Київський
національний університет культури і мистецтв, Україна
Роль та значення Статутів Казимира для Литовсько-Руської
держави.
Найбільш важливою пам”яткою писаного права в Польському Королівстві XIV ст. були статути Казимира Великого, видані в 50-60-ті роки XIV ст. Ці статути були поділені на окремі законодавчі акти, які називались “великопольський” та “малопольський” статут, що відображало різницю в суспільному розвитку Польської держави. Статути Казимира Великого містили в собі положення, які стосувались державного устрою та судового права, головним чином кримінального, в той час, коли в приватному праві переважали норми звичаєвого права.
Литовський “Судебник”, відомий більше як Статути короля Казимира, був виданий у 1468 р. Ним фактично було започатковано кодифікаційну діяльність у Литовсько-Руській державі. “Судебник” регламентував різні сторони юридичного життя, переважно у тих сферах, де перетинались інтереси держави і приватних осіб.
Найстаріший польський переклад Статутів Казимира був зроблений в середині XV ст. каноніком варшавського капітула Святославом. У XV – на початку XVI ст. було здійснено російський переклад цих статутів, що було пов”язано з тим, що в 1434 році польське право було введено в Галицькій Русі, в 1444 році на Підляшші, хоча останнє до 1569 року входило до складу Великого князівства Литовського.
Для розвитку правових відносин Великого князівства Литовського велике значення мало введення в 1387 р. християнства. Після введення християнства в князівстві з”явився новий вид невільників – челядь, для управління якими і знадобилися Статути Казимира.
Статутами великого князя Казимира 1468 р. панам було надане право повного суду: “На подавание [підданих] предреченных княжат, рытерев, шляхтичов, боярь, местичов, децькых не дамы: олиж бы первей от пана, которому же тот поддан, который кривду вчинил, правда пожадана была…”; “А которому человеку князьскому или панському или боярському до князьских и до панських или до боярьских людей дело: ино хто мщеть на ком, ехати ему искати правом перед господарем его”. На нашу думку, причиною таких змін у правосудді стали зміни в суспільно-державному житті Великого князівства Литовського: у XV ст. значно посилюється роль магнатів у державі, відбувається остаточна консолідація цієї верстви. Правосуддя посилило роль і могутність магнатів у державі. Надання магнатам державного права, тобто права суду над підданими, зводило великокнязівську вотчину до рівня приватновласницької. Іноді великий князь мав навіть менше прав за своїх підданих-магнатів.
Польські правлячі кола не протиставляли собі православне населення та прагнули заручитись підтримкою місцевої православної шляхти. Одночасно вони хотіли відгородити православну церкву Західної Русі від зовнішнього впливу. Саме Казимир Великий домігся від патріарха в Константинополі організації православної митрополії в Галичі в 1370 р. Але митрополія довго не проіснувала внаслідок протидії, з одного боку, католицизму, з іншого боку, московської митрополії, яка захищала церковну єдність Русі. Тільки в 1458 році зусиллями польських і литовських правлячих кіл була створена – окремо від московської – київська православна митрополія для українських земель, які входили до складу Литви і Польщі.
Пов”язаний впливом можновладців, король польський мав обмежені привілеї. Поряд з цим його владу обмежували статути, які утримували в своїх нормах судове право.
Не дивлячись на ці обмеження, король був вищим суддею. Він міг вимагати в свій суд будь-яку справу, а по ряду важливих справ взагалі компетентним був тільки королівський суд. Король був верховним головнокомандувачем. Він направляв зовнішню політику держави, хоча іноді при укладенні міжнародних договорів поряд з королем виступали і представники шляхти.
Основною військовою силою Польського Королівства була шляхта. Статути Казимира Великого нормували військову службу шляхти і встановлювали, що її повинен нести кожен, хто має у своїй власності землю. Військова служба з XIV ст. визначалась терміном “спис”. Це означало, що військовий повинен бути озброєний списом і його супроводжували два-три кавалеристи, озброєні самострілами. Оскільки спис був дуже дорогим, то бідна шляхта виконувала військову повинність в якості легкоозброєної кінноти або піхотинців. Загалом та чи інша військова служба залежала від величини земельного наділу, який був у шляхетській власності.
Щодо шлюбно-сімейних відносин, то головним в сім”ї за Статутами Казимира був чоловік, якому жінка зобов”язана була слухатись. Але вона мала в сім”ї досить високий і самостійний статус. Згідно зі Статутами Казимира, жінка керувала домашнім господарством і мала власні джерела прибутку (наприклад, ткацтво).
Жінка приносила в дім чоловіка певне рухоме майно, яке складалось з її власних речей, постілі і предметів домашнього господарства. Все це залишалось власністю жінки.
Придане складало частину сімейного майна, яке потрібно було виділити дочці, яка виходила заміж. Після цього вона вже не мала права на батьківський спадок. Придане давалось і в грошовій формі.
Стан вдови в польському праві відрізнявся значною самостійністю. Вона розпоряджалась своїм приданим і віном, мала право користуватись після смерті чоловіка майном разом з синами аж до її смерті або до повторного одруження. Дуже часто було так, що вдова сама управляла всім майном. З часом Статути Казимира внесли певні зміни: вони залишили за вдовою тільки віно. Інше майно вдова повинна була передати спадкоємцям чоловіка.
Середньовічна сім”я в Польщі, так же, як на Русі і в Литві, складала одне ціле, тобто домашню спільність, яка на перший план ставила елементи колективізму. Але Статути Казимира, які закріплювали індивідуальну власність, не схвалювали сімейної спільності, сімейної нероздільності. Виняток складала тільки нероздільність батька з синами, яку Статути санкціонували.
За старими польськими звичаями правом на спадок володіли перш за все сини. Батьківський спадок розподілявся між синами в рівних долях. Ще при житті батька сини були співвласниками майна. Якщо в сім”ї були сини, то дочкам належало тільки придане в грошах, яке складало їх частину спадку. Велику роль в спадковому праві відіграва поділ майна на батьківське і материнське. Після смерті матері її спадок належав порівну синам і дочкам. Батько був зобов”язаний виділити його. Більш того, після смерті матері, батько повинен був виділити їм разом і половину власного, батьківського майна, оскільки існувала загроза, що з новим одруженням батька діти від першого шлюбу можуть зазнати втрат. Закріплюючи індивідуальну власність батька, Статути Казимира Великого відхилили цей звичай. З того часу батько вже не був зобов”язаний виділяти дітям частину свого майна при житті.
Зобов”язання в польському праві виникали як в результаті договору, так і в результаті делікту. Спочатку договори супроводжувались символічними обрядами, з якими і було пов”язане настання зобов”язання. Пізніше з”явились письмові договори.
Для гарантії виконання зобов”язання і його непорушності договори скріплювали різними способами. Дуже розповсюдженим був спосіб так званий “магарич” – обряд частування для скріплення договору. Пізніше замість застілля покупець просто давав продавцю певну, зазвичай невелику грошову суму. Магарич часто застосовувався в торгівлі із слав”янськими країнами.
Був такий спосіб скріплення договору, як “лаяння”, коли боржник був заздалегідь згодний на те, що у випадку неповернення боргу, кредитор міг піддати його "лаянню", тобто зганьбити.
Також польське право досліджуваного періоду знало, звичайно, і евікцію, тобто гарантію проти витребування речі третьою стороною, її дійсним власником. Такі відносини дуже нагадують звід “Руської Правди”: покупець повинен був назвати продавця.
З розвитком обміну і грошових відносин розповсюджувався і договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого.
Більше всього уваги Статути Казимира приділили кримінальному праву. Це вказує на те, що закріплення правопорядку у Польському Королівстві мало дуже велике значення. Переслідування від імені влади і покарання за злочин проти суспільної безпеки, здійснювались в рамках інститута “миру”. Поборником миру був звичайно король, тому “мир” часто називали також “панською рукою”.
Судовий розгляд справи проходив усно і публічно. Статути Казимира Великого встановлювали, що судові засідання повинні були проходити в ранкові часи. Післяобідні засідання заборонялись із-за того, що напої і частування, які призначались зацікавленим особам, можуть негативно вплинути на ведення справи і об”єктивність суду.
Деякий час історики сперечались, на якій території феодальної Литовської держави діяв “Судебник”, тому що за своїм соціально-економічним і політичним устроєм Велике князівство Литовське не було монолітним. Слід зазначити, що деякий час Литовські землі, на відміну від руських, які входили до складу Великого князівства Литовського, користувались своїм місцевим правом. Отож дослідники дійшли висновку, що Судебник був виданий для всієї держави, тому що він не протирічив місцевому праву. Судебник діяв до прийняття Першого Литовського Статуту 1529 р.
Література:
1. Ю.Бардах, Б.Леснодорский, М.Пиетрчак. История государства и права
2.
П.Домбковський “Prawo prywatne polskie”, - в 2 тт., -
Варшава, 1910-1911.
3. С.Кутшеба “Historia ustroju Polski w zarysie”, - в 4 тт. – Варшава,
1905-1917.
4.
В.Мацейовський “Historie prawodawstw slowianskich”, I вид – 4 тт., 1832-1835, II вид. – 6 тт.,
1856-1865.
5. Русанівський
В.М. Давньоруська мова: міф чи
реальність // Мовознавство. – 1993. - № 2.
6. Судебник
Казимира 1468 г. – Вильнюс. – Минтис. – 1967.
7. К.Хоффман “Obraz rzadu i prawodawstwa dawnej Polski”, - Варшава,
1847-1849.
8. Т. Чацький “O litewskich i polskich pravachi”, - у 2 тт. – Варшава, 1800-1801.
Відомості про автора.
П.І.Б.: Маложон Олена Іванівна.
Домашня адреса: 01103, Київ-103, бульвар Дружби народів, буд. 6, кв.
34.
Домашній телефон: (044) 528-98-47.