Богуш Л.Г.

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

Комплексний розвиток соціальної сфери сільської місцевості України: проблеми та підходи до підвищення ефективності його державного регулювання

 

Тенденції соціально-економічного розвитку сільської місцевості України в період з початку 90-х рр., що відзначався докорінними суспільно-економічними трансформаціями, мають доволі суперечливий характер, пов’язаний насамперед з надмірно швидкими темпами й незадовільною соціальною ефективністю цих змін на фоні недостатньо диверсифікованої структури господарства переважної більшості сільських поселень, поглиблення властивих і радянському періоду існування нашої держави проблем реалізації соціальних гарантій і соціального захисту сільських мешканців, а також недотримання закладеного в державних будівельних нормах і правилах комплексного підходу до розвитку сільських систем розселення. Непродумане реформування відносин власності призвело до ліквідації основної маси колективних сільськогосподарських підприємств, що в поєднанні з вітчизняними особливостями розвитку стихійного «ринку» негативно вплинуло на конкурентоспроможність, помітно погіршило матеріально-технічне забезпечення і платоспроможність сформованих на їх базі нових суб’єктів господарювання.

Як наслідок, відбулося скорочення масштабів та погіршення фінансово-економічних результатів функціонування сільськогосподарського виробництва і всього національного АПК; незадовільний рівень продовольчої безпеки супроводжується подальшим зменшенням чисельності зайнятих у них (щороку більш ніж на 100 тис. осіб), значного поширення набули безробіття (в тому числі приховане), неповна і сезонна зайнятість сільського населення на некваліфікованих роботах. Відтак величина оплати праці в сільському господарстві – провідній і найбільш значущій ланці господарського комплексу сільської місцевості України – продовжує залишатися однією з найнижчих у розрізі ланок економіки (в 2004 р. – 53% середньомісячної номінальної заробітної плати найманих працівників у цілому по економіці), що дедалі поглиблює розрив у доходах, якості споживання і рівні життя міського і сільського населення, посилює концентрацію малозабезпечених і соціально вразливих категорій громадян в адміністративно-територіальних утвореннях з переважно сільським розселенням. З іншого боку, негативні соціальні наслідки розбалансування усталених організаційно-економічних механізмів функціонування середовища життєдіяльності в сільських системах розселення проявляються в суттєвому зниженні для більшості їх мешканців економічної і територіальної доступності суспільно необхідних послуг соціального призначення, руйнуванні соціальної і, зокрема, інженерної інфраструктури поселень, яка свого часу значною мірою створювалася й утримувалася за кошти колективних сільськогосподарських підприємств.

Незадовільна якість (і, зокрема, комфортність) середовища життєдіяльності, звуженість сільського ринку праці в поєднанні з погіршенням стану здоров’я сільських мешканців та об’єктивним на етапах індустріального й постіндустріального розвитку суспільства явищем – прискоренням темпів урбанізації – спричиняють подальше посилення процесу депопуляції сільської місцевості, що спостерігається тут скоро майже 30 років і вже набув характеру демографічної кризи, внаслідок чого значна кількість поселень безповоротно втратила власний репродуктивний потенціал. Показник природного скорочення в 2004 р. був у 14,7 раза вищим за рівень 1980 р. і майже втричі вищим – за рівень 1990 р.; якщо в містах у розрахунку на кожну 1000 наявного населення природне скорочення в 2004 р. склало 5,5 осіб, то в сільській місцевості – 10,3, у тому числі в Чернігівській області – 22,8 осіб. Подібна тенденція стала прямим результатом поступового зростання смертності на фоні стрімкого падіння й відносно нещодавньої стабілізації народжуваності. Вищими, ніж у містах, залишаються показники смертності сільського працездатного населення, а також смертність селян від найбільш поширених захворювань, у тому числі хвороб органів дихання (зокрема, грипу і запалення легенів), перитоніту, патологічних пологів та інших станів, цілком виліковуваних на сучасному етапі розвитку охорони здоров’я.

Питома вага сільських жителів у віці 16 років і старшому, вперше визнаних інвалідами, в сукупній чисельності відповідного контингенту в Україні з середини 90-х рр. зросла з 27,3 до 29,5%; період стабілізації та започаткування тенденцій економічного зростання в умовах застарілої техніко-технологічної бази АПК й незадовільної безпеки середовища життєдіяльності в сільських поселеннях, спричиненої як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами (зокрема, зношеністю МТБ комунального господарства, пасажирського і вантажного транспорту, недосконалою стратегією та незадовільним рівнем фінансування суспільної природоохоронної діяльності, поширеністю серед сільських жителів шкідливих звичок – алкоголізму, наркоманій і токсикоманій, тютюнопаління), характеризується поступовим підвищенням рівня первинної інвалідизації селян віком 16 років і старше в розрахунку на 10 тис. сільського населення – з 39,7 осіб у 2000 р. до 41,8 – у 2004 р. (для порівняння, в 1995 р. цей показник складав 43,3 осіб).

Середня тривалість життя сільських мешканців (особливо чоловіків) є стабільно коротшою за показник, обчислений для міських поселень та України в цілому (довідково – за середньою тривалістю життя наша держава посідає 108 місце в світі, входячи до переліку країн з найгіршим демографічним становищем).

Інтегрований вплив зазначених медико-демографічних і соціально-економічних факторів дедалі посилює невідповідність між населеністю сільських територій та їх розмірами. Природне скорочення і міграційні процеси призвели до зменшення чисельності сільських жителів до 15271,5 тис. (або майже на 10% порівняно з 1990 р.), темпи якого водночас дозволяють зберігати практично незмінною частку селян у загальній чисельності населення України (32,5% – у 1990 р., 32,0% – у 2000 р., 32,3% – у 2004 р.).

Зниження народжуваності, погіршення стану здоров’я та інтенсивна міграція сільського населення (у тому числі маятникова трудова міграція до міст України, трудова міграція жителів західних і прикордонних регіонів до інших держав – Італії, Іспанії, Португалії, Росії тощо) помітно погіршують прогноз формування його структури за основними віковими групами, а відтак перспективи збереження не лише демографічного, але й трудоресурсного потенціалу сільської місцевості як значущої складової національного «людського капіталу». Частка населення у віці молодшому за працездатний у 2004 р. скоротилася до 18,6% постійного сільського населення, частка сільських домогосподарств з дітьми до 18 років зменшилася до 37,5% (це майже відповідає показнику міських поселень), послідовно знижується питома вага сільських домогосподарств з чотирма і більше дітьми. Відтак за кількістю і віковою структурою дітей домогосподарства сільської місцевості дедалі швидше зрівнюються з міськими домогосподарствами, що слугує додатковим підтвердженням осучаснення ціннісних орієнтацій основної маси сільських родин у питаннях планування сім’ї та облаштування власного побуту.

Підсумовуючи результати комплексної оцінки проблем розвитку соціальної сфери села, слід зробити висновок, що різке погіршення характеристик ринку праці та зайнятості в поєднанні з деструктивними демографічними процесами, незадовільним розвитком на рівні локальних систем розселення і окремих поселень мережі об’єктів соціального призначення, важливих для організації належного життєзабезпечення сільського населення, дедалі посилюють прояви його бідності, ставлять під загрозу перспективи збереження трудового і особливо професійно-кваліфікаційного потенціалу сільської місцевості як регіону, покликаного виконувати широкий спектр відтворювальних функцій у масштабах усього суспільства – виробничих, репродуктивних, соціально-культурних, природоохоронних, рекреаційних тощо.

Відтак доцільно кардинально вдосконалити стратегію і механізми комплексного розвитку сільської соціальної сфери (в широкому розумінні цього слова), що передбачає діяльність за 2 магістральними напрямами:

·        підвищення ефективності розв’язання всієї сукупності проблем соціального захисту різних категорій сільського населення (насамперед найманих працівників на підприємствах АПК усіх форм власності, зайнятих у державному і комунальному секторах ланок соціального призначення, інших соціально незахищених у сучасних умовах верств сільських мешканців – дітей і молоді, жінок фертильного віку, інвалідів, самотніх престарілих);

·        модернізації підходів до формування та зміцнення матеріально-технічного і кадрового забезпечення мережі об’єктів і споруд соціального призначення, поліпшення рівня оплати праці та житлово-побутових умов їх персоналу (насамперед завдяки підвищенню обґрунтованості нормативно-правових, адміністративних та економічних важелів реалізації відповідних цільових заходів, посиленню контролю за витрачанням ресурсів у їх межах).

Що стосується підвищення ефективності окремих складових соціальної політики, реалізовуваної в сільській місцевості, то до пріоритетних напрямів регулювання сфери зайнятості та умов праці в сільській місцевості доцільно віднести:

·        створення на районному рівні бюджетних фондів сприяння зайнятості сільського населення;

·        вдосконалення державної системи підготовки та перепідготовки кадрів у відповідності з потребами ринку праці на селі;

·        поліпшення кадрового забезпечення агропромислових підприємств і закладів соціальної сфери шляхом реалізації регіональних програм залучення молодих фахівців, у тому числі заходів з підвищення рівня оплати їх праці та встановлення доплат за стаж і умови роботи, надання пільг, пов’язаних із забезпеченням житлом, оплатою комунальних послуг, соціально-культурним обслуговуванням (зокрема, організацією оздоровлення) тощо;

·        впровадження програм державної допомоги в підготовці кадрів та організації нових робочих місць у сферах малого і сімейного бізнесу, самозайнятості за сумісництвом.

Вагомим компонентом формування належного середовища життєдіяльності населення в сільських системах розселення є модернізація організаційно-економічних засад (у тому числі зміцнення ресурсного забезпечення) функціонування сільської соціальної сфери, яка виступає однією з невід’ємних передумов стабілізації соціально-економічної ситуації в регіонах України, створення потенціалу сталого розвитку вітчизняної економіки в цілому та її аграрного сектору зокрема.

Фінансовий стан розташованих на селі підприємств і закладів соціального призначення вже тривалий час суттєво ускладнює їх нормальне функціонування, що проявляється, зокрема, в невідповідності матеріально-технічного і кадрового забезпечення чинним нормам і нормативам, високому ступені зношеності МТБ, низькому рівні заробітної плати зайнятих, неспроможності пропонованих безоплатних і платних послуг соціального призначення (з огляду на їх асортимент, якість та доступність) задовольнити існуючі конституційно гарантовані потреби і платоспроможний попит (помітно нижчий порівняно з містами). Широкий спектр проблем функціонування сільської соціальної сфери пов’язаний з поспішно прийнятими і досі не підкріпленими ресурсно політичними рішеннями щодо позбавлення підприємств АПК «тягаря» з утримання об’єктів соціального призначення в процесі реформування відносин власності в цьому секторі економіки, а також передачі об’єктів соціального призначення низових ланок на баланс сільських і селищних рад, бюджети яких (з урахуванням власної доходної бази, субвенцій і трансфертів з державного і регіональних бюджетів) не покривають витрат на належну територіальну організацію й ефективну експлуатацію сільської соціальної інфраструктури. В результаті рівень розгалуженості мережі її об’єктів, а також комплексності сільських систем розселення помітно знизився – кількість сіл, де відсутні стаціонарні об’єкти торгівлі, побуту, охорони здоров’я, освіти, культури тощо і відповідне виїзне обслуговування, але проживає достатній контингент споживачів їх послуг, продовжує зростати. Констатуючи ключову роль невиконання державою зобов’язань з надання населенню мінімально необхідного обсягу послуг соціального призначення в деградації соціальної сфери села, а також суттєві недоліки процесу оптимізації її характеристик на засадах програмно-цільового підходу (насамперед вкрай незадовільне фінансування, а відтак декларативність цілого ряду заходів загальнодержавних і регіональних програм розвитку сільської місцевості) слід підкреслити, що суспільно визнаний рівень привабливості сільських поселень і районів сільського розселення як середовища життєдіяльності для місцевої молоді та направлених на роботу молодих фахівців продовжує погіршуватися.

Практично не регулюється державою розвиток на селі житлово-комунального господарства: в значній частині сільських населених пунктів досі не вирішені проблеми енерго-, газо-, водо- і транспортного забезпечення; бракує каналізаційних мереж та споруд для очищення господарсько-побутових стічних вод; термінового вирішення потребують питання забезпечення сільських мешканців водою нормативної якості, зменшення обсягів її споживання з відкритих водойм і необлаштованих шахтних колодязів; не задовольняють потреб населення якісні характеристики переважної частини сільського житлового фонду. Відтак, попри вищі, ніж у містах, показники забезпеченості селян загальною житловою площею, рівень комфортності та благоустрою сільського житлового фонду (в тому числі обладнання його сучасними комунальними зручностями, технічний стан інженерних мереж і споруд) залишається набагато нижчим та продовжує погіршуватися.

Основні напрями створення комфортних житлових умов в сільській місцевості охоплюють:

·        сприяння подальшому розвитку індивідуального житлового будівництва з використанням повного комплексу пільг, передбачених законодавством для різних категорій сільських забудовників;

·        цільове виділення коштів державного, регіональних і місцевих бюджетів на спорудження або придбання житла для фахівців (у тому числі молодих), які працюють / отримують направлення на роботу в сільську місцевість, а також на житлове будівництво в трудонедостатніх (занепадаючих) селах та для соціально вразливих верств сільського населення;

·        безкоштовне надання житлових будинків зі сформованого фонду «соціального житла» сім’ям та особам, які виявляють бажання переїхати на проживання до малих і віддалених сіл;

·        подальше законодавче врегулювання та поширення практики надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) житла, придбання будівельних матеріалів та інженерного обладнання;

·        вдосконалення проектів житлових індивідуальних та багатоквартирних будинків для сільської місцевості з урахуванням сучасних технологій житлового будівництва та необхідності кардинальної модернізації комунального господарства сільських поселень (у тому числі їх газифікації, формування автономних систем водопостачання й опалення житлового фонду, підвищення рівня енергозбереження тощо);

·        сприяння розвитку в сільській місцевості підприємств різних форм власності, що спеціалізуються на виробництві будівельних матеріалів (пилорам, столярних цехів, цегелень та ін.).

Поліпшенню рівня інженерного обладнання сільських поселень також сприятимуть:

·        забезпечення належного фінансування та посилення контролю за цільовим витрачанням коштів по державних і регіональних програмах водо-, газо- та енергопостачання сільської місцевості, розвитку і реконструкції тут мережі доріг (у тому числі місцевих) з твердим покриттям;

·        організація під контролем органів місцевої влади спеціалізованих комунальних підприємств для обслуговування інженерних мереж і споруд на території окремих сільських рад (локальних систем сільського розселення), наприклад на засадах відродження практики сільських комунгоспів.

Затяжний період соціально-економічної нестабільності, в тому числі пов’язаний з непродумано швидким реформуванням відносин власності на селі, негативно вплинув на обсяг і структуру товарообороту в сільській місцевості. Низький рівень доходів широких верств селян на фоні стрімкого зростання цін і тарифів продовжує унеможливлювати повноцінне задоволення їх потреб в продуктах харчування, що здебільшого не виробляються особистими селянськими господарствами, товарах культурно-побутового і господарського призначення (в тому числі повсякденного використання), а також культурно-побутових послугах. У результаті зниження економічних показників діяльності підприємств і закладів торгівлі, ресторанного господарства та побуту, непристосованості організаційно-управлінських механізмів їх функціонування до умов затяжної фінансової кризи, недоліків системи оподаткування помітного згортання зазнала мережа відповідних об’єктів, погіршилася їх територіальна доступність, скоротилися торгові площі та потужності, зруйнована матеріально-технічна база сільської служби побуту (навіть населення більшості райцентрів має серйозні проблеми з ремонтом за місцем проживання побутової техніки та інших товарів тривалого користування). Через великі витрати на організацію (утримання транспорту, постачання пальним тощо) практично не розвивається профільне виїзне обслуговування сільських мешканців.

Подолання критичного занепаду в сфері торгівлі, ресторанного господарства і побуту сільської місцевості, розгалуження мережі відповідних підприємств і закладів різних форм власності в локальних системах розселення, поширення пересувних форм надання їх послуг нині пов’язують з:

·        прискоренням темпів нещодавно розпочатого відродження сільської кооперації за рахунок врегулювання відповідної нормативно-правової бази та реалізації державної політики сприяння;

·        наданням пільгових кредитів на оренду приміщень та пересувних засобів для підприємців, що організовують в сільській місцевості об’єкти побутового обслуговування;

·        розробкою і виконанням державних і регіональних програм розвитку рекреаційної сфери в сільській місцевості, в тому числі заходів з формування інфраструктури та стимулювання підприємницької активності в галузі сільського «зеленого» туризму;

·        створенням додаткового поштовху для розвитку в умовах ринкових відносин сільської роздрібної торгівлі, ресторанного господарства і служби побуту завдяки вивченню специфіки споживчого попиту селян з наступним використанням отриманих результатів регіональними службами зайнятості в діяльності з професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки молоді, безробітних й інших категорій незайнятого населення.

Підвищення рівнів захворюваності, інвалідизації та смертності, постаріння, інші несприятливі зміни демографічних характеристик та міграційних тенденцій сільського населення в поєднанні з відчутно звуженим спектром можливостей працевлаштування, низьким рівнем оплати праці та незадовільною якістю середовища життєдіяльності провокують погіршення якості сукупного кадрового потенціалу господарського комплексу сільської місцевості, знижують ефективність функціонування розташованих тут підприємств і закладів. Саме прагматичне розуміння тісного взаємозв’язку між продуктивністю праці та станом здоров’я зайнятих (а також їх освітньо-кваліфікаційним та культурно-освітнім рівнем) визначає пріоритет активної державної соціальної політики в галузі охорони здоров’я, освіти та культурного розвитку сільського населення як компоненту національної стратегії сталого соціально-економічного розвитку на тривалу перспективу.

Рівень забезпеченості сільських жителів послугами охорони здоров’я, помітно погіршившись у період соціально-економічної нестабільності, залишається набагато нижчим, ніж у міських поселеннях. Незадовільною є доступність і матеріально-технічна база закладів, що надають селянам первинну медико-санітарну допомогу (навіть центральних районних лікарень), не вистачає лікарів загальної практики, фахівців різних спеціальностей і середнього медичного персоналу, серйозні недоліки спостерігаються в роботі служб охорони здоров’я матері та дитини, швидкої медичної допомоги.

Першочергові заходи в сфері охорони здоров’я сільського населення включають:

·        трансформацію системи охорони здоров’я на засадах загальної лікарської практики / сімейної медицини як засіб досягнення нормативного рівня розгалуження та ресурсного забезпечення інфраструктури первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) (лікарських амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів) у сільських локальних системах розселення, а також оптимізації сільських лікарських дільниць;

·        відновлення централізованих механізмів управління і фінансування первинної ланки сільської охорони здоров’я на рівні районів;

·        модернізацію та зміцнення ресурсного забезпечення і техніко-технологічної бази закладів охорони здоров’я на селі за рахунок їх цільового комплектування медичною апаратурою, обладнанням, витратними матеріалами, в тому числі через міжнародні програми співпраці й гуманітарної допомоги;

·        забезпечення належного фінансування з бюджетів різних рівнів, посилення контролю за обґрунтованістю заходів і реалізацією національних державних і регіональних програм розвитку сільської охорони здоров’я;

·        нормативно-правове й фінансове (в тому числі податкове, кредитне) стимулювання розвитку приватної лікарської практики в сільській ПМСД;

·        налагодження регулярних обов’язкових профілактичних оглядів, підвищення якості медичного обслуговування підлітків, вагітних і роділь, матерів з дітьми віком до 1 року, жінок фертильного віку;

·        повномасштабне відновлення практики загальнообов’язкової імунізації сільського населення;

·        організацію оперативного збору інформації щодо рівня захворюваності та поширення серед сільського населення інфекційних недуг (у тому числі соціально небезпечних – туберкульозу, СНІДу тощо), налагодження механізмів швидкого реагування адекватними профілактичними засобами.

Важлива роль у підвищенні загально- і професійно-освітнього рівня сільського населення (в тому числі забезпеченні конкурентоспроможності випускників сільських шкіл при вступі до ВНЗ та на ринку праці), поліпшенні кадрового потенціалу розташованих на селі підприємств і закладів належить системі освіти. «Досягнення» в організації її інфраструктури та якості послуг засвідчують, зокрема, наступні факти: практично кожне друге сільське поселення досі позбавлене закладів освіти, тоді як школярі з малих сіл здебільшого самотужки добираються до загальноосвітніх установ, розташованих на відстані понад пішохідну або й транспортну доступність; частка населення у віці 6 років і старше, яке не має навіть початкової освіти, в сільській місцевості майже вдвічі вища, ніж у містах; рівень освіти селян залишається набагато нижчим порівняно з показником у міських поселеннях України та рівнем освіти зайнятих у сільськогосподарському й агропромисловому виробництві розвинутих держав світу.

Врегулюванню найгостріших проблем територіальної та економічної доступності, забезпеченню належної якості освітянських послуг, що надаються сільським жителям, ближчим часом сприятиме:

·        нарощування обсягів цільового фінансування програм розвитку в сільській місцевості інфраструктури дошкільного виховання і загальної середньої освіти (в тому числі в галузі зміцнення й оновлення матеріально-технічного і навчально-лабораторного забезпечення загальноосвітніх закладів, їх комп’ютеризації), а також програм укомплектування шкіл автобусами для підвозу учнів з віддалених сіл (рівень фінансування програми «Шкільний автобус» залишає бажати кращого навіть у регіонах, де її дійсно реалізують);

·        активізація діяльності із забезпечення сільських дошкільних, загальноосвітніх і професійно-технічних закладів кваліфікованими педагогічними кадрами (наприклад, у межах регіональних програм залучення на село молодих фахівців), відновлення й поширення практики диференційованих доплат педагогічним працівникам за роботу і стаж роботи в сільській місцевості;

·        налагодження механізмів отримання сільськими школярами економічно доступної загальної середньої, а випускниками сільських шкіл – професійної освіти, в тому числі у вищих навчальних закладах (зокрема, на засадах квотування їх прийому на навчання за спеціальностями підвищеного попиту за державним замовленням, що передбачає направлення на роботу за місцем проживання);

·        розробка та поширення доступних для сільського населення механізмів довгострокового кредитування професійної освіти;

·        вдосконалення та впровадження (наприклад на рівні регіональних служб зайнятості) методик визначення обсягів цільового державного замовлення на підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації фахівців для потреб аграрного сектору та інших ланок господарства сільських районів з урахуванням пріоритетних напрямів їх перспективного розвитку.

Значущим чинником якісного середовища життєдіяльності, який на практиці здебільшого знаходиться поза увагою органів державної та місцевої влади, є наявність можливостей організованого відпочинку та культурно-мистецького самовираження сільського населення, що передбачає існування та гідне матеріально-технічне забезпечення відповідної інфраструктури, на селі представленої передусім масовими та універсальними бібліотеками і закладами клубного типу. Гострою проблемою бібліотек залишається швидке та значне за обсягами фізичне і моральне старіння книжкового фонду, який з 2 половини 90-х рр. майже не оновлюється в усіх регіонах, подекуди суттєво скорочуючись. Незадовільна якість книжкового фонду бібліотек здійснює вагомий негативний вплив на освітній рівень сільських жителів, у тому числі дітей та молоді (як загальний, так і професійний), адже через брак фінансування ці заклади рідко комплектуються сучасними фаховими і науково-популярними виданнями з різноманітних галузей знань (зокрема, основ ринкової економіки, підприємництва, менеджменту і маркетингу, комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, новітніх технологій аграрного виробництва тощо). Неефективність управлінських механізмів та організаційно-методичного забезпечення діяльності найбільш територіально поширених на селі закладів клубного типу (з огляду на особливості способу життя сільського населення – насамперед вище, ніж у містах, й сезонне трудове навантаження на роботі та вдома, що суттєво обмежує вільний час на самоосвіту і культурний розвиток) стимулює подальше скорочення їх мережі. Відтак організована культурна робота на селі майже не проводиться, зменшується кількість колективів художньої самодіяльності.

Передумовами досягнення в сільській місцевості належної якості культурного життя, зміцнення державницьких настроїв й морально-етичних засад селян є:

·        збереження та цільове державне фінансування законодавчо визнаної необхідною мережі закладів культури (клубів, бібліотек, місцевих історичних, краєзнавчих та природничих музеїв), а також об’єктів історико-культурної спадщини і природно-заповідного фонду, що межують з сільськими системами розселення;

·        забезпечення економічної доступності суспільно необхідних послуг сфери культури і мистецтва з урахуванням величини реальних доходів сільського населення;

·        впровадження методик коригування основних напрямів і структури діяльності сільських закладів культури на основі дослідження споживчого попиту на відповідні платні й безоплатні послуги в локальних системах розселення;

·        використання існуючої інфраструктури культури і мистецтва для потреб створення в сільських поселеннях навчально-виховних комплексів («дитячий садок – школа»), галузевих і міжгалузевих об’єднань (наприклад, «бібліотека – клуб – місцевий музей», «школа – масова бібліотека – клуб»), що дозволить не лише зберегти спеціалізацію об’єкту, але й підвищити рівень його фінансування;

·        вдосконалення контролю територіальних органів управління освітою за організацією і проведенням естетичного виховання дітей та підлітків на селі в межах обов’язкового компоненту шкільного навчального процесу і позакласної роботи.

Посилення уваги до вирішення засобами державної соціальної політики перелічених нагальних проблем життєдіяльності селян помітно покращить перспективи розвитку аграрного сектора вітчизняної економіки, сприятиме пом’якшенню наслідків і запобіганню відтоку працездатного та найбільш освіченого населення (насамперед молоді), зміцнить потенціал сталого розвитку України в цілому.