К. і. н.
Терела Г.В.
Роль Державного земельного банку
у
вирішенні земельного питання в Українській Державі (квітень-грудень 1918 р.)
Основний тягар
виконання Закону від 14 червня 1918 р. “Про купівлю та продаж землі поза міськими оселями” мав лягти на створюваний для
цієї мети Державний земельний банк (ДЗБ), заснування якого значно затягувалось.
Лише 23 серпня 1918 р. був затверджений його статут [1]. Банк мав право видавати
позики на купівлю землі і під заставу землі; розмежовувати її на ділянки для
продажу хліборобам; видавати позики на меліорацію.
Обов’язки
узгодження діяльності ДЗБ із загальною фінансово-економічною і аграрною
політикою уряду покладалися на міністра фінансів А.Ржепецького. Він здійснював
їх за допомогою Наглядового комітету. 6 вересня 1918 р. головою Наглядового
комітету за призначенням гетьмана став М.Антонов, який перед тим очолював
комісію по розробленню Статуту ДЗБ. Управління поточними справами банку покладалось на Раду і
керуючого, посаду якого зайняв барон Р.Будберг. До Ради ДЗБ, а також до
відділів її на місцях входили, крім осіб за призначенням, представники
губернських земств і організацій землевласників. До компетенції Ради банку належали
такі питання: перевірка та оцінка висновків у справах купівлі, використання та
ліквідації маєтків; визначення форми правління землями, що належать банкові.
За основу оцінки
вартості землі банком були покладені два положення. По-перше, вартість десятини
землі прирівнювалась до вартості урожаю, зібраного із цієї десятини основних
зернових культур - жита або пшениці. Останні ж оцінювались за існуючими цінами
на великих ринках. По-друге, одночасно з цим у вигляді перевірки було
запропоновано користуватись практикою колишніх Дворянського і Селянського
банків, а саме: визначенням прибутковості землі за даними довоєнного часу і
капіталізацією цього прибутку із певного відсотку, що становив не менше двох [2].
Позики, які
видавались ДЗБ для купівлі землі селянами, не повинні були перевищувати 60 %
спеціальної оцінки землі. Якщо ж земельний наділ хлібороб купував безпосередньо
у банку, то у такому разі розмір позики міг досягти 75%. Позики на меліорацію
видавались таким чином, щоб разом із основною позикою вони не перевищували 70 %
спеціальної оцінки землі. Позики для купівлі землі селянами видавались
4,5-відсотковими свідоцтвами банку на термін від 14 до 66,5 років. Змінити
термін розрахунків на більший чи менший можна було не раніше, ніж через 5 років
[3].
Уже
за тиждень діяльності банку (з 1 по 7 вересня 1918 р.) надійшли пропозиції до продажу 58 тис. дес. землі, а
на кінець вересня 1918 р. - 107 тис. дес. Ціни на землю коливались по
Катеринославській губернії від 900 до 1800 крб. за дес., по Полтавській - від 1250
до 2500 крб., по Харківській - від 1000 до 2000 крб., по Київській - до 2500
крб. [4]. Але чи
дійсно ці ціни були прийнятні для селян? За підрахунками кореспондента “Земских
известий” П.Биковського, при вартості 2000 крб. за 1 десятину землі, позика банку
складала 1200 крб. (60 %). Отже, за кожну десятину землі селянин мав
доплачувати 800 крб., що при покупці, наприклад, 5 десятин складало досить
значну суму - 4 тис. крб. “Безземельний чи малоземельний селянин, -
підсумовував П.Биковський,- навряд чи має такі кошти, а земельний банк
допомогти йому в цьому не може. За таких умов, звичайно, головна мета -
наділення осіб, що найбільше її потребують, досягнута не буде” [5]. Навіть
міністр продовольства Ю.Соколовський визнавав, що “...заявлені землевласниками
ціни на землю настільки високі, що земельні угоди можуть і не піти” [6]. Але банк не міг за рахунок
свого земельного фонду задовольнити навіть потреби заможних селян, попит яких
на землю, наприклад, у Подільській та Чернігівській губернії перевищував пропозицію
в декілька раз.
При заснуванні
ДЗБ його фонд складав 140 тис. дес. і за місяць існування зріс на 107 тис.,
склавши таким чином 247 тис. дес. Для збільшення земельного фонду керівництвом
ДЗБ велись переговори з Міністерством землеробства про передачу банку частини
державних земель, а саме 150 тис. дес. ріллі. На виручені від їхнього продажу
кошти ДЗБ зобов’язувався придбати натомість для Міністерства землеробства
лісові угіддя і землі, що вимагали проведення меліоративних робіт.
Для обговорення
питання щодо використання державних і удільних земель при Міністерстві
землеробства наприкінці серпня 1918 р. була скликана нарада начальників
управлінь землеробства і державного майна, яку очолив заступник міністра
землеробства Г.Бурлаков. Не всі учасники наради погоджувались на парцеляцію
державних земель, що свідчило про досить сильну опозицію землевласників
будь-яким починанням уряду з земельного питання. Зрештою, учасники наради
прийшли висновку про необхідність зібрання додаткової інформації стосовно державних
земель, які необхідно залишити для
суспільного, промислового і культурного використання. З цією метою було
вирішено заснувати “особливу центральну нараду” при Департаменті державного
майна та місцеві наради при управліннях землеробства під керівництвом
начальників управлінь у складі губернських завідуючих державним майном,
лісничих, інженерів-гідротехніків, агрономів, представників земельних комісій,
ДЗБ та ряду інших осіб за запрошенням начальників управлінь.
З таким рішенням
наради не погоджувались представники Земельного департаменту, на думку яких
резолюція мала значні протиріччя з положеннями наказів від 27 серпня 1906 р. та 19
травня 1912 р., а, особливо, з Грамотою Гетьмана від 29 квітня 1918 р. Це
протиріччя полягало, на їх думку, у віднесенні вирішення питання про можливий
продаж населенню частини державних земель до невизначеного майбутнього, а також
у зменшенні ролі земельних комісій через створення нових установ для ведення
справ по розподілу державних земель [7]. Між тим при Департаменті державного
майна згідно з положеннями резолюції була скликана нарада, яка працювала з 28
по 30 серпня 1918 р. Про продаж земель на ній мова взагалі не йшла, а тільки
про можливість оренди державних земель. Таким чином, у самому Міністерстві землеробства не було
єдиної думки щодо проблеми державних земель.
Обструкція
поміщиками законопроекту про передачу державних земель ДЗБ яскраво засвідчила
їх опозиційність будь-яким спробам уряду розв’язати земельне питання. Проте Рада Міністрів 18 жовтня 1918 р. все ж ухвалила Закон “Про порядок продажу казенних
земель Державному земельному банку та передачі цим банком земель у власність
держави” [8]. Закон
поширювався також на колишні удільні маєтки, які були передані до відання
Міністерства землеробства згідно з постановою Тимчасового уряду від 16 березня
1917 р. Міністерство землеробства мало право виключати із списку для продажу
землі культурного та промислового значення.
Прийняття закону
засвідчило схильність уряду до так званої “середньої лінії” у вирішенні
аграрного питання. Такі половинчасті заходи Ради Міністрів не задовольняли,
однак, ні селян, ні поміщиків. У перших викликала протест реставрація
латифундій, у других – спроби уряду, нехай здебільшого лише задекларовані,
провести земельну реформу. Хіба що заможні селяни позитивно сприймали політику
Гетьманату, яка несла елементи стабільності та відкривала для них можливість
придбати землю.
1.
Статут ДЗБ // Державний Вістник. – 1918. – 6 вересня.
2.
Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України (далі ЦДАВОВУ України). – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 256. –
Арк 13.
3.
Державний Земельний Банк // Селянське слово. – 1918. – 27
вересня.
4.
У хлеборобов // Голос Киева. – 1918. – 12 августа.
5.
Быковский П. ДЗБ и аграрный вопрос // Земские известия. –
1918. – 19 сентября.
6.
Продовольственное дело на Украине // Известия Протофиса.
– 1918. – 12 августа.
7.
ЦДАВОВУ України. – Ф. 1061. – Оп. 1. – Спр. 388а. – Арк.
236.
8.
Земельная реформа // Киевская мысль. – 1918. – 26 ноября.
Відомості про автора:
Терела Галина Василівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри правознавства Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка.
Дом. адреса:
Полтавський р-н, с. Шмиглі, вул. Озерна, 27.
Тел.: 7-29-27.