Економічні науки

13. Регіональна економіка

Ларіна Т.В.

Севастопольський міський гуманітарний університет, ст. викладач

Методологія визначення економічних засад у розвитку продуктивних сил

Побудова в Україні соціально-орієнтованої інноваційної моделі ринкової економіки передбачає більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб людини, зростання суспільного добробуту. Вирішення цього завдання залежить від комплексного розвитку регіонів, удосконалення територіальної організації їх господарства, створення нового механізму управління регіональним господарством та громадою. Це змінює методологічні підходи і методичні прийоми розвитку та управління в регіоні, зокрема, найважливішим напрямом соціально-економічної політики стає проблема їх комплексного розвитку, організація та впровадження нових форм управління складовими господарських систем та інших елементів продуктивних сил регіону.

Зміни у відносинах власності призводять до змін усього процесу розвитку та управління, вимагають обгрунтування економічних засад, використання та узагальнення сучасного досвіду керування соціально-економічними системами. Основними чинниками формування та розвитку економіки, її структури, підсистем, елементів, а також зв’язків між ними є суспільні потреби у матеріальному добробуті та послугах, суспільний розподіл праці і наявні технологічні зв’язки між окремими видами виробництва. Будь-яка соціально-економічна система залежить від паливно-енергетичного потенціалу первинних природних та виробничих ресурсів (первинних природних ресурсів), які класифікуються як відтворювальні та невідтворювальні. Тому можна визначити регіон як частину території країни, яка існує та розвивається в межах природного, матеріального та соціального середовищ, має власну економічну структуру, соціально-економічний потенціал, інституціональну інфраструктуру та певну систему управління соціально-економічним розвитком, де забезпечується реалізація суспільних інтересів держави та населення.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Рівень, структура, динаміка матеріального виробництва, соціальна та інституціональна інфраструктури визначають соціально-економічні можливості. Для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу; об’єму та рівню виробництва та реалізації послуг і духовних благ для населення тощо. До складу соціально-економічного потенціалу будь якого регіону входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальній, культурний потенціал. У свою чергу структура соціально-економічного потенціалу регіону пов'язана з особливостями як місця, так і з його роллю у територіальному поділі праці.

Територіальну організацію виробництва, яка охоплює не тільки розташування виробництва, але й сегмент управління, вивчає наука про розміщення продуктивних сил. Також треба врахувати, що розміщення продуктивних сил – це динамічний процес, тому з трансформаційних перетворень виникає необхідність досліджувати вплив ринку і територіальних особливостей на розміщення продуктивних сил в регіонах у вигляді безперервного поновлення усіх їхніх складових, створення нових просторових схем та комбінацій елементів виробництва, інфраструктури, споживання. Але оновлення структурі виробничих відносин, зокрема, управління регіональним розвитком, призводить до деякої втрати керованості та відповідальності завдяки „розмиванню” управлінського ядра між різними суб’єктами, ланцюгами, елементами тощо. Такі небажані наслідки сприймаються як фактори нестабільності економічного життя та потребують додаткової оцінки.

Економічну сутність комплексного розвитку регіону складає спільна господарська діяльність його населення з використанням усіх складників продуктивних сил. Економічна сутність виявляється у вигляді діалектично розвинутої системи закономірностей та чинників територіального господарства, головними з яких виступають принципи, фактори та система управління господарством у регіоні. Формування та функціонування соціально-економічних систем регіону підкоряється економічним законам, які відображають залежності між економічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних речовин та послуг. Прояв дії економічних законів у конкретних умовах має назву закономірностей, які відображають стійкі причинно-наслідкові зв’язки, не однозначні, але можливі.

Поряд з загальними можна виділяти також специфічні закономірності розвитку продуктивних сил регіону, які у сукупності з факторами територіальної організації відображають особливості його розвитку та ролі у структурі продуктивних сил країни. Наприклад, рішення про створення вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку в Криму приймалися, як правило, не відносно регресивних територій півострова і регресивних галузей економіки, а з урахуванням унікальних природно-географічних характеристик: курортної зони, покладів корисних копалин тощо. Наслідком економічної конкуренції між фінансово-промисловими групами стає пригнічення розвитку окремих суб’єктів господарювання, погіршення водночас показників соціально-економічного розвитку як саме суб’єкта, так і території, де він функціонує. Науковий підхід дає змогу обгрунтувати оптимістичний сценарій подій, запропонувати ефективний інвестиційний напрям, який б забезпечував оптимальний соціально-економічний стан території, неруйнуючу трансформаційну структуру власників статутного капіталу, часток, паїв тощо, безперервне оновлення виробничих відносин з приводу управління корпоративними правами та господарською діяльністю.