Право./ 2.Адміністративне і фінансове право.
Аспірант Дунас О. І.
Львівський національний університет імені
Івана Франка, Україна
Історія встановлення
міжнародної фінансової системи.
На сьогоднішній
день не існує загального визначення міжнародної
фінансової (або валютної) системи (надалі – МВФС або МФС чи МВС (залежно від конкретних поглядів,
висловлюваних дослідниками)). Можна лише робити припущення щодо її визначення з
огляду на конкретні цілі – забезпечити рамки, які полегшують обмін між націями
майном, послугами та капіталом і сприяють нормальному економічному зростанню.
Заслуговують на увагу твердження окремих російських науковців у галузі
міжнародного економічного права, зокрема Моїсеєв О.О. визначає міжнародну фінансову систему як
розгалужену схему з великою кількістю державних та приватно-кредитних
елементів, через які здійснюється координація фінансових зв’язків у світі[4,с.31].
Ще один російський науковець Шумілов В.М. зазначає, що міжнародна фінансова
система є сферою транскордонного переміщення фінансових засобів та виділяє
міжнародну фінансову систему у якості підсистеми загальної та більш широкої міжнародної
економічної системи. Також він зазначає, що МФС зокрема охоплює:
1) міжнародні
фінансові відносини (окремою складовою яких виступають відносини учасників
міжнародного валютного ринку); 2) операторів міжнародних фінансових
відносин; 3) нормативну сферу
регулювання міжнародних фінансових відносин; 4) способи, шляхи та методи, задіяні в управлінні міжнародних
фінансових відносин тощо.[5,с.25-28].
Одними з безпосередніх операторів виступатимуть саме міжнародні
валютно-фінансові організації (або ж міжнародні фінансові організації – МФО).
Загалом , світова валютно-фінансова система пройшла наступні основні стадії еволюційного розвитку:
1) Паризька
валютна система (1867-1922 рр.) (членами якої були Німеччина, Італія,
Франція, Голландія, Норвегія, Данія, Швеція, а також Росія, Японія та США, що
долучилися пізніше), спрямована на регулювання платіжних балансів на основі
єдиного золотого стандарту: (видами „золотого стандарту” були: 1)
золотомонетний стандарт; 2) золото злитковий стандарт; а також 3)
золотовалютний (золотодевізний стандарт)): зазнала кризи внаслідок жорсткого
закріплення зв’язку між національною валютою та єдиним стандартом, інфляції у
більшості країн Європи, що призвело до втрати їх валютами конвертованості;
2) Генуезька
система золотодевізного стандарту (1922-1934 рр.): орієнтована на
застосування обміну національної валюти не на золото, а на банкноти, векселя,
чеки (девізи) інших країн; розвалилася з огляду на нестабільність та постійні
торговельні війни між державами, а також на зростаючу залежність грошової маси
від видобутку золота;
3) Бреттон-Вудська багатостороння
валютна система (1944-1976): використовувався золото-доларовий (доларовий) стандарт, що
забезпечувався США; внаслідок дефіциту платіжного балансу США та оскільки золотий
запас США вже не покривав об’єму випущених доларів, розвалилася система
доларового паритету;
4) сучасна Ямайська валютна система
(1976-по даний момент): на заміну золоту як курсового стандарту прийшла
штучна валютна одиниця – спеціальні права запозичення (СДР); базується на
застосуванні принципу свободи вибору будь-якого режиму валютного курсу та
вибору між фіксованим чи плаваючим валютним курсом (не існує меж коливання
валют).
Формування міжнародної кредитно-фінансової та валютної системи має свою історичну
обумовленість: якщо на початковому етапі фінансові відносини виникали як
одиничні явища, існували поза рамками системи та врегульовувалися з допомогою
двосторонніх договорів, то в подальшому держави почали укладати багатосторонні
угоди.
Теоретичною основою створення МФО стали ідеї, запропоновані двома відомими
західними економістами: американцем Гаррі Декстером Уайтом і англійцем Джоном
Кейнсом. Поштовхом до даних досліджень стала найважча для світової економіки
фінансова криза, що мала місце на початку 30-х років минулого століття, коли
наслідками Великої Депресії стали відмова низки промислово розвинутих країн від
валютної системи золотого стандарту, невизначеність у сфері обмінних курсів і
як наслідок зниження зовнішньої торгівлі між державами.
Аналіз згаданих подій показав, що регулювання фінансової системи за
допомогою періодичних міжнародних саммітів є неефективним, тому що існує
необхідність у прийнятті термінових рішень з метою підтримки стабільності і
поступового розвитку світової економіки.
У зв'язку з цим Джон Кейнс і Гаррі Уайт висунули проекти реорганізації
світової фінансової системи, загальними положеннями яких були вільна торгівля;
врівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси; золотодевізний
стандарт; створення міжнародної організації для спостереження за
функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва і
покриття дефіциту платіжного балансу[1,с.17].
Зазначені проекти лягали в основу
Бреттон-Вудських угод, підписаних у 1944 р., результатом яких стало утворення
двох наднаціональних інститутів — Всесвітнього банку і Міжнародного
валютного фонду (МВФ).
За планом Г.Уайта МВФ являє собою фонд стабілізації у вигляді загальної
каси. Всіма країнами — учасницями Фонду вносилися визначені внески, надані
потім потребуючим країнам в обмежених межах і на визначених умовах. МВФ жорстко
фіксує валютні паритети національних валют. У рамках МВФ вага кожної країни в
прийнятті рішень залежить від величини участі в капіталі Фонду. Вже в момент
створення МВФ вирішальна роль в управлінні світовою валютною системою належала
США, квота яких була визначена в розмірі 3,2 млрд. дол. Таким чином, США мали близко 30% голосів Фонду і могли
впливати на прийняті МВФ рішення.
Остаточне юридичне оформлення міжнародної фінансової системи (надалі – МФС)
відбулося після її інституціоналізації з огляду на створення Міжнародного банку
реконструкції та розвитку (МБРР), а також Міжнародного валютного фонду (МВФ),
укладенням міжнародних угод на валютно-фінансовій конференції ООН у
Бреттон-Вудсі (США, Нью-Гемпшир) у 1944р.[2,с.245]
Бреттон-Вудські угоди, з одного боку, є продовженням процесу пошуку форм
правового регулювання кредитно-фінансових і валютних відносин, з іншого боку –
початком нового етапу створення механізму міжнародно-правового регулювання в
цих пов’язаних між собою сферах.
Вже в 20-х роках XX ст.
ставилося питання про необхідність багатостороннього міждержавного правового
регулювання міжнародних економічних відносин. З цією метою були скликані Брюссельська 1921 р. і Генуезька 1922 р. конференції з економічних проблем.На жаль обидві конференції не дали бажаних
результатів, однак у рішеннях Генуезької конференції була здійснена спроба
встановити юридично упорядковане багатостороннє фінансове співробітництво
держав на основі золотомонетного стандарту.
Згодом Друга світова
війна остаточно виявила тісну взаємозалежність світового ринку і національних
економік. Одним із трагічних результатів Другої світової війни
став розпад європейського регіонального ринку, що сповільнило розвиток
глобального міждержавного економічного співробітництва, таким чином була
необхідність у однаковому універсальному правовому регулюванні міжнародних
економічних відносин[6,с.40].
Створення універсальних міжнародних економічних організацій йшло паралельно
з утворенням структур ООН і включало формування механізмів потрійної
міжурядової опори «міжнародної економічної конституції» у таких сферах, як
розвиток всесвітньої кредитно-фінансової системи (МБРР, MAP, МФК);
координація світового валютного ринку (МВФ); регулювання міжнародної торгівлі
(ГАТТ).
Так у 1946 р. на першій сесії
Генеральної Асамблеї ООН було прийняте рішення про створення в рамках
Економічної і Соціальної Ради ООН організацій, відповідальних за проведення
політики ООН в окремих географічних районах: зокрема, у 1947-1948 рр. були
створені Європейська економічна комісія (ЄЕК), Економічна комісія ООН для Азії
і Далекого Сходу (ЕКАДС, нині ЕСКАТО) і Економічна комісія ООН для Латинської
Америки; у 1958 році заснована Економічна комісія для Африки.
Початком створення
міжнародних регіональних банків можна вважати заснування в 1958 році
Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) як інституту Європейського
економічного співтовариства.
У 1959 р. членами Організації американських
держав був створений Міжамериканський банк розвитку (МАБР); у 1964 р. на основі резолюції Конференції
народів Африки 1960 р. — Африканський банк розвитку (АфБР); у 1966 р. при участі ЕКАДС був заснований
Азіатський банк розвитку (АзБР). До середини 60-х рр. діяльність міжнародних
фінансових інститутів набула глобального характеру та охопила всі континенти — Америку, Європу, Африку, Азію.
Фінансова система продовжувала розширюватися, створювалися субрегіональні
банки розвитку.Так, перші субрегіональні банки з'явилися в Латинській Америці,
яка відрізняється високим рівнем розвитку інтеграційних процесів:
Центральноамериканський банк економічної інтеграції, заснований у I960 р.,
Карибський банк розвитку, що почав свою діяльність у 1970 р. В Африці
субрегіональні банки з'явилися пізніше: у 1967 р. був створений
Східноафриканський банк розвитку; у 1974 р. - Арабський банк економічного
розвитку Африки; у 1975 р. - Банк розвитку держав Центральної Африки й
Ісламський банк розвитку; у 1976 р. — Банк розвитку держав Великих озер. У Європі
в 1976 р. заснований Північний інвестиційний банк.[3,с.32-33].
На
даний час міжнародна фінансова система являє собою розгалужену схему зі значною
кількістю державних і приватно кредитних елементів, через які здійснюється
координація фінансових зв’язків у світі. Суб’єктами міжнародної фінансової
системи з погляду міжнародного публічного права насамперед виступають держави і
міжнародні організації, що володіють міжнародною правосуб’єктністю.
Участь приватних юридичних і фізичних осіб у міжнародній фінансовій системі
слід розуміти як їхнє «залучення» у систему через правомірні дії у рамках
кредитно-і валютно-фінансових операцій: надання й одержання кредитних ресурсів,
проведення операцій по валютних переведеннях і т.д.
Отже, МФС як така виступає як об'єкт міжнародно-правового регулювання.
Література:
1. Дрисколл Давид Д. Что
такое Международный валютный фонд? Вашингтон, 1995. – С.17.
2. Основы международных валютно-финансовых и
кредитных отношений: Учебник / Научн. ред. д-р. эконом. наук, профессор
В.В.Круглов. – М.: ИНФРА-М, 1998. – С.394.
3. Міжнародні організації:
Навчальний посібник / За редакцією Ю.Г.Козака, В.В.Ковалевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – С.32-33
4 . Моисеев А.А.
Международные финансовые организации (правовые аспекты деятельности). – 2-е
издание, дополненное и переработанное. – М.: Омега-Л, 2003. – С.31.
5. Шумилов В.М. Международное финансовое право: Учебник. – М.:
Междунар. отношения, 2005. – С.25-28.
6.
While H.D. Hearing before the Committee on Foreign Affairs. House
of Representatives.
Seventy-Eighth Congress, Second Session.