Педагогічні науки/4. Стратегічні напрями реформування системи освіти

Ярита В.О.

Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка, Україна

Використання інноваційних технологій у навчальному процесі: історико-педагогічий аспект

На рубежі тисячоліть в Україні створюється нова система освіти, орієнтована на входження у світовий освітній простір. Цей процес супроводжується суттєвими змінами у педагогічній теорії та практиці навчально-виховного процесу. Відбувається заміна освітньої парадигми, пропонується новий зміст, інші підходи, інший педагогічний менталітет. За цих умов викладачу необхідно орієнтуватися у широкому спектрі сучасних інноваційних технологій та ідей. Сьогодні бути педагогічно грамотним фахівцем неможливо без оволодіння освітніми технологіями.

Але зростаючі матеріально-технічні потреби, на жаль, випереджають сьогодні процеси соціальної і психологічної зрілості людей, їх здібність до ведення діалогу, культури комунікацій, активного самопізнання і самовираження. У зв'язку з цим сьогодні змінюються характер і функції професійної освіти: воно повинне не тільки передати знання, сформувати уміння, але і розвинути здібності до самовизначення, підготувати майбутніх фахівців до самостійних дій, навчити нести відповідальність за себе і свої вчинки. Якісно змінюється і характер взаємодії викладача і студентів. Студент стає не стільки об'єктом навчання, скільки суб'єктом цього процесу, а педагог його організатором, це підводить до необхідності розгляду змістовних процесів взаємодії, здійснюваних в системі освіти. В основі таких процесів лежать: формування високої психологічної культури викладача, розвиток його здібності до ведення діалогу із студентами, створення відкритого освітнього простору, здатного забезпечити творче зростання кожного студента. Здатність викладача розкрити внутрішні резерви студента, використовуючи в навчанні інтерактивні форми, може забезпечити конструктивні зміни в освітньому процесі, допомогти молодій людині оцінити свої здібності і можливості, правильно визначити своє місце в житті і відкрити їй шляхи для здійснення повноцінної професійної кар'єри.

Сьогодні підготовка студентів у вищій школі – одна з найбільш актуальних проблем суспільства. У результаті оволодіння творчим досвідом формується низка якостей, які в сукупності характеризують творчу особистість і складають її творчий потенціал. Для сучасного фахівця необхідно бути компетентним, що, на думку відомих учених (О. Новікова, М. Чошанова та ін.), означає володіти такими якостями: мобільністю знань й професійною культурою. Однак, хоча останнім часом педагогічна наука приділяє увагу розробці теорії загального творчого розвитку особистості, ще недостатньо чітко розроблені механізми цього процесу. Тому, мета статті полягає у розгляді історико-педагогічного аспекту використання інноваційних технологій у навчальному процесі.

Навчання має будуватися на врахуванні потреб студентів і суспільства, на завданнях, видах діяльності та процесах, які студентам потрібно вміти реалізувати для задоволення цих потреб, та на компетенціях і стратегіях, якими їм необхідно для цього володіти й удосконалювати. З точки зору розвитку загальних компетенцій студента такі цілі навчання можуть визначатися декларативними знаннями, вміннями, рисами особистості або здатністю вчитися.

Проблему використання інноваційних технологій досліджували педагоги-класики Дж.Саллі, Я.-А.Коменський, Ж.-Ж.Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Р.Штейнер, Ф. Гансберг, Е.Лінде, Г.Шаррельман, Д.Дьюї, В.Кілпатрік. У зарубіжній педагогіці дослідження інновацій започатковані в 60-х роках XX століття і мають яскраво виражений прикладний характер [2]. В них теоретично обґрунтовані, проаналізовані різноманітні аспекти інноваційних процесів у системі навчання і виховання, подані практичні рекомендації щодо забезпечення інноваційних проектів. Проблеми інновацій досліджують К. Ангеловськи, Х. Барнет, Д. Гамільтон, Н. Грос, У. Кінгстон, Н. Лагервей, М. Майлз, А. Хаберман, Р. Хейвлок та ін. [4]. Дослідники проблем педагогічної інноватики намагаються співвіднести нове у педагогіці з корисним, прогресивним, позитивним, сучасним, передовим [2]. Питання освітніх інновацій вивчали І. Бех, Н. Бібік, С. Гончаренко, І. Єрмаков, В. Ільченко, Н. Пастернак, В. Паламарчук, Л. Подимова, В. Сластьонін, Ю. Швалб, М. Ярмаченко; класифікацією інноваційних технологій опановували О. Козлова, Л. Машкіна, К. Роджерс, І. Підласий; дослідження інноваційних педагогічних технологій проводять М. Кларін, В. Лозова, О. Пєхота, С. Подмазін, І. Прокопенко та ін.; проблему обґрунтування сучасних освітніх технологій у процес підготовки фахівців вивчали А. Бєляєва, В. Беспалько, Ю. Васьков, І. Зимня, Н. Кузьміна, А. Куракін та ін. [4].

Окремі питання психологічних особливостей використання інноваційних технологій вивчали Н. Васильйова, Е. Міщенко, О. Осипова, Н. Петрова. Дослідженням сучасних освітніх технологій займався Г. Селевко. Соціальні проблеми використання інноваційних технологій вивчав О. Пригожин.

Впровадження сучасних освітніх технологій у вищих навчальних закладах в своїх працях вивчали І. Зязюн, В. Кремінь, В. Паламарчук. Дидактичне обґрунтування застосування сучасних освітніх технологій професійного навчання представлене в працях таких дослідників як А. Бєляєва, Р. Гуревича, О. Домінського, Н. Ничкало, Д. Чернілевського та ін.

Історично поняття «технологія» (грец. techne - мистецтво, майстерність і logos - слово, вчення) виникло у зв'язку з технічним прогресом. Найзначущішим воно є у виробничій діяльності, де технологія тлумачиться як сукупність знань про способи і засоби оброблення матеріалів, мистецтво володіння процесом.

Термін «педагогічна технологія» з'явився в освіті порівняно недавно, щодо навчального процесу його було вжито у 1886 р. англійцем Джеймсом Саллі. Однак дискусія з приводу того, чи існує в природі педагогічна технологія як певний інструмент навчання й виховання, яким може оволодіти кожний педагог, триває дотепер. У ній окреслилося дві принципові позиції. Прибічники однієї переконані, що виховання й навчання є творчими процесами, інтуїтивним осягненням світу іншої людини і відповідним впливом на цей світ.

Їх опоненти доводять, що педагогічний процес має інструментальний характер. Його мета полягає у вихованні особистості із заздалегідь заданими властивостями [3].

Термін "інновація" означає оновлення процесу навчання, який спирається, головним чином, на внутрішні фактори. Запозичення цього терміна пов’язане з бажанням виділити мотиваційний бік навчання, відмежуватися від чергових "переможних методик", які за короткий час повинні дати максимальний ефект незалежно від особливостей класу та окремих учнів, їхніх бажань, здібностей.

Отже, «інноваційні технології» - це цілеспрямований системний набір прийомів, засобів організації навчальної діяльності, що охоплює весь процес навчання від визначення мети до одержання результатів. Система ґрунтується на внутрішніх умовах навчання [1].

Одним із перших оприлюднив ідею технологізації навчального процесу видатний чеський мислитель-гуманіст, педагог, громадський діяч  Я.-А. Коменський, стверджуючи, що школа є майстернею, «живою типографією», яка «друкує» людей. Вчитель, на його думку, в педагогічному процесі користується тими засобами для виховання й освіти дітей, що й типографські працівники, створюючи книгу. Технологія навчального процесу, за переконаннями Я.-А. Коменського, повинна гарантувати позитивний результат навчання. Функціонально вона має бути своєрідною дидактичною машиною, яка, за умови правильного користування нею, забезпечувала б очікуваний результат. Для цього слід чітко окреслити цілі, вміло вибрати засоби, встановити жорсткі правила їх використання. Усе це свідчить, що Я.-А. Коменський розглядав технологізацію як важливий засіб впровадження провідних дидактичних принципів.

Видатний французький філософ і педагог епохи Просвітництва Ж.-Ж. Руссо основою розвитку особистості вважав вільне виховання, за якого «дитина живе в радості, самостійно відчуваючи, слухаючи, спостерігаючи світ, духовно збагачуючись, задовольняючи жагу пізнання». Зважаючи на природу дитини, необхідно відмовитися від встановлених волею вихователя обмежень, відучати дитину від сліпого підкорення цій волі, дотримуватися непорушних природних законів. Внутрішньою мотивацією цього процесу є прагнення дитини до самовдосконалення, самопізнання, творчого саморозвитку.

Швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці актуальним завданням педагогіки вважав створення «механізму освіти», що дасть змогу кожному Підготовленому педагогу, який докладе багато власних зусиль, виховати будь-яку дитину.

Концепція розвитку особистості американського гуманіста К. Роджерса основана на протиставленні когнітивного (засвоєння знань, розвиток особистості учня під неухильним контролем педагога) і дослідного (зорієнтованого на особистісний розвиток та емоційну сферу учня) типів навчання. За твердженням Роджерса, особистий досвід самоцінний для учня і тому є єдиним критерієм оцінювання життєвих подій. Учіння, у процесі якого особистість самостійно розвивається, приносить величезне задоволення, вирішально впливаючи на особистість людини.

Австро-німецький філософ і педагог, засновник антропософії Р. Штейнер започаткував індивідуальний підхід до виховання дітей, який ліквідовував відокремлене навчання дівчаток і хлопчиків, поділ за соціальними прошарками, ступенем обдарованості і належності до різних віросповідань. Найважливішою проблемою людського мислення Штейнер вважав, необхідність «зрозуміти людину як засновану на собі самій вільну особистість». На основі антропософії, яка вивчає людину в тілесному, душевному і духовному аспектах, він створив педагогіку, що охоплює розвиток і саморозвиток цілісної особистості, її здібностей до пізнання, мистецтва, розвитку власних почуттів, моральних задатків і релігійних переживань. Завдання педагога Штейнер вбачав у використанні технологій, що розвивають в особистості здатність до орієнтованих на різноманітність світу суджень і висновків.

Представники «педагогіки творчості» (Ф. Гансберг, Е. Лінде, Г. Шаррельман) засуджували спроби впливати на неповторну особистість дитини за допомогою технології. Будучи переконаними, що до кожної особистості дитини необхідно добирати індивідуальні засоби виховання, вони не визнавали ідеї і можливості створення педагогічної технології, яка могла б стати ключем до душі дитини.

На відмові від педагогічної технології як інструменту впливу на дитину ґрунтуються традиції «вільного виховання», які започаткували і розвивали в Росії Л.Толстой, К. Вентцель, Л. Шлегер та ін. Вони заперечували можливість «технологізувати» педагогічний процес, пропагували ідею створення особливого дитячого світу, «пробудження душі дитини», прагнення зберегти в людині оригінальність і яскравість дитинства, а успішність чи неуспішність роботи навчального закладу оцінювали не на підставі використовуваних технологій, а зважаючи на творчу спрямованість особистості педагога, на створений ним клімат у процесі навчання й виховання.

Педагоги-практики розробляють авторські технології, які поєднують у різних варіантах елементи апробованих технологій. Як правило, всі вони зорієнтовані на реалізацію змісту і досягнення мети різнорівневого і різнопрофільного навчання.

Таким чином, проведений історико-педагогічний аналіз використання інноваційних технологій в навчальному процесі дозволяє визначити різні підходи вчених щодо їх застосування. Одні вважають педагогічну технологію засобом вирішення більшості педагогічних проблем, інші – модним напрямом. Але, сучасна педагогічна технологія гарантує досягнення певного рівня навчання й виховання, ефективна за результатами, оптимальна щодо термінів впровадження, витрат сил і засобів.

Література:

1. Безпалько В. П. Слагаемые педагогической технологии / В. П. Безпалько. – М. : Пед. об-во России, 1989. – 194 с.

2. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології : навч. посіб. / І.М. Дичківська ; - К. : Академвидав, 2004. – 351 с.

3. Сластенин В. А., Исаев И. Ф., Шиянов Е. Н. Педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / В.А. Сластенин, И. Ф. Исаев, Е.Н. Шиянов ; под. ред. В. А. Сластенина . – М. : Издательский центр « Академия», 2002. – 576 с.

4. Федорчук Е. І. Сучасні інноваційні технології : навч.-метод. посіб. / Е. І. Федорчук ; - Кам’янець-Подільский. : Абетка, 2006. – 213 с.