«Історія», Історія України

К.і.н. Лобач К.В.

Полтавський державний педагогічний університет

Товарні біржі в організації споживчого ринку України в період непу .

Поставивши за мету встановлення контролю над товарооборотом, держава поряд з адміністративними методами його регулювання використовувала й суто ринкові посередницькі інститути, зокрема, товарні біржі. Д.Кудря – голова. першої в Україні Центральної кооперативної біржі у своєму виступі на відкритті біржі наголошував, що вона має бути засобом справжнього пресу на спекулятивний ринок, а значить органом, що регулюватиме торгівлю в Україні. За умови належної уваги до роботи бірж з боку державних і кооперативних органів біржа мала стати могутнім знаряддям боротьби з спекулятивним зростанням цін і різними злочинними вчинками торгових посередників. Положення про товарні біржі, прийняте Українською економічною нарадою (УЕН) 13 березня 1923 року, визначало їх статус як економічно самостійних одиниць. Але наділення органів Комвнуторгу широкими повноваженнями по ревізії і контролю за їх діяльністю та закріплення за державними установами права першочергової ініціативи у створенні бірж по суті поставило їх у відомче підпорядкування місцевим комвнуторгам і губекономрадам.

Україна відзначалася великою концентрацією біржової торгівлі. В першому півріччі 1922 року товарні біржі відкрилися в Катеринославі, Києві, Харкові, Одесі, в другому – у Вінниці й Запоріжжі. Впродовж 1923 року мережу товарних бірж поповнили Сімферопольська, Житомирська, Кременчуцька, Миколаївська, Полтавська, Роменська, Зінов’ївська. Розглядаючи біржі як одного з провідників державної лінії регулювання товарообороту, уряд України прийняв ряд рішень спрямованих на їх організаційне зміцнення й фінансову підтримку. Постанова УЕН від 29 вересня 1922 року зобов’язувала всі державні підприємства й установи реєструвати свої угоди на біржах, ті з них, що укладалися поза біржею обкладалися підвищеним гербовим збором. Отже держава мало не силоміць заганяла державні та кооперативні організації у біржові зали. Абсолютне переважання серед учасників бірж державних органів (80% у продажі й 56% у купівлях) та втеча від укладання на них угод приватних підприємців дозволяють зробити висновок про деяку штучність швидкого розростання біржової мережі. Біржі створювалися не як наслідок відродження вільного ринку і необхідна умова його подальшого розвитку, а як технічний апарат державного регулювання ринку. Органи Комвнуторгу не лише стежили за дотриманням біржами діючого законодавства й своєчасною ліквідацією виявлених порушень, а й розглядали звіти про їх діяльність, здійснювали ревізію біржового діловодства, контроль реєстраційних книг тощо. Мали місце випадки сумісництва однією особою посад в органах Комвнуторгу й біржових комітетах. На перше місце в роботі товарних бірж висувався облік товарообігу, контроль за ним, а не виконання посередницьких функцій.

В 1924 році в Україні функціонувало 16 товарних бірж. На двох з них, Київській і Харківській були відкриті фондові відділення. Оборот українських бірж в 1923/1924 році зріс порівняно з попереднім у 4 рази й становив 22% від загальносоюзного. За темпами зростання біржової торгівлі Україна займала перше місце в Радянському Союзі. Але ефективність роботи товарних бірж була різною. Поряд з такими біржами як Київська, Харківська, Одеська, Катеринославська, які охоплювали 80% всього біржового обороту республіки, були й такі, що не мали скільки-небудь відчутного впливу на ринок. Завідуючий Кременчуцьким окркомвнуторгом П. Островський так характеризував роботу місцевої товарної біржі: «Штат біржі складається з 11 – 12 чоловік – нероб. Виключення становлять один-два технічні працівники. Вся робота біржі зводиться лише до технічної реєстрації випадкових угод. Ніякої організаційної роботи по залученню в біржовий обіг міського оптового обороту не проводиться. Біржові зібрання проходять кволо при абсолютно мізерній кількості учасників. Ніякої обліково-економічної роботи біржа не проводить, авторитетом у торгових колах не користується». Подібна оцінка була досить типовою для більшості провінційних бірж республіки. Виконанню біржами їх посередницьких функцій заважала надзвичайна бідність ринку промислових товарів. Адже вся продукція державних підприємств, за виключенням виробів місцевої промисловості, розподілялася централізовано, відтак перелік товарів пропонованих на біржових торгах обмежувався сільськогосподарською групою. Біржове посередництво фактично зводилося до фіксації угод укладених державними органами через систему планових завозів і генеральних договорів. За таких умов функція визначення ринкової ціни того чи іншого товару біржами здебільшого не реалізовувалася.

Загострення товарного голоду призвело до збільшення переліку товарів із зазначенням твердих цін. Біржам залишалося лише констатувати ціну, яка вказувалася в прейскурантах головних державних власників товару й фактично встановлювалася органами НКВТ. Радянська біржа втратила характер комерційної структури й перетворилася на фінансово дорогий допоміжний апарат державних органів регулювання товарообороту. Утримання товарних бірж періоду непу обходилося державі в 10 разів дорожче ніж у довоєнний час.

Дедалі ширше застосування директивно-планових методів управління економікою позбавляло будь-якої перспективи розвитку такі суто ринкові інститути як товарні біржі. Сфера їх посередницької діяльності в умовах гострої нестачі на ринку продукції промислового виробництва й централізованого розподілу товарних мас за державними рознарядками суттєво зменшилася. Безперервні зорганізовані державою кампанії зниження цін унеможливлювали виконання біржами котирувальних функцій. Отже, економічна потреба в збереженні великої кількості товарних бірж відпала. Роль організатора товарообороту остаточно перебрали на себе Укрдержплан та Наркомвнуторг. Відповідно до Постанови ЦВК СРСР від 21 січня 1927 року в Україні залишилося лише 4 біржі: Харківська, Київська, Одеська, Дніпропетровська, а рішення ВЦВК і Раднаркому СРСР від 6 лютого 1930 року зобов’язало повністю їх ліквідувати.