Машевский О.П.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вплив боротьби великих держав за протоки Босфор та Дарданелли на міжнародні відносини у 1877-1878 роках

Боротьба за контроль над Чорноморськими протоками була одним із ключових питань у суперечностях між великими державами в період від Андріанопільського перемир’я до Берлінського конгресу 1878 року. Ця проблема була врегульована, в першу чергу, завдяки суттєвим поступкам Росії. Петербург змушений був повністю відмовитись від спроб переглянути статус Босфору та Дарданелл на свою користь. Крім того, він так і не наважився здійснити свою погрозу, що, у випадку введення британської ескадри до проток, російська армія захопить ключові позиції на їх берегах, а також окупує Константинопіль.

В період 1875-1878 років вперше російська експансія відверто перетнулась з австро-угорськими устремліннями у згаданому напрямку. Це мало наслідком те, що Відень підтримав не свого номінального партнера по “Союзу трьох імператорів” 1873 року, a став на сторону Лондону. О.Бісмарк намагався примирити ці дві антагоністичні сторони й, таким чином, зберегти німецько-австро-російський союз, котрий гарантував безпеку й навіть домінування Німеччини на континенті. Тому, сподівання Росії на те, що Берлін відверто підтримає Петербург, як це було під час перегляду “нейтралізації Чорного моря” у 1870-1871 роках, виявились марними.

О.Бісмарк чітко окреслив позицію його країни із “східного питання”. Він заявив, що “для Німеччини Балкани не варті кісток одного померанського гренадера”. «Залізний канцлер» розумів, що суттєве втручання у поділ Балкан, як і іншої спадщини Османської імперії, викличе його конфлікт з трьома великими державами – Великою Британією, Росією та Австро-Угорщиною. Враховуючи те, що Німеччина перебувала у постійній конфронтації з Францією, О.Бісмарк не міг собі такого дозволити. Саме прагнення зберегти систему рівноваги у центрі якої була б Німеччина зумовило її відмову від активної заморської, колонізаційної політики в період правління О.Бісмарка. Якщо з часів “Славної революції”1688 року та правління Вільгельма III Оранського й до останньої третини XIXст. Велика Британія була регулятором рівноваги в Європі, то “східна криза”, події навколо боротьби за контроль над Чорноморськими протоками показали, що ця роль перейшла вже до Німеччини.

Англія здобула яскраву дипломатичну перемогу. Прем’єр-міністр Б.Дізраелі, незважаючи на помітні антивоєнні настрої в його країні, тиск Росії, нерішучість потенціального союзника – Австро-Угорщини, знайшов суттєві аргументи, щоб переконати Петербург обмежити його амбіції. Британська ескадра кинула якір на рейді біля Стамбулу, ставши вагомим фактором у подальшій боротьбі на заключному етапі “східної кризи”. В той же час, російська армія, як стверджував О.Бісмарк, не використала сприятливого моменту для захоплення стратегічних позицій у районі проток. Ця перемога лондонського кабінету зумовить його подальші дипломатичні успіхи й, зрештою, відмову Росії від значної частини своїх здобутків у війні.

Завдяки вдалій політиці в період між Андріанопільським перемир’ям та Сан-Стефанським миром, Б.Дізраелі зможе переконати британський політикум та громадськість його країни, що у відносинах з Росією необхідно дотримуватись принципу, що “рішуча політика забезпечить мир, компроміси ж, вагання матимуть наслідком війну.”

В 1875-1877 роках Лондон продовжував лінію поведінки започатковану ще статс-секретарем із закордонних справ Дж. Каннінгом у 20-х роках XIXст. Згідно з нею, провідні британські політики дотримувались думки, що коли Росія встановить свій контроль над Чорноморськими протоками вона буде домінувати у Східному Середземномор’ї та на Близькому Сході, таким чином, ставлячи під загрозу позиції Великої Британії в Єгипті. Тому, згідно з цими постулатами, необхідно було унеможливити посилення російського впливу на Босфор та Дарданелли й, за цією логікою, зберегти Османську імперію від розпаду. Тому, не дивно, що на заключному етапі “східної кризи” в один з найбільш кульмінаційних її моментів, а саме після підписання Андріанопільського перемир’я, 31 січня 1878 року Лондон вдався до безпрецедентного дипломатичного тиску, підкріпленого введенням британських броненосців до Мармурового моря. Хоча, по великому рахунку, Велика Британія не була готовою до війни з Росією, тим паче, що її можливий союзник у цій війні Австро-Угорщина не гарантувала підтримки британського флоту своєю сухопутною армією. Однак, чудово вибудувавши для Петербургу примару нового військового конфлікту, котрий зможе повторити жахи “Кримської війни”, прем’єр-міністр Дізраелі ще, напередодні Берлінського конгресу, в травні 1878 року, змусив Росію відмовитись від значної частини здобутого під час війни з Туреччиною. Насамперед, це стосувалось планів створення “Великої Болгарії”, котра, як передбачалось, повинна була мати вихід, як до Егейського так і до Чорного моря. Маючи такого стратегічно розташованого союзника Петербург, по-суті, контролював би підступи, як до Босфору так і, особливо, до Дарданелл.

На заключному етапі «східної кризи»остаточно викристувалізувався новий підхід британської еліти до концепції розуміння сутності британських національних інтересів. Їх нове розуміння було проголошене Б.Дізраелі, котрий вважав, що для Британії імперія вже не економічна, а духовна потреба, яка є необхідною передумовою її величі. Під час загострення відносин з Росією в січні-травні 1878 року, коли його країна була на межі війни, він неодноразово оперував цими категоріями, намагаючись, таким чином, заторкнути чутливі струнки британської громадськості. Головним ворогом цих британських інтересів була саме російська експансія. Як вдало висловився Г.Кіссінджер, одна її клешня була спрямована на Константинопіль та протоки, а друга на Індію. Характерно, що згадані напрямки суперечностей помітно впливали один на одного. Адже, в період апогею британсько-російського протистояння в районі проток, російський уряд задля тиску на Велику Британію дав наказ готувати в Середній Азії 20-тисячний загін для походу на Індію. Задля цього, до Кабулу було відправлено комісію на чолі з генералом Столєтовим котра уклала з афганським еміром договір про військовий союз. Однак, після того, як Лондон та Петербург на Берлінському конгресі владнали суперечності за рахунок поступок Росії, вона залишила свого союзника еміра Шир-Алі напризволяще, не надавши обіцяної підтримки для боротьби з Великою Британією, що привело до розгрому афганської армії на початку другої англо-афганської війни (1878-1880 років).

Отже, боротьба за Чорноморські протоки в період «східної кризи» стала каталізатором розвитку цього конфлікту. Незважаючи на її врегулювання дипломатичними засобами суперечності навколо Босфору та Дарданелл будуть на порядку денному світової політики і в подальші десятиліття.

Література:

1. Brinton G., Ghristopher J., Wolff R. A History of civilization.-Harvard,1961.

2. Campbell G. The blue books and what is to come next.–London, Paris, New York, 1878.

3. Seaman L. From Vienna to Versailles.-New-York and Evanston,1963.

4. The Great peace congresses in history, 1648-1990/Albert P. Van Coudoever ed.– Utrecht,1993.

5. Барболов Г. Русско-турската освободительна война и Румния. 1877-1878. - София, 1987. - С. 158-160.

6. Вестник Европы.-1878.-Книга 2.-Февраль.-С.857-872;Книга 5.-Май.-С.363.

7. Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре.- М., 1991.

8. Горяинов С. Босфор и Дарданеллы. – СПб., 19

9. Димитров Б. Русско-турскатава война 1877-1878. Хроника. - София, 1988.

10. Дневник Д.А. Милютина. – Т.3.1878-1880. – М., 1950

11. Освобождение Болгарии от турецкого ига. Сб. документов. - Т. 2. - М., 1964.

12. Россия и Черноморские проливы (XVIII –XXст.).-М.,1999.-С.202-204.

13. Русско-германские отношения. Секретные документы. Оттиск из первого тома исторического журнала «Красный архив за 1922 год». – М., 1922.