Історія/ Вітчизняна історія

к.і.н. Дояр Л.В.

Криворізький технічний університет

ІСТОРІЯ ОУН-УПА

В СУЧАСНІЙ НАУКОВІЙ ТА СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ

Вивчення історії ОУН-УПА, а саме, визначення ролі та місця останніх в українському національно-визвольному русі перетворилось у нагальну наукову проблему. Слід зазначити, що обрана тема, попри великий загал наукової продукції, все ще залишається до кінця невисвітленою і потребує подальших досліджень, пошукової роботи, студій.

Тема є актуальною і з суспільно-політичних міркувань, адже оціночний аспект діяльності ОУН-УПА перетворив український народ в об¢єкт політичних конфліктів і суспільного розколу, а, через те, вирішення цієї проблеми є нагальною потребою суспільного порозуміння, єднання нації, реалізації гасла “Схід і Захід – разом.”

Найбільшої гостроти набуло питання щодо оцінки факту визначення фашистської Німеччини як союзника національно-визвольних змагань українського народу: це була прикра помилка чи логічний результат діяльності ОУН?

На дане запитання існує щонайменше дві протилежні відповіді.

Група істориків на чолі з професором С. Кульчицьким стверджує, що це

була прикра помилка ОУН, лідери якої, не маючи уявлення про справжні наміри Гітлера щодо германізації України, сподівались на допомогу нацистів у боротьбі проти СРСР, у відновленні Української Держави; визнання ж фашистської Німеччини своїм союзником заштовхнуло ОУН у табір, що воював проти Об’єднаних Націй [3, с. 11].

Сприймаючи дану відповідь як об’єктивну і виважену, ми маємо визнати,

що керівництво ОУН було… малоосвіченим, бо ідеї пангерманізму, створення Великонімеччини «аж до Уралу» висловлювалися ще під час Першої світової війни. «Необізнаність» оунівців щодо печерного антисемітизму Гітлера, його планів загарбати увесь світ також викликає подив, бо у 30-х рр. «Майн кампф» продавалася у столичних книгарнях. Не можна пояснити й інформаційного вакууму, в якому перебували лідери ОУН, які «не чули» про антигітлерівську позицію Об’єднаних Націй, про солідарність останніх із СРСР.

«Ведмежу послугу» авторській групі «Фахового висновку…» надає

діаспорівський історик О. Субтельний, який пише, що «деякі українські вожді вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу до неї), аби тільки протистояти іншій» [4, с. 409]. Себто, не кружляли лідери ОУН серед рожевих хмаринок, «дещо» знали про політику Гітлера, оскільки відчували «відразу» до сформованої ним державної системи.

Виходячи з вищеназваних аргументів, ми схиляємося до твердження, що

визначення фашистської Німеччини як союзника стало логічним результатом діяльності ОУН. Полемізуючи з авторами «Фахового висновку по ОУН-УПА», відомий вітчизняний історик, професор В. Якунін зазначає: «Викликає рішуче заперечення назва рубрики «Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною». Означення «ситуативний» не відповідає дійсності, бо той союз був не тимчасовим і випадковим, а органічним і закономірним, випливав з ідеологічних засад ОУН та з її політичної практики 1929-1941 рр. Задовго до нападу Німеччини на СРСР ОУН розглядала фашистський режим на чолі з Гітлером як свого союзника у боротьбі проти СРСР та Польщі» [5, с. 51].

З професором В. Якуніним опосередковано солідаризуються й автори

колективної монографії «Україна і Росія в історичній ретроспективі», які, зокрема, зазначають, що радянські спецслужби вже у 1940 р. намагалися підпорядкувати бандерівський напрямок, «як найбільш реакційний і впливовий в німецьких силових структурах» [2, с. 182].

Поділяючи позицію історика В. Якуніна, маємо додати, що

антипольський настрій ОУН збігався з антипольським настроєм фюрера, який називав Польщу осередком єврейства. В свою чергу, антирадянський зміст діяльності ОУН був до вподоби, ініціювався й підтримувався фашистами від самого початку Великої Вітчизняної війни, і навіть апологети ОУН-УПА визнають, що «націоналісти висловлювали готовність співробітничати, охоче приймали фінансову і матеріальну допомогу з боку абверу» [3, с. 9].

В «Акті відновлення України» оунівці заявили, що українська національна армія «боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі” [1, с. 347]. В експозиції Вінницького краєзнавчого музею демонструється примірник націоналістичної преси 1943 р., в якій відверто зазначається, що українці, як представники арійської нації, під керівництвом фюрера мають винищити “жидо-більшовизм”.

Наостанок слід зазначити, що запеклі вороги ОУН на певному етапі стали ворогами Третього Рейху. А, як відомо, ворог мого ворога – мій друг…

Література:

1. Акт відновлення Української держави (Львів, 30 червня 1941 р.)// Історія України: Документи. Матеріали. Посібник/ Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 448 с.

2. Гриневич В.А., Даниленко В.М., Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. Т. 2. Радянський проект для України. – К.: Наук. думка, 2004. – 530 с.

3. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К.: Наук. думка, 2005. – 39 с.

4. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1991. – 510 с.

5. Якунін В.К. Не в ладах з історичними фактами// Комуніст України. – 2006. - № 1. – С. 48-63.