Тимощук Н.М.

Вінницький державний аграрний університет

Проблематика голодомору та особливості її художньої реалізації в українській прозі ХХ століття

Основна – краща – частина української літературної спадщини, присвяченої штучному голоду 1932–1933 рр., – своєрідний синтез глибокого національного світовідчуття та засвоєння новітньої естетичної думки Європи, оригінального художнього відтворення морально-етичної концепції буття людини в екстремальній ситуації голоду.

Проза голодомору – не маніфестація соціально-політичної заангажованості української літератури, а психологічний, історико-соціальний феномен ХХ ст. Їй притаманна багатопроблемність, заснована на комплексному поєднанні соціальних, психологічних і морально-етичних проблем. Основу писань, творених в екзилі, становить екзистенційна проблематика, зокрема домінантна тема межового буття людини у тоталітарному світі, яка під тиском голоду чинить свій вибір – бунт, протест, самогубство тощо. Превалюючими для письменників (Уласа Самчука, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Ольги Мак, Корнила Ластівки) стали екзистенційно-філософські питання: життя і смерть, самотність і відчуження людини в суспільстві, прагнення до осягнення сенсу буття.

Синтетична стильова природа художнього набутку української епіки на тему штучного голоду поч. 30-х рр. ХХ ст. ілюструє особливості функціонування української прози в ХХ ст. Стильовий синкретизм творчого методу письменників, зокрема В. Барки, У. Самчука, О. Мак, зумовлений багатьма чинниками: моделюванням трагічних сторінок життя українського суспільства у період колективізації, а головне – відтворенням духу того складного часу, висловом власного ставлення до подій.

Осмислення подій голодомору 1932–1933 рр. діаспорними літераторами (У. Самчуком, В. Баркою, Т. Осьмачкою, О. Мак тощо) виявляється через різне співвідношення чинників тріади “людина – тоталітарне суспільство – природа” і ґрунтується на тісному зв’язку українця з землею, з усією природою. Відтак об’єктом авторського художнього дослідження було не лише тоталітарне суспільство, а й людина, душа селянина, його внутрішній світ, особливо в межових ситуаціях соціальної безвиході й відчаю.

Аналіз документальної основи епіки на тему штучного голоду поч. 30-х, створеної в екзилі, переконує як у її важливості, так і у високому рівні літературної трансформації історичної правди в художню. Моделювання голокосту прикметне хронікально-літописним способом зображення дійсності (“Марія”), відтворенням національного релігійно-містичного світогляду автора (“Жовтий князь”), символічною масштабністю (“Ротонда душогубців”, “План до двору”), художньо трансформованою публіцистичністю, яка поєднала авторську свідомість і світосприйняття героїв (найяскравіше у “Камінні під косою”), трактуванням світу відповідно до постмодерних уявлень як божевільного водночас тоталітарного (“Посланець мертвих”).

Поетика “малої” прози на тему етноциду, з її філософсько-психологічною проблематикою, поєднує в собі неонатуралістично-неореалістичні зображувально-виражальні засоби з елементами оновлених імпресіонізму й експресіонізму. Внутрішній конфлікт і трагедія, яку переживають літературні герої від зіткнення з тоталітарним світом, стали лейтмотивом творчості А. Любченка, М. Понеділка, І. Онищенка, В. Чапленка. Авторський підхід до художнього втілення проблем поглиблює уявлення про духовний, психолого-емоційний світ людської особистості, про його постійну змінюваність і водночас непорушну цілісність, екзистенційну напруженість.

Імпліцитному прочитанню голодомору радянськими письменниками (П. Лановенком, І. Стаднюком, О. Гончарем і М. Стельмахом) притаманна концентрація переживань персонажів у внутрішніх подіях, в душевному русі. У художній тканині їх творів голодомор – це певна віха плину свідомості протагоністів.

Кращі прозові твори 80–90-х рр. ХХ ст. на тему штучного голодомору є здобутками художньо-історичної і художньо-документальної прози, зорієнтованої на архівні джерела, історичну та характерологічну вірогідність. Використання архівних матеріалів, листів, свідчень очевидців, повідомлень преси тощо – не лише формальна прикмета романів і повістей, а й одна з умов повновартісної реалізації письменницького наміру А. Гудими, А. Дімарова, В. Захарченка, А. М’ястківського, П. Наніїва, М. Потупейка – художньо виразно репрезентувати більше правдивих колізій, фактів про події, замовчувані протягом десятиліть.

Автобіографічний простір слугує формуючим чинником саморозгортання та розвитку епічного дискурсу („Плану до двору”, „Ротонди душогубців”) Тодося Осьмачки, (“Лозинової труни”) Павла Наніїва й ін. на тему голодомору. Щоб розкрити динамізм характерів, їх багатогранність, спадковість поколінь, Т. Осьмачка, К. Ластівка, О. Мак, О. Гончар використали художню ретро- й інтроспекцію, здебільшого у формах спогаду персонажа й об’єктивного авторського повістування.

Проза на тему етноциду складає широке коло жанрових форм, переважно традиційного ґатунку (соціально-побутовий роман, автобіографічна повість, соціально-психологічна повість, оповідання тощо). Епічне осягнення подій 32 – 33 рр. оформлене також як роман-притча (“Тридцяті”), роман-трагедія (“У лабетах смерті”). Ця проза – полівалентна художня структура, в якій поєднались елементи різних стильових напрямів. Поряд з реалістичною правдивістю, увагою до подієвого сюжету письменники користувалися можливостями натуралістичного фактографізму, застосовували зображальні засоби імпресіонізму й експресіонізму.

Українські літератори, за винятком тих, хто вдався до міфологізування, писав етично й ідеологічно спрямовану прозу, що відповідала соцреалістичним вимогам (П. Лановенко й І. Стаднюк), сягнули особливої переконливості у відтворенні однієї з найтрагічніших сторінок українського народу – голодомору, поданого у контексті інших злодіянь радянської влади (розкуркулення та колективізації), коли творці голоду встановили хаос, поруйнували заповіді, відкинули надособисте. Відтворення саме цих реалій етноциду – справжня заслуга письменників.

Аналітичне дослідження української прози ХХ століття на тему голодомору дає можливість ствердити: вона прислужилася розширенню інтелектуальних обріїв, європеїзації рідної літератури через поглиблення психологізму, розбудувала гуманістичний пафос письменства: відстояла духовні цінності, заперечила бездуховність, піднесла високі зразки мужності, стійкості, душевної чуйності протагоністів за трагічних обставин буття.

Процес мистецького засвоєння та художнього переосмислення теми штучного голодомору в ХХ ст. детермінований плином часу, його ідеологічними та художніми стереотипами і домінантами. Епічні твори на тему голоду поч. 30-х ХХ ст. – вагомий внесок у розвій української літератури, духовності.