До питання про місце дискурсу

у сучасних лінгвістичних дослідженнях

Початок XXI століття і нового тисячоліття - своєрідна історична межа й одночасно новий етап у розвитку суспільства, його наукових здобутків й віртуальних наукових стратегій. Це торкається різних сфер, галузей і напрямків наукової діяльності, що особливо актуально для подальшого розвитку гуманітарних наук, які, порівняно з розвитком природничих наук, віртуально змінюються і посилюють свою роль і значення у житті людини й суспільства.

Це стосується також філологічної науки - однієї з провідних в гуманітарній сфері, науки культурологічної, людинознавчої, суспільствознавчої, орієнтованої на якісну мовну й міжмовну комунікацію, на здобуття знань необхідних для подальшого розвитку філософії, її різних напрямків і складових частин. Один із таких напрямків є дискурс у сучасних лінгвістичних дослідженнях.

Дискурс (з французької discours - мовлення) - це “зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними та іншими факторами; це текст, виокремлений з аспекту подій, мовлення, який розглядається як явище, дія, компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, поринуте у життя” [1, с.136].

Останні дослідження і публікації у цьому напрямку були проведені такими видатними вченими як К.Я.Кусько, В.Б.Бурбело, А.Д.Бєлова, Г.Г.Москальчук, А.Н.Мороховський, Т.М.Нікулишина.

У першій половині XX століття мовознавство упродовж досить значного часу було спрямоване на вивчення лише однієї з двох діалектично взаємозв’язаних сторін мови – мовної системи. Починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності – мовленнєвої діяльності та її продукту – дискурсу.

Теорія дискурсу, як прагматизованої форми тексту, бере свій початок у концепції Е.Бенвеніста, який розмежовував план оповідання та план дискурсу – мови, яка привласнюється людиною, що говорить [2, с.150].

Поняття “дискурс” упродовж останніх 20-ти років постійно змінювалось. З позицій сучасних знань – це складне комунікативне явище, котре, окрім тексту, містить екстралінгвістичні чинники (знання про світ, судження, установки, цілі адресата, необхідні для розуміння тексту). Тому дискурс – це не лише відповідним чином логічно скомпонований і прагматично орієнтований текст, а й одночасно текст (усний чи письмовий) з конкретною когнітивною, антропологічно зумовленою семантикою.

При загальному аналізі вчені визначають такі форми викладення та прояви дискурсу: усна (лекції, судові засідання, репортажі) та письмова (художні твори, інструкції).

Письмовий дискурс має високий, “вишуканий” стиль викладу, що характеризується використанням складних синтаксичних конструкцій, пасивного стану і носить детальний характер викладення.

Дискурс може бути репрезентований у вигляді діалогу (інтерв’ю, екзамен) та монологу (лекція, проповідь). Найбільш суттєвою характеристикою діалогічного дискурсу - побудова мовлення не шляхом логічного розгортання, а шляхом асоціативного нанизування окремих висловлювань, які супроводжуються мімікою та жестами. Мовленнєві висловлювання носять часто еліптичний характер, унаслідок чого є можливість постійного контролю з боку мовця за реакцією слухача; відсутність часу для корекції висловлювання та неможливість повернутися до його початку зумовлюють появу в спонтанному мовленні граматично неправильних конструкцій, стилістичних неточностей. Діалогічний дискурс характеризується емоційно-експресивним контактом мовців в обставинах їх взаємного сприйняття: комуніканти впливають один на одного рухами, мімікою, тембром голосу, інтонацією.

При монологічному дискурсі заздалегідь програмується кожна окрема думка, що потребує внутрішньої логіки, аргументації, плавного висловлювання думки. Для викладання цілей комунікації використовуються структурно чітко оформлені лінгвістичні одиниці з експліцитно вираженим синтаксичними зв’язками. У монологічному дискурсі мало використовуються не мовленнєві засоби спілкування. Мовець, який зловживає жестами, постійно міняє місце, дратує аудиторію, відвертає увагу від змісту повідомлення. Внаслідок незначної ролі вербальних факторів у ньому недопустимі неповні речення, помилки, неоформлені до кінця думки.

Отже, виникнення та розвиток теорії дискурсу набуває ще більшого значення після того, коли стало зрозумілим, що аналіз мови не повинен обмежуватися тільки граматичним аналізом абстрактного мовлення або ідеальної мовної системи, що є об’єктом лінгвістичного аналізу, але і врахування екстралінгвістичних факторів мови у соціальному контексті.

Література: 1.Лингвистический энциклопедический словарь \ Под. ред. В.Н. Ярцевой. – М.: Пргресс, 2000. – 688 с. 2.Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: 1974. – 299 с. 3.Кусько К.Я. Дискурс іноземно мовної комунікації. – Л.: ЛНУ, 2001.С. 110-134. 4.Степанов Ю.С. Альтернативный мир. Дискурс. Факт и принцип причинності \\ Язик и наука конца 20 века. – М.: 1995. – С.35-73.