Історія/2.Загальна історія

К.і.н., доц. Красніцка Г.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Самобутність української культури

Минуле нашого народу, корені його культури, пам'ятки давнини, витоки її духовних цінностей викликають у нас значну зацікавленість, яка зумовлена усвідомленням зв'язку між власною долею й долею культури свого народу: народ живий, поки живе його культура. Річ у тім, що історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування українського народу готувалось тисячоліттями. Адже за даними археології, на цій території лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов'янською, проте сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції [1, с. 242].

Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням  певних елементів світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до побіленої глини) сягає скіфсько-сарматських часів.

 Не можна не зауважити на проблемі розмежування понять "історія культури населення території сучасної України" та власне "історія української культури". Друге поняття включає розвиток культури українського народу протягом існування останнього як окремої, сталої етнічної спільності. Відповідно, перше значно ширше. Воно охоплює не лише історію власне української культури, а й культурний розвиток усіх інших етнічних спільностей, що в давні чи пізніші часи мешкали на сучасній території нашої держави. Серед них маємо розрізнити (хоча це розмежування є дуже умовним) культуру історичних предків українського народу (населення давньоруських князівств, давньослов'янських племінних княжінь, праслов'ян і їхніх пращурів у межах сучасної України та найближчих до неї територій) та етносів, що мешкали на сучасному терені нашої держави, але мали або опосередковане відношення до етногенезу українців та їх історичних предків (як, наприклад, кочові скіфи), або загалом не мали з ним майже ніякого зв'язку (як північно-причорноморські греки чи кримські таври). Так само в історію культури України входить культурний розвиток неукраїнського населення (єврейського, польського, вірменського та ін.) на її терені за часів, коли українці вже становили етно-соціо-культурний феномен.

Коріння української культури стародавнє і водночас надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура  відбудовувалась хоч і не окремо, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

Своєрідність ментальних рис української національної культури визначають архетипи. Найвідомішими символами української культури є образи "Матір-земля", "Ненька-Україна", які символізують плодючість землі, м'якість краєвиду, мирне життя з природою, навколишнім середовищем. Даний архетип визначає шанобливе ставлення до жінки в українському суспільстві, визнання її особливої ролі як господарки і виховательки в родині, народжує відчуття доброзичливості, м'якості, працьовитості, душевної емоційності. Цей архетипний мотив, як це завжди відбувається, знаходить відображення у фольклорі та літературній творчості українського народу. З творів Т. Шевченка добре відомий образ української дівчини, знедоленої бездушним москалем (образ пригнобленого стану України в Російській імперії). У Євгена Маланюка зустрічається образ України – "степової бранки", несилуваної кочовиком-монголом, у Олександра Довженка – це "вічна удова".

Наступний архетипний мотив – рівність усіх синів однієї матері. Після смерті батька спадщина рівно розподілялась між синами і дочками. В Україні не було права майорату, пріоритету старшинства. До цього архетипу в українській культурі сягають коріннями, з одного боку, ідеали соборності, демократизму, рівності, з іншого – відсутність в українському суспільстві настанови на лідерство, невміння утримати владу, анархія.

Найважливішою характеристикою культурної ментальності є сприйняття часу. На відміну від західних народів, у яких переважає монохромна система часу, у східнослов’янських народів, зокрема українців, поширене поліхромне сприйняття часу. Йдеться, по-перше, про так зване "селянське" відчуття часу, зумовлене астрономічно-біологічними та господарчими циклами і має циклічну конфігурацію. По-друге, християнське сприйняття часу, лінійне, в центрі якого знаходиться земне існування Христа, від якого й починається рахунок минулого і відкривається перспектива у майбутнє. Такий "часовий плюралізм" передбачає тягуче, спокійне життя, прагнення до ідеального, безконечного і недосяжного, на відміну від монохромної системи західних народів, яка передбачає майже матеріальне сприйняття часу, його цінність[2, с. 356].

Домінантною ментальною рисою української культури є емоційність, естетичність, чуттєвість. В усьому світі українців, навіть на побутовому рівні вважають емоційними людьми. Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімкої річки. затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Така краса не могла не позначитися на  українцях. Всесвіт для українця – найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Ще однією якісною ментальною особливістю українського народу та його культури є те, що його життя підпорядковано одній головній ідеї – ідеї Волі, Правди, Долі. Воля розуміється як максимальна самореалізація на основі продуктивності, працездатності у сфері спорідненої діяльності, відповідності за її результати. Прагнення до Волі уособлює у собі рівність, значущість, цінність кожної особистості, що ґрунтується на самоповазі і шані будь-якої людини, і вона не відділена від української нації [3, c. 356].

Таким чином, можна охарактеризувати узагальнений образ українця. Разом з тим треба звернути увагу на те, що українська ментальність була постійно піддана руйнуванню – позбавлення можливостей незалежного життя негативно позначилось на дотриманні таких якісних задатків, як гідність, честь, справедливість, прагнення до волі тощо, вимагало конформізму, приниження, слухняності, відмови від самостійності і т. ін. Однак, не зважаючи на всі випробування, що зазнав український народ, він, як народ, нація зберігся, отже залишилась живою його душа, ті якісні основи, що її наповнюють. Проте змушений жити в умовах, які перешкоджали розкрити себе, свої сили й можливості, українці змогли реалізувати свій духовний потенціал.

Література:

1. Багацький В.В., Кормич Л.І. Культурологія: історія і теорія світової культури ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2011.–304 с.

2. Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч. посіб /Наук. ред. Шейко В.М.–К.: Кондор, 2008 –763 с.

3. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник /За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. –К.: Знання, 2011.–356 с.