К.і.н. Чубіна Т.Д.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Олександр Потоцький - син Станіслава Щенсного Потоцького

Олександр Потоцький (1798 – 1868 рр.) - полковник російської гвардії, учасник листопадового повстання, емігрант і філантроп. Народився 09 травня 1798 р. (через три тижні після тихого шлюбу батьків) в Тульчині, був сином Щенсного і його третьої дружини Софії, братом Мечислава, Болеслава, Софії (в заміжжі Кисельової) та Ольги (в заміжжі Наришкіної).

Після батька він отримав в спадок уманські маєтки з Софієвкою, до цього додався спадок після смерті матері (разом близько 30 000 чоловічих душ). Про його освіту турбувався Микола Новосельцев (Nowosilcow) (рекомендував наставників та учителів), який зблизився з його матір’ю. Потоцький служив у імператорській російській гвардії, де дослужився до звання полковника.

Він брав участь у турецькій війні (1828 – 1829 рр.). У 1829 р. звільнився з армії і почав розпродаж своїх маєтків, а отримані гроші вкладав у Відні. Займався музикою (грав на віолончелі), цікавився літературою і живописом (сам малював портрети). Дружив з Адамом Міцкевичем, якого знав з одеських часів (1825 р.), подорожував з ним по Італії, куди прибув влітку 1830 р. Згідно з повідомленням Владислава Міцкевича Потоцький відкрив тоді поету „рахунок у свого банкіра, щоб Міцкевич міг уже не хвилюватися щодо затримки пересилок зі своєї країни”. У Італії Потоцький був у середовищі художників, підтримуючи їх гідність.

На початку листопадового повстання Потоцький знаходився у Галичині, звідки мав якнайшвидше виїхати у Відень. У квітні 1831 р. він прибув у Берлін, звідки вирушив у Познань. Через умовляння сестри Софії Киселевої, готувався до участі у повстанні. В листі до Єнича (із Берліна 02 травня 1831 р.) попередив про „великі зміни в своєму житті”, повідомляв, що ніколи не повернеться до Петербургу (хіба, якщо тільки привезуть жандарми у Петропавловську фортецю), що має польське ім’я, хоча й дуже сплямоване. Прибувши у Варшаву, Потоцький явився у розпорядження Skrzyneckiego, отримав 28 липня 1831 р. номінальний чин (звання полковника).

Мав намір виставити за свій рахунок полк, який однак встиг сформувати лише до спаду повстання. Активність Потоцького обмежилася фінансовою допомогою, яку він надав комітету Російських Земель – пожертвував для цієї мети 20 000 злотих. У зв’язку з поганим станом здоров’я він отримав 13 вересня відставку, а 03 жовтня – його нагородили Золотим Хрестом Virtuti Military. Згодом Потоцький дістався через Прусію в Дрезден. Там йому дісталися гроші, отримані від щорічного доходу маєтків, які залишилися. Ці маєтки незабаром піддали конфіскації – в уманському маєтку була створена військова колонія (поселення), а Софіївка перейменована на „Царицин сад”, свояк Потоцького П. Кисельов і єдинокровний брат Ян Вітт обіцяли йому випросити царську амністію і повернення маєтків, але Потоцький віддавав перевагу тому, щоб залишитися – як він висловлювався – „бідним, але незалежним” і ніколи більше не повернутися в країну. Він почував себе винним за поведінку батька і навмисно підкреслював свій патріотизм. Суми, отримані від більш ранніх продажів і останніх доходів магнатської фортуни, вкладені в цінні папери, приносили йому непоганий дохід, близько 80 000 злотих щорічної ренти; Потоцький, однак, вважав себе бідним і жив економно, що іноді межувало з дивацтвами. Однак не шкодував грошей на допомогу для польських емігрантів. Він підтримував окремих осіб, а також вкладав великі суми у Спілку Наукової допомоги, Товариство Польських Дам і Податкове Товариство. Суми, які він жертвував, становили по 1000 франків, коли середні вклади не перевищували 10 франків.

Потоцький жив у Дрездені (отримав саксонське громадянство), але переважну частину кожного року проводив у Римі, Неаполі та на німецьких курортах, зустрічаючись з польською аристократією, яка перебувала у цих містах. Він подружився з Зігмунтом Красінським, який присвятив йому вірш, датований 29 січня 1840 р. „Олександру – Зігмунт в хвилини від’їзду”.

У листах Красінського знаходиться така характеристика Потоцького: „добрий, добродушний, грубий у мові, благородний у вчинках...З першого погляду викликав відразу, з другого, краще пізнаний, ставав тим, кого люблять і поважають...” Потоцький залишався також у дружніх стосунках з Юліушем Словацьким, який у своїх листах жартував над його прихильністю до жінок високого зросту. Потоцький був відомий через свої дивацтва, він, наприклад організовував оркестри, які складалися із випадкових вуличних музикантів і диригував ними на вулицях і у палацах. Помер 24 серпня 1868 р. в Дрездені і був там похований. Сім’ї не мав.

Література:

1. Czartkowski Adam. Pan na Tulczynie. Wspomnienia o Stanisławie-Szczęsnym Potockim, jego rodzinie i dworze. – Lw., 1925.

2. Łojek Jerzy. Dzieje pięknej Bitynki. – Warszawa, 1982.

3. Łojek Jerzy. Potomkowie Szczęsnego. - Warszawa, 1980.

4. Konarska B. Potocki Aleksander. // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk – Tom XXVII. – 1984-1985.