ОЦІНКА КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

Вишнякова А. П., к.е.н., доц. Демчук Н.І.

Значний внесок у розробку питань оцінки кредитоспроможності сільськогосподарських підприємств зробили сучасні закордонні вчені-економісти: Е. Брігем, Л. Гапенські, С. Роуз, Дж. Ф. Сінкі та інші. Дослідженню питань стосовно оцінки кредитоспроможності позичальників присвячено також багато вітчизняних наукових праць. Так за останні роки ця проблема набула широкого висвітлення у монографіях та підручниках українських авторів В. В. Вітлінського, О. В. Дзюблюка, Л.О. Лахтіонової, А.М. Мороза, О. В. Пернарівського та ін. Не дивлячись на це, проблему не можна вважати достатньо вивченою, адже й досі в теорії та практиці немає єдиного підходу до визначення системи показників, що комплексно характеризували б кредитоспроможність позичальників.

На нашу авторів дослідження, поняття “кредитоспроможність” слід визначати як наявність у підприємства передумов для отримання кредиту, його ефективного використання та вчасного повернення разом із нарахованими відсотками за користування ним. Таким чином, поняття “кредитоспроможність” містить три обов’язкові та взаємопов’язані між собою складові за схемою “отримання – використання – повернення”. Ряд науковців, а серед них Н.І. Власюк, Л.А. Лахтіонова, Ю.С. Цал-Цалко вважають, що достатньо першої і останньої складових. Однак, якщо підприємство не в змозі ефективно використати кредит, то, відповідно, і повернення буде під великим сумнівом. Тому наведене нами визначення поняття “кредитоспроможність” є більш обґрунтованим.

У процесі оцінки позичальників банківським установам України, значною мірою слід користуватись методиками, які застосовують зарубіжні банківські установи. Сучасні підходи до методології аналізу кредитоспроможності позичальників у банківських установах базуються на комплексному застосуванні кількісних і якісних показників. Методи і моделі оцінки кредитоспроможності позичальників, які застосовують зарубіжні банківські установи, класифікують наступним чином:

– класифікаційні (статистичні методи оцінки), до яких належать бальні системи оцінки (рейтингові методики) і моделі прогнозування банкрутств (що базується на MDA – Multiple Discriminate Analysis – множинному дискримінантному аналізі);

– моделі комплексного аналізу (на основі “напівемпіричних” методологій, тобто, котрі базуються на експертних оцінках аналізу економічної доцільності надання кредиту: “правила шести сі”, CAMPARI, PARTS, PARSER та ін.).

За останні десятиріччя у банках Заходу розробляють методи оцінки якості потенційних позичальників за допомогою різного роду класифікаційних (статистичних) моделей. Їхня мета – виробити стандартні підходи для об’єктивної характеристики позичальників, знайти кількісні критерії для поділу майбутніх клієнтів на основі наданих ними матеріалів на надійних і ненадійних – тих, які підпадають під ризик банкрутства, й тих, для кого небезпека банкрутства малоймовірна.

Рейтингові (бальні) системи оцінки створюють банки на основі емпіричного підходу з використанням регресійного математичного або чинникового аналізу. Ці системи використовують історичні дані про банківські “добрі”, “надійні” та “неблагополучні” позики й дають змогу визначити критеріальний рівень оцінки позичальників.

Рейтингову модель проводять за наступними етапами.

1. Збір та аналітична оцінка вхідної інформації за аналізований період часу.

2. Обґрунтування системи показників, що використовуються для рейтингової оцінки фінансового стану підприємства, та їхня класифікація.

3. Вибір та економічне обґрунтування критеріїв для оцінки стійкості фінансового стану підприємства та встановлення обмежень їхньої зміни.

4. Підсумкова рейтингова оцінка фінансового стану підприємства.

Вищевикладене свідчить, що показник рейтингової оцінки може бути надійним критерієм порівняльної оцінки діяльності різних підприємств і їхніх підрозділів, конкурентоспроможності їхньої продукції, показником ефективності прийнятих раніше управлінських рішень, основою вибору можливих варіантів розвитку виробництва, критерієм інвестиційної привабливості різних господарських об’єктів, помічником у виборі банківською установою надійного ділового партнера. Тому його розрахунок варто виділити в окрему ланку аналітичної роботи. Перевагою рейтингової (бальної) моделі є її простота: достатньо розрахувати фінансові коефіцієнти та зважити їх, щоб визначити клас позичальника.

Модифікацією рейтингової оцінки є кредитний скоринг (credit scoring) – технічний прийом, який доволі широко застосовують у банках Заходу. Скорингову модель можна використовувати для оцінки вже наданого кредиту (тобто ступеня ймовірності порушення фірмою умов кредитного договору) і для відбору потенційних позичальників. Скоринг може бути застосований як для ділових підприємств, так і для індивідуальних позичальників. Техніку кредитного скорингу вперше запропонував американський економіст Д. Дюран на початку 1940-х рр. для відбору позичальників за споживчим кредитом. Д. Дюран виокремив групу чинників, що, на його думку, дають змогу з достатньою достовірністю визначити ступінь кредитного ризику при наданні споживчої позики тому чи іншому позичальнику. Метод скорингу дає можливість провести експрес-аналіз заявки на кредит у присутності клієнта.

Таким чином, оцінка кредитоспроможності повинна мати характер експрес-аналізу: проводитися достатньо часто, максимально швидко і охоплювати максимум інформації. При оцінці кредитоспроможності працівник банку повинен з’ясувати: чи може позичальник виконати своє зобов’язання вчасно, чи готовий він його виконати взагалі?

На перше запитання відповідь дає розгляд фінансово-господарських аспектів діяльності підприємств. Друге запитання має юридичний характер, а також пов’язане з особистими рисами керівників сільськогосподарських підприємств-позичальників.