Давидюк Валентина Василівна

Вчитель історії Біловізької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Рокитнівського р-н.

Рівненської обл.

Розділ І. Жителі села Біловіж, які брали участь у Другій світові й війні

Поліське село Біловіж. Після війни сюди не повернулось більше сімдесяти воїнів і партизанів, які віддали своє життя за Батьківщину, за щасливе сьогодення. За післявоєнні роки великі зміни сталися в селі, в житті кожного біловіжця. В селі зведено приміщення середньої школи, магазини, клуб, лісництво, контора, до села бруківка, село повністю електрифіковане і радіофіковане. У побуті громадян є телевізори, радіоприймачі, пральні машини, мотоцикли, трактори, авто і велосипеди.

Не забувають біловіжці і про своїх земляків, що загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Щороку їх імена називають на мітингах в День Перемоги, вчителі розповідають про них учням, згадують про загиблих у своїх спогадах колишні учасники війни. Про Кирила Сидоровича Примака дізнаємося з розповіді інваліда першої групи, односельчанина Кирила Симоновича Примака. Повернувся він з фронту інвалідом першої групи, добре збереглися в його пам'яті події минулих років, подвиги його товаришів-односельчан.

Кирило Сидорович Примак проживав, до призову його в Радянську Армію, в селі Біловіжі. Тут він залишив дружину, дочку, але додому не повернувся. Тіло відважного воїна залишилося лежати в братській могилі на далекій німецькій землі.

Після того, як партизани з'єднання генерал-майора Бегми переправили через фронт в районі Овруча Житомирської області кількасот мобілізованих для служби в Радянській Армії рокитнівчан, їх негайно було направлено у частини діючих військ. Серед них був і Кирило Сидорович Примак. За короткий строк колишній хлібороб добре засвоїв кулемет і уміло володів ним в кожному бою. Радянська Армія одержувала все нові і нові перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Восени 1944 року було повністю звільнено Радянську Україну, велись бої в Прибалтиці. У складі 184-ї стрілецької дивізії, яка йшла з боями по прибалтійській землі, били фашистів і чимало біловіжців. Серед них були Ілля Павлушенко, Оксент Примак, Кирило Симонович і Кирило Сидорович Примаки та інші.

Особливо відзначився в боях Кирило Сидорович Примак. Першу бойову нагороду «Медаль за відвагу» він одержав за участь в п'ятиденних боях по звільненню Вільнюса.

Були й інші, хто брав участь у війні, але про них є мало відомостей. Відомо, що Примак Микола Дмитрович народився 7 липня 1926 року, був у загоні Ковпака, помер в с. Біловіжі 1995 року.

Пінчук Роман Петрович, 1926 року народження. Звання – рядовий, військова частина 30641 Балаклея з 1944 року. Будучи на 4 Українському фронті, 15.02.1945 був поранений, лікувався в госпіталі м. Новий Стамбур. Після одужання був направлений в стройову частину і продовжував службу.

Павлушенко Ілля Кузьмич, 1911 року народження. Має медаль за відвагу, помер 1994 року.

Дем’янчук Гордій Ілліч, 1917 року народження. Призваний до армії 1 травня 1941 року. 8 серпня 1941 року був на Каменському фронті. 20 квітня 1944 року на Білоруському фронті. Мав медаль «За отвагу», медаль «За отлічность», отримав подяку від Сталіна. Медаль «За оборону Москви». Орден «Красна звезда», нагороджений 10 травня 1945 року. Був в піхоті сапером, мав поранення в голову 25 березня 1942 року, після якого два роки перебував у госпіталі. Після госпіталю повернувся на фронт і дійшов до Берліна, де був нагороджений орденом «За победу над Германією». Нагороджений медаллю «За взятие Кенинзберга». Вдома не було 8 років, після війни пішов на фронт до Японії.

Примак Панас Мусійович, 1910 року народження, в 1941 році був призваний до армії. В Прусії мав поранення. В 1945 році повернувся додому. (Додаток 6)

Якби хто - не будь, раніше зацікавився історією нашого краю і зібрав вчасно інформацію, то було б набагато легше описати події, які відбувалися на території нашого села, на жаль, це все, що ми поки що маємо на сьогоднішній день. Тому, що всі свідки тих подій давно уже спочиваютю з миром, а разом з ними і всі їхні спогади та знання про події Другої світової війни.

Розділ ІІ. Спогади очевидців про їх життя в роки війни

Минули страшні кровопролитні роки, про які ми можемо дізнаватися з підручників та екранів наших телевізорів, але попри все, залишилися ще люди, які пам’ятають страх, смерть, ніби це було вчора.

Таких залишилося мало в нашому селі. Це є Примак Любов Сергіївна, 1930 року народження, Кирильчук Марія Іванівна, 1925 р. н. В пам’яті цих людей ще з дитинства залишились спогади, яких не можна навіть, якби і хотілося, забути. Відвідавши Любов Сергіївну, ми почули розповідь про її дитинство під час війни.

- «Тяжко, дітки, жилося під час війни, в школу походила всього місяць. Батька Кушніра Сергія Кононовича, забрали на фронт рік був десь за Ровном, потім перевезли до Житомира, а їхали через Остки, і батько попросився заїхати додому.

Значить прийшов додому, а в Дем’янчук Параски Лєгоровни хтось був, з військових, не знаю чи то Бендери, чи хто інший, ми не розібрали. Вибігли, батька скрутили, розібрали до гола і сидів удома два місяці, бо ті десь йому сказали, як піде знов у армію, то уб’ють всю сім’ю. То він пішов у ліс, зробив стан і сидів там два роки.

Туди вже далі, коли війна закінчилась, Шура (сільський голова) сказав, що хай хто ховається, чіпать не будуть. Батько вийшов і пішов в село, голова дав документ і той прийшов додому.

Страшно, дітки, було, ой як страшно. Баби Кабанчихи дочку Софію скатували, і Марину Монаровську також.

- Я в Любов Сергіївни запитала: «Хто ж їх скатував?»

- «А я знаю, дочечко, тут же ж і ті Бендери ходили, і німці, і совєтска власть», хіба можна було їх розібрати. Був у селі чоловік Михаль, так якісь прийшли, його вночі забрали, завели в ліс, і заперли в лішину під коріння.

А ще було: привезли чоловіка до нас із Залав’я, то привели за стіл, посадили, а нам малим у другу хату сказали іти, ми посідали там прясти. Аж якісь прийшли, того чоловіка забрали, у ночви скрутили і спекли.

Бувало і таке, що не було що їсти. От Кирильчук Тося Євгенівна котенят поїла, лясковку їли (трава така), сушили жолуді, щавель. Советска власть худобу забирала, дядька Сидора вбили.

Бендери в сіножатку прийшли й 16 чоловік задушили за ніч. Комуністів давили страшно, стріляли усіх, хто їм помагав. Всього було, усе побачила за свого життя».

Після розповіді Любов Сергіївна заспівала:

Україно, Україно, ой, шо з тебе діється,

Сидить ворог в твойой хаті

Тай ще з тебе сміється.

Хай сміється, радується

Довго це є не буде,

Наша славна Україна

самостійною буде.

Кирильчук Марія Іванівна була партизанкою, все згадати їй дуже тяжко. Говорить, що роки, та й пам'ять вже не та, багато чого забулося з того, що можна було забути, але в голові залишилося і те, чого забути не можна.

- «Була, дітки, я в партизанах під Львовом два місяці, але через хворобу була відправлена додому, мала запалення легенів. Якраз зима була тоді така холодна, що страх. Дали мені вола і я поїхала, бо так треба було. Найстрашніше було мені, коли доїхала до Сарн і там треба було переїхати річку Случ. Льоди поламані, а другої дороги нема. Діватися не було куди, прийшлося їхати, Господи, вол тане, одна голова стирчить зверху, я вплач, бо бачу німець летить на самольоті. Почав скидати бомби, як я осталася жива, то й сама не знаю, мабуть, Господь мене так оберігав.

Перепливши ту річку, подалася я на Блажево, потім на Залав’є. Там зайшла до якогось діда до хати, попросила їсти, то він нагодував мене, а вже звідти - додому. Прийшла вночі, постукала в двері, мати спитала: «Хто там? » - а їй кажу, що я, Марійка, мати одчинила та в плач. Потім давай розказувати, шо мене вже й поховали, ніхто не думав, що я ще жива. А батько встав і зразу спитав: «Чи є в мене який документ про те, де я була?». Кажу. «Є» - й даю йому, а він, не дивлячись, взяв та й спалив. Мені дав наказ мовчати і нікому не казати, де була, і що робила, бо, як дійде до ворога, то вб’ють всю сім’ю.»

Марія Іванівна розказувала і плакала, і кричала, важко їй було все згадувати. Напевне вона знає більше і могла б ще щось розказати, але похилий вік та страшні спогади втомили жінку і мені довелося піти.

Отож завдяки її розповіді вдалося дізнатися, що крім неї в партизанах ще були: Стася Гачинська, Неля, Юля, які були убиті бандерівцями. Також довідалися, що на території села були і комуністи, які вели боротьбу проти бандерівців. Але, як говорять свідки вони не розрізняли де бандерівці, де комуністи, а де часом приходили і просто бандити, які знущалися над населенням.