Історичні науки/ Вітчизняна історія

Аспірант Огієнко В.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна.

Ідейно-теоретичні засади українського націонал-комунізму.

Початок ХХ століття в Європі характеризується новими суспільними і політичними реаліями. Капіталістичні відносини, що пришвидшуються і поширюються континентом, сприяють процесу формування модерних національних держав, нових державних утворень з набагато більшими ніж було до цього, продукційними і мобілізаційними можливостями. Одночасно широкі прошарки населення об’єднуються за принципом прихильності тієї чи іншої політичної ідеології (найчастіше в межах державного організму). В переважній більшості випадків, мова йде про соціалізм. Таким чином, на теоретичному рівні, формуються національно-соціалістичні ідеології. Подібні процеси відбуваються і в  Україні.

Зважаючи на вищенаведене,  зрозуміло, що тим політичним силам, що прагнули впливати на політичний процес було необхідно дати відповідь на виклик безпрецендентного зростання  соціальних і національних вимог мас. У свій спосіб це робили і українські національні партії і партія більшовиків.

Під час української революції склалась ще одна ідейно-політична течія, водночас близька і до українського національного руху, так і до партії більшовиків, що намагалась також утвердити свій вплив в Україні. Мова йде про український націонал-комунізм. Часто, провести межу між цими трьома політичними силами –  українськими національними партіями, більшовиками та українськими націонал-комуністами не завжди легко, передусім через те, важко окремо скласти уявлення про систему поглядів і уявлень українського націонал-комунізму, на відміну від, добре досліджених, ідеологій більшовизму та українського національного руху.

До українського націонал-комунізму можна зарахувати, членів більшовицької партії, що відома своїм інтернаціоналізмом, вихідців з партії російських есерів, що відзначались «народницькими» поглядами, ліву частину українських соціалістичних партій, для яких були завжди властиві сильні національні мотиви.

У період революції 1917 р. та громадянської війни український націонал-комунізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України.

Відразу підкреслимо, що не варто особливо переоцінювати вплив «теорії» українського націонал-комунізму на широкі прошарки населення. На практиці на прийняття рішення про підтримку тієї чи іншої політичної сили, особливо під час революційних подій. Але аналіз теоретичних засад українського націонал-комунізму, допоможе краще скласти уявлення про феномен українського націонал-комунізму.

Спираючись, на аналіз програмних засад націонал-комуністичних партій, окремих представників націонал-комуністичного руху, ми виокремили такі тези, які водночас, можуть слугувати критеріями, при визначенні приналежності до націонал-комуністичного руху: погляди українських націонал-комуністів на місце і роль української революції; концептуальні засади державного будівництва в програмних документах, працях ідеологів та діяльності українських націонал-комуністів; питання органів влади в концепціях українських націонал-комуністів.

        Революційний процес українські націонал-комуністи поділяли на два етапи. Перший розпочався з Лютневої революції, за характером «буржуазно-демократичної»; другий – з початком Жовтневої революції, який визначається як комуністичний. Окремо розрізняється також соціальна і національна революція на Україні. Чільні представники УКП взагалі вважали комуністичну революцію можливою лише тільки в «межах національно- економічних організмів». Проте загалом революція в Україні розглядалася всіма націонал-комуністами як складова всесвітньої соціалістичної революції.

        Ще однією спільною рисою для націонал-комуністичного руху була впевненість в особливості та неповторності української революції. Ця неповторність, за націонал-комуністами, проявляється у розумінні України як окремого соціально-економічного організму і теоретично обґрунтовується положенням, за яким у бездержавних країнах боротьба за соціальне визволення поєднувалася з вимогою національного визволення. Тому, націонал-комуністи засуджували будь-які спроби обмежити права України на національний розвиток.

Що стосується принципу організації влади, то українські націонал-комуністи, хоча й з певними застереженнями, проте визнали необхідність впровадження інституту рад на базі диктатури пролетаріату.

        Українські націонал-комуністи виробили окремі програми національного будівництва. Гасло утворення самостійної і незалежної Української Соціалістичної Республіки стало основною програмною вимогою В. Шахрая та УКП. Навпаки, боротьбисти та борбисти, виходячи із засновку про те, що вирішення національного питання можливе лише із встановленням соціалістичного устрою, заперечували гасло незалежності. Вони дотримувались думки, що незалежність держави не може бути конечним гаслом трудового люду в його революційній боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення Всесвітньої Федерації Соціалістичних Республік, членом якої повинна була стати й Україна.

Література:

1. Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905-1956 рр. К. Видавництво Соломії Павличко „Основи” 2005. – 350 с.

2. Дорошко М Георгій Лапчинський: від професійного революціонера до націонал-ухильника// Київська старовина. - 2003 –№ 4. – С. 119-126.

3. Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки// Історичні есе. – Т. 2 – К.: Основи, 1994. – С.63-93.

4. Панчук М.І. Партії українського національного комунізму// Наукові праці з питань політичної історії. Політичні партії України (1905-1925 рр.). Випуск 172. – К., 1992.– Вип. 172. – С. 85-105.