Психология и соціологія/1.Место
психолога на производстве
К.психол.н. Коса Н.С.
Буковинський державний фінансово-економічний університет, Україна
Саморегуляція як психологічна
категорія та умова професіоналізму
У
зв’язку із постійно зростаючими вимогами до фахівців, у сучасній науковій та
популярній літературі все частіше почали акцентувати увагу на понятті «професіоналізм».
Сьогодні високим професійним
рівнем вже не вважається здатність фахівця виконувати набір функцій, який не
буде змінюватися протягом багатьох років, та який є результатом простого
сумування знань, отриманих у навчальному закладі. У понятті «професіоналізм» відображається такий ступінь оволодіння
людиною психологічною структурою професійної діяльності, яка відповідає
існуючим в суспільстві стандартам і об'єктивним вимогам. Професіоналізм
розглядається в якості інтегральної характеристики людини-професіонала (як
індивіда, особистості, суб'єкта діяльності та індивідуальності), що виявляється
в діяльності і спілкуванні. Професіоналізм людини - це не лише досягнення ним
високих виробничих показників, а й особливості його професійної мотивації,
система його прагнень, ціннісних орієнтацій, сенсу праці для самої людини.
Сучасний фахівець повинен бути
готовим до дій за умов невизначеності та одночасно інформаційного
перенавантаження, де потрібно вміння творчо використовувати отримані знання та
діяти ефективно и швидко, приймати відповідальність на себе, вміти знаходити
потрібну інформацію, мати навички чітко висловлювати свої думки та продуктивно
спілкуватися, вдало самоорганізовуватись та постійно навчатися. Тому для досягнення високого рівня професіоналізму
людині необхідно не лише відповідати вимогам часу та фаху, але й володіти
гнучкими механізмами саморегуляції, що сприятиме стабільному особистісному та
професійному розвитку при збереженому психологічному здоров’ї.
До
дослідження проблеми саморегуляції зверталось багато вітчизняних вчених,
зокрема, Н.І.Пов’якель, І.Д.Бех, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, В.О.Моляко,
О.Я.Чебикін, М.В.Савчин, М.Й.Боришевський та ін. Проте, як зазначається у
дослідженні Н.І.Пов’якель, широкий спектр вивчення проблеми саморегуляції
концентрувався в залежності від цілей науковців навколо різних видів та
напрямків саморегуляції.
Здатність до саморегуляції
проявляється в успішному оволодінні новими
видами та формами діяльності. Зовнішньо вона
визначається також в успішному розв’язанні нестандартних завдань та дієвому
подоланні нетипових, незнайомих ситуацій на всіх ступенях оволодіння різними
видами діяльності та сферами життя в продуктивній самостійності, у
наполегливості в досягненні прийнятої мети. „Внутрішня”, суб’єктивна сторона
саморегуляції характеризується перш за все усвідомлюваністю, розумінням підстав
діяльності у цілому, її найважливіших структурних моментів – мети, умов, способів
дій, необхідних корекцій, оцінки результатів та інших.
При цьому враховуються як
об’єктивні зовнішні умови діяльності, так і власні суб’єктивні можливості.
Характерним є стійкий контроль за динамікою умов. Висока стійкість усвідомлено
та емоційно прийнятої цілі закономірно визначає вмотивованість всіх етапів
діяльності, досягнення її кінцевого результату.
Індивідуальна система
саморегуляції, з одного боку, інтегрує особистісні змінні різного рівня,
пов’язуючи інструментальне і змістове, усвідомлене і малоусвідомлюване в
особистісній сфері. З іншого боку, індивідуальна саморегуляція опосередковує
вплив на діяльність особистісних змінних, які виконують різні функціональні
ролі в цілісному процесі регуляції довільної активності людини.
Функціональні
ланки, які реалізовують структурно повноцінний процес саморегуляції мають таку
структуру (за О.А. Конопкіним): прийнята суб’єктом мета діяльності; суб’єктивна
модель значущих умов; програма виконавчих дій; система суб’єктивних критеріїв
досягнення мети (критеріїв успішності); контроль і оцінка реальних результатів;
рішення про корекцію системи саморегулювання.
Проте,
повноцінною психічною діяльністю саморегуляція стану стає тільки при
усвідомленні мети цієї активності, довільному і усвідомленому використанні
методів і способів саморегуляції.
За допомогою
психічної саморегуляції стає можливим подолання суб’єктом інформаційної
невизначеності в кожній окремій ланці, при їх інформаційному узгодженні.
Реалізація суб’єктом регулятивного процесу є самостійне прийняття людиною ряду
взаємозв’язаних рішень, здійснення послідовності узгоджених між собою виборів
як подолання різних сторін (зміст, суб’єктивне значення, особистісна цінність
та ін.) суб’єктивної інформаційної невизначеності при побудові і управлінні
своєю активністю, починаючи з постановки мети і кінчаючи оцінкою досягнутих
результатів. Психологічні засоби подолання, зняття суб’єктом інформаційної
невизначеності різноманітні.
Це весь
арсенал процесів активного віддзеркалення, внутрішнього моделювання і
перетворення відображеної дійсності, цілеспрямовано використовуваних суб’єктом
залежно від конкретного виду активності і умов її здійснення. Селекція, оцінка
використаної для регуляції (для побудови і здійснення активності) інформації,
презентованої свідомості суб’єкта у формі психічних феноменів (від конкретних
плотських образів до термінальних особистісних цінностей), здійснюється
суб’єктом на основі прийнятих ним самим критеріїв.
У психологічній
літературі виділяють такі види та напрями саморегуляції: сенсомоторна
(О.В.Конопкін, В.Є.Чудновський); вольова (В.К.Калін, В.О.Іванніков,
В.І.Селіванов); емоційна (Я.Рейковський, О.Я.Чебикін); мотиваційна
(О.Г.Ксенофонтова, А.А.Файзулаєв); моральна (Б.С.Братусь, П.М.Якобсон); особистісна
(К.О.Абульханова-Славська, І.І.Чеснокова); когнітивна (Н.І.Пов’якель); інтелектуальна
(В.О.Моляко, О.К.Тихомиров); ціннісна
(І.С.Кон, В.Є.Семенов, В.А.Ядов) та ін.
У вітчизняній психології доведено,
що процес розвитку особистості виявляється в збільшенні ролі внутрішніх
чинників і вдосконаленні саморегуляції. Тільки той, хто готовий управляти собою
і змінювати зовнішні обставини, хто визнає себе суб’єктом власної
життєдіяльності, за наявності відповідних умінь дійсно демонструє високий
рівень розвитку саморегуляції.
Отже, саморегуляція є
розкриттям резервних можливостей людини. Застосування прийомів саморегуляції
припускає активну вольову участь і, як наслідок, є умовою формування сильної,
відповідальної особистості. Саморегуляція є інтеграційним сплавом природжених і
набутих стратегій реагування і готовності до певної форми або способу взаємодії
з особистісним та професійним середовищем.
Література
2. Пов’якель
Н.І. Професіогенез мислення психолога-практика в системі вищої школи:
Монографія. – Вид.2, випр.. і доп. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2008 – 298
с..