Психология и социология / 5. Психология труда.

К.психол.н. Онуфрієва Л.А.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

Магістрантка Мельник Ю.А.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОБІОГРАФІЧНИХ КООРДИНАТ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ СОЦІАЛЬНО ЗРІЛОЇ ОСОБИСТОСТІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Сучасна психологія констатує глибоке проникнення історичного часу у внутрішні механізми індивідуально-психологічного становлення особистості, що становить одну з важливих тенденцій поступального розвитку психологічної теорії та практики, окреслену як психологія «життєвого шляху особистості».

Актуальність розробки даного напрямку зумовлена тим, що всі основні об’єкти його дослідження - свідомість і самосвідомість, діяльність і життєдіяльність - локалізовані саме тут як феномен самореалізації людської суб’єктності, яку В.І.Слободчиков та Є.І.Ісаєв позначають як «родову специфіку людини.. суб’єктність є форма буття людини.... суб’єктність є факт об’єктивної реальності, вона входить у склад реальних життєвих процесів людини» [8, с.73-78].

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати автобіографічну детермінацію соціальної зрілості особистості на матеріалі соціально-професійного становлення службовців.

Людській особистості потрібне «дзеркало» власної історії, яке М.М.Бахтін називає метафорою самосвідомості. Людина залежить від власного минулого, яке безпосередньо впливає на теперішнє і створює всі умови, щоб спрогнозувати своє майбутнє. Згідно із думкою С.Л.Рубінштейна свідомість дає особистості можливість уявити все те, що відбувалось в іншому часі і просторі та прив’язано до теперішнього часу, часу діяльності і перебігу психічних процесів [7]. Отже, людська свідомість пов’язана із специфічним способом існування у часі, а життєвий шлях особистості має минуле, теперішнє і майбутнє.

Глибоке теоретико-емпіричне дослідження життєвого шляху особистості належить Б.Г.Ананьєву, який виступив з ідеєю створення єдиної концепції людинознавства як комплексної дисципліни, яка синтезувала б досягнення широкого кола наук про людину [2]. В теорії Б.Г.Ананьєва людина досліджується як полісистемне утворення, в якому виділяються наступні іпостасі - індивід, особистість і суб’єкт.

Індивідні властивості людини постають у вигляді складної сукупності різноманітних - первинних (соматичні, нейродинамічні, конституціональні, статеві характеристики) і вторинних (сенсомоторна організація, темперамент, структура органічних потреб і задатків) властивостей, які проявляють в ході розвитку людини тенденцію до інтеграції. З цього приводу Б.Г.Ананьєв дійшов висновку, що «темперамент і структура органічних потреб утворюють природні основи характеру і мотивації поведінки людини» [2, с.82]. Індивідний рівень існування і розвитку людини окреслюється онтогенетичною еволюцією, яка пронизує все життя людини і, дуже тісно пов’язана з її віковою та статевою еволюцією. Вже на цьому рівні проявляються основні закономірності шліхів людського життя - його фазність, стадіальність, циклічність, періодичність, гетерохронність і нерівномірність появи певних процесів тощо. Всі ці закономірності характеризують рух людини у новій площині її буття - в якості особистості.

Розгляд особистості як похідної від системи соціальних відносин, де людина займає певний соціальний статус, виконує різноманітні ролі і функції, дозволяє Б.Г.Ананьєву виділити її структуру на основі двох положень: 1) структура особистості поступово складається в процесі її соціального розвитку і у своїй повністю розвинутій формі виступає продуктом всього життєвого шляху людини; 2) інтраіндивідуальна будова особистості тісно пов’язана з інтеріндивідуальною структурою соціального цілого, до якої належить людина. У відповідності із переходом «інтер» та «інтра» вчений неодноразово підкреслює конкретно-історичну сутність людини. Вона є продуктом своєї епохи та життя своєї країни [2, с.276-277].

Б.Г.Ананьєв зазначає, що вищим ефектом інтеграції первинних і вторинних властивостей є характер людини та її здібності. З проведеного аналізу видно, що Б.Г.Ананьєв ставлячи завдання виявити зв’язки біологічних (вікових, фізіологічних, конституціональних) особливостей і соціальних досягнень особистості, в цілому зробив акцент на соціологічних і соціально-психологічних характеристиках життєвого шляху. Індивідуально-біографічні особливості життєвого шляху виявилися відсунутими на задній план, хоча, характеризуючи внутрішній світ людини, він виділяє у ньому «сюжети», «портрети», «пейзажі» тощо. В їх змісті оточуюча дійсність представлена так, як її переживає суб’єкт. У склад образу світу особистості входить «суб’єктивна картина життєвого шляху», яка є, по-перше, важливою характеристикою самосвідомості особистості, по-друге, в ній відображені віхи соціального й індивідуального розвитку, і, по-третє, вона розгорнута в часі, фіксує в біографічно-історичних датах головні події життєвого шляху, пов’язуючи в єдиній «системі відліку» біологічний, психологічний та історичний час [2].

Розроблений С.Л.Рубінштейном принцип детермінізму в психології, згідно з яким особистість самовизначається по відношенню до зовнішніх умов і впливів, і як суб’єкт життя активно змінює їх, дозволяє вивчати не тільки залежність особистості від життя та її обставин, але й залежність життя від особистості. В концепції С.Л.Рубінштейна, особистість - це джерело і рушійна сила життєвої динаміки, а життєвий шлях - це процес індивідуального розвитку людини від народження до смерті. Отже, дотримуючись такого розуміння життєвого шляху, можна прослідкувати його динаміку й розкрити залежність цієї динаміки, пролонгованість життєвих тенденцій, залежність якості і цілісного рівня життя від особистості. Таким підходом долається, з одного боку, відособлене вивчення особистості поза онто- і життєгенезом, а другого - позаособистий підхід до вивчення життєвих структур, подій, періодизації життя. Разом з тим суб’єктивні відношення, смисли життя, життєві цінності розглядаються не самі по собі, не в простій кореляції із зовнішніми структурами, а з точки зору їх способу реалізації в житті, міри реалізації, їх операціонально-дійового аспекту [7, с.222].

К.О.Абульханова-Славська продовжує розглядати життєвий шлях на основі суб’єктного підходу, де особистість як суб’єкт власної життєдіяльності характеризується активним ставленням до часу життя, здатністю володіння й управління ним, його індивідуальною організацією.

Сутність життєвого шляху особистості локалізується у понятті життєвих перспектив, яке розкриває операціонально-практичний аспект життєдіяльності і визначається як «потенціал, можливості особистості, які об’єктивно складаються в теперішньому, і будуть проявлятися у майбутньому» [1, с.140]. Життєві перспективи включають три структури - життєва позиція, життєва лінія і смисл життя, психологічний зміст яких розкриває організацію життєвого шляху як цілісність, підпорядковану меті та цінностям життя.

Здатність до організації особистого життя, до розв’язання його суперечностей розкривається поняттям «життєва стратегія». Життєва стратегія проявляється у вмінні поєднувати свої індивідуальні статусні та вікові можливості, а також здатності індивіда самостійно будувати своє життя, створювати духовно-ціннісний рівень його переживання.

Методологічний шлях, завдяки якому К.О.Абульханова-Славська подолала об’єктивні труднощі дослідження життєвого шляху, полягає у поєднанні структурного підходу, засобами якого є основні події, заняття, сфери життя людини, та динамічного підходу до розкриття особистісних якостей і способів здійснення особистістю цих занять, способів подолання протиріч та їх наслідків для життєвого руху особистості.

Т.М.Титаренко розглядає життєвий шлях як динамічну характеристику життєвого світу особистості. Вона вважає, що життєвий шлях особистості включає в себе і життєвий цикл, і онтогенез, об’єднуючи біологічні, соціальні та психологічні зміни, які характеризують індивідуальний розвиток.

Структурно-генетичний підхід Т.М.Титаренко допомагає більш цілісно зрозуміти складний процес розвитку життєвого шляху особистості, його основні детермінанти та ключові моменти, про що наголошувалось у попередніх дослідженнях Л.І.Анциферової, Ф.Ю.Василюка, Д.О.Леонтьєва та ін. Зокрема, у дослідженнях Д.О.Леонтьєва вказується, що життєвий світ особистості складає «організована сукупність всіх об’єктів та явищ дійсності, пов’язаних з суб’єктом життєвими відношеннями» [6, с.50]. При цьому потенціальну сторону його життєдіяльності утворює сукупність життєвих відношень суб’єкта, а актуальну - сукупність діяльностей, в яких життєві відношення знаходять свою реалізацію. Різноманітність форм взаємодії суб’єкта із світом слугує основою для виділення модусів життєдіяльності, кожен з яких в певний момент часу визначається станом життєвих відношень. Активність суб’єкта, спрямована на встановлення оптимального стану життєвих відношень в певному модусі характеризує рівень реалізації життєвих відношень

В системно-діахронічній концепції розвитку особистості Л.І.Анциферової наголошується про необхідність вивчення часової організації життєдіяльності людини, її психологічних ритмів, циклів і фаз [3]. Дослідниця реалізує перехід від структурно-статичного дослідження психологічної організації особистості до процесуально-динамічного: сформовані потенціальності, якісно нові елементи в спонукальній та виконавчій сфері особистості під впливом нових життєвих задач, соціальних вимог породжують психологічні новоутворення і перехід на новий рівень функціонування особистості. Такий рівень характеризується не тільки новою якістю особистості, але й відповідними новими психологічними стратегіями і тактиками більш ефективного розв’язання життєвих задач.

Поступове проходження людиною життєвого шляху супроводжується утворенням конфігурації властивостей і рис, які сформувалися як реакції індивіда на свої власні якості і форми поведінки. Л.І.Анциферовою виділяються комплекси захисних, компенсаційних, доповнюючих, підсилюючих та інших властивостей. Вони поступово стають функціонально автономними й починають визначати типи і рівні особистісного функціонування людини [3]. Отже, онтогенез із послідовністю вікових фаз виступають об’єктивним фактором життєвого шляху.

Вивчення часової організації життя людини характеризується поступовим розглядом розвитку людини як природної так і соціальної істоти і найкраще відображена у порівневій організації психологічного часу, представленій В.І.Ковальовим, який виділив такі рівні людського часу: суб’єктивно-переживаний, перцептуальний, особистісний (усвідомлюваний), суб’єктний та індивідуальний час [5]. Такий своєрідний синтез природного, суспільного та фізичного часу, який виражається в індивідуальному способі життя людини, має свою структурно-процесуальну організацію, яку В.І.Ковальов позначив поняттям «часової організації життя» як визначення індивідом тривалості та послідовності подій і ситуацій власного життя, надання їм довільного темпу і ритму в потрібному або бажаному для неї напрямку [5].

Дослідники Є.І.Головаха та О.О.Кронік виділяють чотири аспекти дослідження часу в психології - фізичний, біологічний, соціальний і психологічний [4]. Окремо виділяється особистісно-психологічний аспект дослідження часу, де на фоні різноманітних форм переживання фізичного, біологічного і соціального часу у людини формується усвідомлена картина часу її життя, яка виконує функцію довготривалої регуляції життєвого шляху. Вказаними авторами розроблено причинно-цільову концепцію психологічного часу, де ключовим виступає положення, що психологічний час формується на основі переживання особистістю детермінаційних зв’язків між основними подіями її життя, які характеризуються спрямованістю, знаком, протяжністю, суб’єктивною ймовірністю, належністю до минулого, теперішнього та майбутнього [4]. Психологічний зміст детермінаційних зв’язків співзвучний із складовими індивідуальної часової транспективи - ретроспективи та перспективи, виділених у дослідженні В.І.Ковальова.

У своїх дослідженнях В.І.Ковальов виділяє такі типи: повсякденний, функціонально-дійовий, споглядально-рефлексивний і споглядально-перетворювальний [5], психологічна характеристика яких дуже важлива у контексті професійного розвитку особистості.

Аналіз робіт Б.Г.Ананьєва, В.М.Мясищева, В.С.Мерліна підтверджує, що ставлення людини до часу не відокремлюється від інших суб’єктивних відношень - до людей, діяльності тощо, так як сукупність відношень особистості до світу носить цілісний характер. Однак, часові відношення займають центральне становище і слугують специфічним індикатором значущості тих чи інших відносин особистості, диференціюючись на актуальну та потенційну зону реалізації.

Ціннісність часу життя людини визначає щільність її часової перспективи. В залежності від того, як чітко й адекватно співвідносяться в свідомості певні етапи життя, його найближчі та віддалені події і явища, то говорять про структурованість, узгодженість часової перспективи, часову компетентність. Деталізуючи змістові та часові складові образу майбутнього, Є.І.Головаха та О.О.Кронік розкривають його оціночний аспект (бажане – очікуване) [4]. Для аналізу життєвої перспективи було розроблено теоретичну схему, основними компонентами якої виступили – життєві плани, життєві цілі та відповідні їм рівні домагань та вікових очікувань, ціннісні орієнтації особистості. За допомогою цієї схеми вивчалися взаємозв’язки оцінки актуальної життєвої ситуації, найближчої й віддаленої перспектив у основних сферах життя – професійній діяльності, сім’ї, освіті, соціальному зростанні та матеріальному споживанні. Таке розуміння образу майбутнього дозволяє, на думку Є.І.Головахи, підійти до вивчення основної функції життєвої перспективи – регулятивної і розкрити співвідношення планів та цілей, за допомогою яких людина може втілити свої життєві цінності, при цьому зашкоджуючи або перешкоджаючи наслідкам очікуваних втрат.

Висновки. У нашому дослідженні представлено теоретичне узагальнення та емпіричне розв’язання проблеми автобіографічної детермінації соціальної зрілості особистості, що дало змогу зробити такі висновки: найбільш адекватним і перспективним для розв’язання актуальних проблем особистісної зрілості є суб’єктний підхід, оскільки ця категорія розглядається як універсальний механізм світовідтворення буття, унікальний спосіб сутнісної самореалізації людини, її духовного та особистісного зростання. Теоретичне вивчення проблеми у психологічній літературі дає змогу констатувати визначення соціальної зрілості як психологічного феномену, у якому інтегруються специфічна система ціннісних орієнтацій, соціально-конструктивна життєва позиція та професійна компетентність особистості. Автобіографічний масштаб соціально-професійного становлення особистості визначає межі соціальної зрілості особистості засобами вчинків акме-змісту, які виражають дієвим ставленням основні цінності життя і професійної культури, та такі, які стали глибоко значущими цінностями для людини. Тому автобіографічними фактами, які детермінують становлення соціальної зрілості виступають акме-події професійного життя, які за своєю важливістю та значущістю для фахівця відображають його професійну та особистісну компетентність.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Абульханова-Славская К.А. Психология и сознание личности: Избр. психол. труды / К.А. Абульханова-Славская. – М.: Моск. психолого-соц. институт; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 1999. – 224с.

2. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания / Б.Г. Ананьев. – Спб.: Питер, 2001. – 282с.

3. Анцыферова Л.И. Психологическое содержание феномена «субъекта» и границы субъектно-деятельностного подхода / Л.И. Анцыферова // Проблема субъекта в психологической науке / Отв. ред. А.В.Брушлинский. – М.: Изд-во «Академический проэкт», 2000. – С. 29–41.

4. Головаха Е.И. Понятие психологического времени / Е.И. Головаха, А.А. Кроник // Категории материалистической диалектики в психологии /Отв.ред. Л.И. Анцыферова. – М.: Наука, 1988. – С.199–215.

5. Ковалев В.И. Категория времени в психологии (личностный аспект) / В.И. Ковалев // Категории материалистической диалектики в психологии / Отв.ред. Л.И. Анцыферова. – М.: Наука, 1988. – С.216–230.

6. Леонтьев Д.А. Личностное в личности: личностный потенциал как основа самодетерминации / Д.А. Леонтьев // Ученые записки кафедры общей психологии МГУ им. М.В.Ломоносова. Вып. 1 / Под ред. Б.С.Братуся, Д.А.Леонтьева. – М.: Смысл, 2002. – С. 56–65.

7. Рубинштейн С.Л. Человек и мир / С.Л. Рубинштейн. – М.: Наука, 1997. – 189 с.

8. Слободчиков В.И. Психология человека / В.И. Слободчиков, Е.И. Исаев. – М.: Школа-пресс, 1995. – 384 с.