

Трохи пізніше розпочався розвиток банківської системи на територіях, що входили до складу Російської Імперїі. У 1781 році відкрито контори Російського Асигнаційного банку у Києві, Харкові та Ніжині, а роком пізніше – у Херсоні. У 1860 р. за указом Олександра ІІ було створено Державний банк Росії. Згідно до Статуту, банк був створений для «пожвавлення торгових обертів» та «зміцнення грошової кредитної системи». Банк мав контори у Києві, Одесі та Харкові.

Регіони, у яких створювалися банківські установи у зазначений період, можна умовно поділити на три групи за найбільш розвиненими напрямками економічної діяльності: торгівельні, промислові, аграрні. Відповідно до потреб економічної системи регіонів, виникала та розвивалася фінансова система, представлена банками. 20 травня 1864 р. створено Херсонський земський банк, що спеціалізувався на довгострокових позиках під заставу нерухомого майна. До речі, разова комісія за видачу кредиту становила 5%, а річна ставка у той час коливалась у межах 8-9%. У 1868 році відкрився Київський приватний комерційний банк, трохи згодом – Київський промисловий банк та Катеринославський комерційний банк. В Одесі, яка з 1817 по 1859 рік мала статус Порто-франко, у другій половині ХІХ ст. виникла значна кількість банківських установ: місцеві підприємці швидко зрозуміли переваги взаємного кредиту. До того ж портове місто доволі швидко переймало європейській досвід, а іноземні купці потребували можливості обмінювати валюти та працювати з векселями.

Наприкінці ХІХ ст. на території сучасної України діяло до 500 офіційно зареєстрованих банківських установ. Перша світова війна та революційні процеси у Російській Імперії не обійшли стороною і банківський сектор. Розгалужена та добре структурована банківська система, яка забезпечувала рух грошей, кредитних ресурсів та цінних паперів у ринковій економіці зіткнулась з невизначеністю та хаосом буремних часів.

Проголошення 20 листопада 1917 року створення Української Народної Республіки дало поштовх для формування національної грошової та банківської системи. Було припинено діяльність Державного дворянського земельного банку та Селянського поземельного банку, натомість було створено Український Державний банк, який згідно зі Статутом мав на меті «полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення грошової системи» та Державний земельний банк, який спеціалізувався на кредитуванні невеликих землевласників.

Після падіння Директорії, Рада народних комісарів УСРР своїм декретом у січні 1919 року націоналізувала усі банки та ввела їх до складу Народного банку, тим самим монополізувавши банківську справу та позбавивши Україну власної валюти. Наступного десятиліття банківська система України розвивалась завдяки переходу до Нової економічної політики, що обумовила набуття економікою ринкового характеру, використання у деяких галузях приватного та навіть іноземного капіталу, потребу у механізмах фінансування народного господарства за рахунок кредитів та емісії цінних паперів. В цей час знову виникають ломбарди, взаємні кредитні товариства, філії деяких московських банків.

У 1930-1932 роках у СРСР пройшла реформа кредитно-банківської системи. Всі недержавні банківські установи було ліквідовано, а їх короткострокові операції було передано Державному банку СРСР. За функціональною ознакою було створено п’ять спеціалізованих банків: Промбанк, Торгбанк, Цекомбанк, Сільгоспбанк та Зовнішньоторговельний банк. Така система цілком відповідала баченню економіки з точки зору тоталітарної держави: надавала можливість безконтрольної емісії, обмежувала господарську діяльність підприємств, монополізувала кредитування та заощадження громадян. З незначними змінами така система проіснувала майже півстоліття.

У 1980ті роки планова економіка все частіше ставала причиною значних проблем у народному господарстві. Демократичні сили у СРСР набували все більшої популярності і все голосніше заявляли про необхідність реформування економіки у напрямку децентралізації та ринкових засад. У 1987 році у рамках програми «переходу до соціалістичного ринку» передбачалося переведення підприємств на повний госпрозрахунок, розширення їх самостійності, залучення іноземного капіталу шляхом створення спільних організацій, розвиток кооперативної та приватної форм власності. В результаті реорганізації банківської системи було створено спеціалізовані банки: Ощадний банк, Житлосоцбанк, Промбудбанк, Агропромбанк. Деяких структурних змін зазнав Держбанк СРСР та Зовнішньоекономічний банк. Всі банки підпорядковувалися Раді Міністрів СРСР і суміщали функції органів державного управління та господарську діяльність.

На підставі Закону СРСР «Про кооперацію», в Українській РСР у листопаді 1988 року було зареєстровано перший кооперативний банк «Таврія», що знаходився у Феодосії. Перший комерційний банк – Український інноваційний банк - був заснований у січні 1989 року в Києві.

 Після прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про банки і банківську діяльність” (20 березня 1991 р.) почалось формування існуючої у теперішній час банківської системи України. Поступово уряд шляхом приватизації позбувся своїх часток у галузевих та державних банках, окрім Державного Ощадного Банку та Експортно-Імпортного банку. Було встановлено дворівневу банківську систему, на першому рівні якої знаходиться Національний банк України, який виконує роль центрального банку як органу влади, а на другому – комерційні та державні банки, які обслуговують клієнтів. Після кризи 2008-2009 років для недопущення колапсу банківської системи та захисту інтересів вкладників, українська влада прийняла рішення про націоналізацію деяких комерційних банків. Необачлива кредитна політика акціонерів призвела до того, що великі банки, представлені відділеннями та філіями в усіх регіонах України, такі як Укргазбанк, Родовід, Надра, були не в змозі розрахуватися із вкладниками, та потребували невідкладної фінансової допомоги з боку держави.

Як бачимо з вищенаведеного, банки виникали, трансформувалися і зникали завдяки двом основним групам факторів: економічним та політичним. Банки створювали інфраструктуру для ведення господарської діяльності в залежності від того, до чого прагнуло суспільство, та що дозволяла йому влада. Як адміністративний та діловий центр України, Київ є місцем реєстрації та діяльності головних офісів більшості українських банків. Але на економічній карті України є багато регіонів з потужним виробництвом, сприятливими аграрними умовами та логістичним потенціалом.

Література:

1.Oсновнi показники діяльності банків України [Електронний ресурс]. – http://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=36807&cat_id=36798. – 12.12.2013.

2.Правик, Ю. Банківська система України в період фінансової кризи: впровадження антикризових заходів [Текст] / Ю. Правик //Банківська справа. – 2011. – № 1. – С. 76-88.

3. Банківська система України : становлення і розвиток в умовах глобалізації економічних процесів [Текст]: монографія / О.В. Дзюблюк, Б.П. Адамик, Г.Р. Балянт [та ін.]; за ред. О.В. Дзюблюка. – Тернопіль: Астон, 2012. – 358 с.