Философия/2. Социальная философия

К.філос.н. Мелякова Ю.В.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна

Юридичний і філософський змісти глобалізованого права

Сучасна тенденція інтеграції України на Захід потребує парадигмального визначення глобалізованого права не тільки в юридичному, але й у філософському аспекті. Транснаціональний характер відносин у сфері економіки, фінансів, політики, інформації обумовив розуміння юристами глобалізованого права як денаціоналізованого, монізованого.

Філософська ж рефлексія виявляє і констатує певні природні властивості глобалізованого права, його моральний, комунікативний, над-історичний характер. Це виключатиме будь-які форми пріоритетності й юридичної домінантності окремих учасників міжнародних відносин, а як наслідок змушує на даному етапі визнати глобалізоване право лише ідеальною сутністю.

Суспільно-політичне буття вимагає змін в оцінках суті права, його ролі, джерел і стандартів, можливості глобальної регуляції на засадах діалогу. У цьому сенсі надзвичайної актуальності набуває критичний аналіз глобалізації права паралельно в юридичному і філософському аспектах.

Ефект глобалізації права обумовлений виключно пріоритетами міжнародної політики, а також функціонуванням, зокрема, економічних та інформаційних мереж світового виміру. Тенденція прозорості європейських кордонів, пропаганда євроінтеграції на пострадянському й середземноморському просторі, затвердження західних стандартів законодавства, правосуддя, управлінської, адміністративної й кадрової політики, ефективна діяльність міжнародних організацій і фондів в інтересах сильних представників європейської цивілізації, нерівноцінне партнерство держав під виправданням демократизації тощо – усе це, і багато іншого, сприяє ілюзії глобалізованого права у сучасному світі.

Пріоритет принципів міжнародного права над національним прийнято зараз розглядати як особливість відбитку глобалізації на національних системах права, що має своєю перспективою розвиток не тільки права як такого, але й держав та суспільств в цілому. Необхідно визнати, що сьогодні в світі визнання примату норм міжнародного права набуває чисельності, а право – ознак глобальності.

Відсутність достатньої ясності в питанні розмежування сфер зовнішнього та внутрішнього правопорядків у теорії міжнародного права стала причиною народження цілої низки штучних конструкцій, наприклад, “загальнолюдського права”, “глобального права”, “світового права”, “транснаціонального права” та ін. Проте слід зауважити, що феномен глобалізації права підіймає не проблему верховенства міжнародних договорів над національними Конституціями, або проблему монізації права на перевагу міжнародного, а скоріше проблему змістовної уніфікації правових систем з мінімальним урахуванням культурно-історичних особливостей і правових традицій окремих регіонів, що глобалізуються. Нова система зазначатиме верховенство права ЄС у національному праві держав, його дію на пряме застосування.

Моністи – прибічники світового та транснаціонального права – зазираючи у майбутнє, передбачають утворення єдиної системи правового регулювання, що має діяти у глобальному масштабі. Аналіз цих концепцій підкреслює ідею наявності наддержавної влади та світового порядку, встановленого цією владою. Дуалісти ж, навпаки, наполягають на жорсткому роз’єднанні й незалежності систем міжнародного і національного права, переважно із пріоритетом останнього.

Норми сучасного міжнародного права спрямовані на адресу конкретного суб’єкту – держави, яка у свою чергу створює відповідні та адекватні норми права у національному правопорядку. В результаті цього міжнародне право суттєво впливає на внутрішнє життя держави та її національну систему права. У сучасній Європі безумовно діє доктрина верховенства міжнародного права. Концепції, сформульовані Судом ЄС, обґрунтовують пряме застосування, дію і верховенство права ЄС у державах-членах. Однак, право ЄС не може взагалі оминути конституційні засади окремих держав-членів, які у своєму широкому значенні є своєрідною призмою, крізь яку національна правова система сприймає міжнародне право.

Сьогодні все більше фахівців прагнуть позбутися дихотомії монізму і дуалізму у міжнародному праві, стверджуючи, що логічні наслідки обох теорій суперечать принципам оптимальної взаємодії систем права, а також реальній діяльності міжнародних і національних органів, в тому числі судів [1, 305]. Існує також тенденція формування на ґрунті взаємодії міжнародної та внутрішньодержавної системи якісно нової правничої системи, яка може називатися міжнародним конституційним правом. Нова система зазначатиме верховенство права ЄС у національному праві, його дію на пряме застосування. Результатом функціонування цієї системи є, наприклад, система обмеження суверенітету та передачі суверенних прав у Франції, новий підхід Х’юстона та Маршалла до доктрини парламентського суверенітету, теорія самообмеження парламентського суверенітету у Великій Британії, або адаптовані правила тлумачення колізій між нормами національного та міжнародного права у Данії і т. ін. [2, 80].

Рада Європи складається із глав держав, яким належить ініціатива у розв’язанні головних національних питань. Проте очевидно, що наслідком цього не стала європеїзація національних політик, радше навпаки. Ці нові суб’єкти міжнародного права є актерами, які, симулюючи інтереси націй, реально впливають на всі види міжнародних відносин та процеси міждержавного співробітництва у персональних інтересах. Отже, відкритою залишається проблема уникнення домінування окремих членів міжнародних організацій, що тяжіють до диктату своєї волі по відношенню до інших представників.

Для громадян-виборців національна держава так і не стала виконавцем європейської політики. Як вважає решта самих європейців, їх більше залякали, ніж зацікавили. Адже участь у європейських виборах слабка і постійно зменшується. Відомо також: якщо народам Європи надати вибір, то вони не підуть усі в один бік. Так було у ядерному питанні, у питаннях вугілля, сланцевого газу, війни в Іраку, питаннях емігрантів і демографічного становища, ставленні до референдуму про незалежність в Шотландії і т. д. Подана ідея, що європейці незабаром стануть єдиним народом, виявилася ілюзорною.

Так, відомий французький журналіст Поль Тибо висловлює думки про маріонеткову роль Євросоюзу у глобалізованому світі. На його думку, шлях применшення європейських націй та їх суверенітету веде до застою, втрати правових і політичних амбіцій народами і правителями. Важко визначити від якого органу походять чисельні директиви, але вони знімають відповідальність з національної влади. У зв’язку з цим остання відчуває полегшення, проте водночас втрачає політичну складову свого життя [3, 69].

Знищення в Євросоюзі митних бар’єрів, відсутність валютної політики, передання контролю вільним ринкам, які встановлюють курси, так і не призвели до успіху євровалютної зони. Уважні спостерігачі вважають, що насправді зона євро більше не існує, оскільки позики в однаковій валюті здійснюють за різними місцевим курсами національних валют, залежно від того, хто ти є – німець, грек чи іспанець. Внутрішня недовіра в ЄС сягнула такого щабля, що уряди південних країн можуть робити позики тільки в банках своїх власних країн. Іншими словами, капітали більше не обертаються. Внаслідок цього усьому комплексові призначають лікування у вигляді додаткового контролю. Так, Договором про стабільність і координацію керування (2012 р.) передбачено нечуване й безцеремонне втручання не тільки у збалансування національних бюджетів, а й навіть у їхню структуру. ЄС схожий на велике метанаціональне утворення, що звужує свободу дії держав. Країни, що залучилися до європейської гри, потерпають від кризи суверенності [3, 69-70].

Критики євроінтеграції вважають вирішальним пунктом організацію метанаціонального політичного життя, більшість учасників якого становитимуть не люди, а народи. Якщо Європа стає єдиною політичною одиницею, то має бути обговорення, в якому візьмуть участь головні її елементи – нації. Це явить собою зразок договірної справедливості. Така твереза оцінка реального стану європейської політики особисто самими європейцями змушує принаймні замислитися про бездоганність джерел та технологій утворення правових стандартів світової демократії.

Критично налаштовані теоретики Європи переконані, що громадян Євросоюзу виключено з дебатів. Представники ж європейських держав залучаються у нескінченну низку кон’юнктурних рішень, досягаючи компромісів, у яких ідуть на поступки в одному місті, щоб одержати компенсацію в іншому. Функціонування такої системи визначає державам ролі, і це дає змогу нерегульованій групі сильних країн розвиватися, у той час як позбавлені головної ролі держави насправді принижені до функції виконавців. Стан невизначеності сприяє поширенню в Євросоюзі фаталізму й почуття покірливості, яке вважається тінню громадянського обов’язку.

Аналіз сучасних публікацій дозволяє зробити висновок про те, що серед вчених-юристів та політиків немає одностайності у визначенні глобалізованого права. Під глобалізованим правом юристи розуміють, як правило, різної ступені інтегрованість систем національного і міжнародного права у тенденції їх змістовної монізації, або діяльність транснаціональних комерційних проектів. В свою чергу, філософський сенс феномену глобалізованого права взагалі залишається невизначеним.

Доречно уявляти собі філософський аспект глобалізованого права як ідеал всесвітнього примирення держав і народів. Отже, виходячи із абсолютності своїх критеріїв, філософія критично ставиться до глобалізованого права у тому вигляді, в якому воно існує зараз. Філософський ідеал глобалізованого права має природні підстави, визнає загальною і найвищою цінністю особисті права людини та життя людини, а найголовнішим принципом – рівноправний і відкритий договір учасників правовідносин.

Філософська рефлексія феномену глобалізованого права дозволяє виділити декілька його сутнісних змістовних елементів – це всезагальність, уніфікованість, наднаціональний, наддержавний характер, пріоритет над інтересами влади (тобто верховенство), загальнолюдська цінність і значимість, моральна і природна обґрунтованість.

Складається уявлення, ніби те, що сьогодні з точки зору юриста є глобалізованим правом, на думку філософа таким не являється. Адже ані “транснаціональне”, ані “міжнародне”, ані “світове” право не відповідають зазначеним критеріям, що мають визначати стан глобалізованості. Для утворення глобалізованого права не вистачає головного – природного підґрунтя. По-перше, історичні традиції національного права та моральні цінності мають суто регіональний (містечковий) характер, що заважає утворити універсальний сурогат загальнолюдської позаісторичної моралі як грунтівної підстави глобалізованого права. По-друге, національні й фінансові амбіції суб’єктів міжнародного права роблять неможливим справедливий договір як принцип глобалізованого права. По-третє, реальним джерелом права, яке претендує на глобалізованість, залишається воля й інтереси уповноважених персон, які контролюють діяльність міжнародних представницьких органів, що мають правотворчі функці.

Виходячи із зазначеного вище, можна зробити висновок: те, що сьогодні у публікаціях політиків і юристів отримує назву “глобалізоване право”, виявляється насправді лише зручною геополітичною моделлю політико-економічного впливу й контролю над світом по праву сильнішого. Отже, глобалізація права обертається легалізацією переваги домінантних націй у світовому просторі. Правові договори, що укладаються у сучасному світі на рівні міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, ґрунтуються аж ніяк не на абсолютній моралі і не на загальному консенсусі інтересів усіх громадян світового співтовариства. Тому глобалізоване право, в ідеальному його сенсі, викривається філософами права у сфері буття належного, а не дійсного.

Література:

1. Волошин Ю. О. Особливості формування моністичних концепцій співвідношення міжнародного та внутрішньонаціонального права та їх роль у розвитку міждержавної інтеграції / Ю. О. Волошин // Часопис Київського Університету права. – 2011. – №1. – С. 303-307.

2. Кравчук І. В. Гармонізація національних правових систем з правом ЄС / І. В. Кравчук, М. В. Парапан. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2005. – С. 80-85.

3. Тибо П. Здивування європейців / П. Тибо; пер. с фр. М. Горновського // Філософська думка. – 2013. – №4. – С. 62-73.