Стрілець В. В.

Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

Організаційна перебудова, ідейна еволюція та діяльність Української партії соціалістів-федералістів в еміграції (кінець 1919 р. – 1923 р.)

З кінця 1919 р. діяльність Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) переміщується, в основному, в еміграцію. В Україні лише в Києві та Кам’янець-Подільському продовжували діяти невеликі осередки соціалістів-федералістів. В еміграції опинилися і більша частина керівництва партії. Все це зумовило відсутність узгодженої політичної лінії партії. Так, у Кам’янецькій Національній Раді, що діяла на початку 1920 р. у Кам’янці-Подільському і об’єднувала здебільшого опозиційно налаштованих до уряду Директорії Української Народної Республіки (УНР) громадсько-політичних діячів, значний вплив мали соціалісти-федералісти на чолі з М. Корчинським, які причину поразки УНР наприкінці 1919 р. вбачали в політиці Директорії (УНР) та її уряду.

Зусиллями насамперед київського гуртка соціалістів-федералістів на чолі з С. Єфремовим та А. Ніковським на початку 1920 р. у Києві було зорганізовано Братство української державності (БУД), діяльність якого згодом виявилася тісно пов’язаною з політикою УПСФ в еміграції. За визнанням лідерів БУД його діяльність ґрунтувалася на традиціях ТУП – УПСФ, а політичними орієнтирами були незалежність України, демократичний державний лад, національна рівноправність та аграрна реформа. Разом із тим лідери БУД не відкидали можливості федеративного єднання України із сусідніми державами.

Ставлення БУД до більшовиків було однозначно негативним. Але офіційно його члени, більшість з яких проживала і працювала в Києві легально, намагалася не вступати в конфлікти з радянською владою.

Велику роль у політичному житті УНР протягом 1920 р. відіграла так звана “унеерівська” частина УПСФ, яка опинилася в еміграції разом із більшістю Головного комітету партії. У березні 1920 р. у Відні представники головних українських буржуазно-демократичних партій, серед яких були й представники УПСФ, об’єдналися в Український національно-державний союз (УНДС), хід засідань якого позначився протистоянням у ставленні до Державного центру УНР. Соціалісти-федералісти намагалися довести спадкоємність державної влади в УНР від Національного союзу 1918 р. до посади Голови Директорії, яку займав С. Петлюра. Тут вони проявили солідарність із соціалістами, виразником інтересів яких був останній, адже раніше партія залучалася до влади і певною мірою поділяла відповідальність за її курс. Тому представники УПСФ в УНДС виступали за необхідність зміни урядової влади в порозумінні з Головою Директорії УНР С. Петлюрою.

Віхою в ідейній еволюції УПСФ еміграційного періоду стала конференція членів Головного комітету партій, які перебували за кордоном (Відень, травень 1920 р.). У постановах конференції йшлося, зокрема, про необхідність безумовного відстоювання незалежності України та про доцільність збереження того стану соціально-економічного відносин, що склався на Україні в результаті революційних подій. Постанови конференції знайшли відображення в декларації нового уряду УНР, який було сформовано наприкінці травня 1920 р. здебільшого з членів УПСФ на чолі з В. Прокоповичем. Цей уряд постав як результат прагнень соціалістів-федералістів до порозуміння з С. Петлюрою, котрий, у свою чергу, змушений був опертися на помірковані політичні кола, насамперед, на лояльнішу щодо нього УПСФ, з огляду на позицію країн Антанти та на внутрішні фактори.

Восени 1920 р. деякі нюанси внутрішньополітичного життя УНР зумовили відставку уряду В. Прокоповича та призначення 16 жовтня уряду на чолі з А. Лівицьким, у якому були представлені й три соціалісти-федералісти з попереднього кабінету. Але уряд В. Прокоповича залишився останнім урядом УНР, який певний час діяв ще на території України і намагався налагодити державне життя згідно з демократичними принципами.

Наприкінці 1920 р. члени УПСФ, які опинилися за кордоном, вирішили не припиняти суто партійної діяльності і зберегти себе як самодостатню політичну партію. В перші роки свого еміграційного існування УПСФ все ж не була єдиною у підходах до перспектив українського національно-визвольного руху. Спектр політичних орієнтацій серед членів УПСФ був досить широкий. Однак основна частина партії схилялася до ідеї підтримки Державного центру УНР, що проявилося у роботі багатьох українських еміграційних громадсько-політичних об’єднань, до організації яких УПСФ виявилася значною мірою причетною.

Протягом 1922 – 1923 рр. більшість членів УПСФ знайшла собі притулок у Чехословаччині, зосередившись головним чином у Празі, де вже існував невеликий гурток членів УПСФ на чолі з М. Славинським. Вже 1923 р. празькі соціалісти-федералісти стали найбільш впливовим осередком УПСФ.

У 1923 р. УПСФ відіграла визначальну роль у долі Державного центру УНР, який переживав період занепаду і втрати авторитету серед української еміграції, що було пов’язано із кризою її сподівань на швидке повернення в Україну. В цих умовах соціалісти-федералісти виступили на підтримку Державного центру УНР, заявляючи, що саме в збереженні та підтримці його “єдине спасіння” для української національної справи.

У другій половині 1923 р. празька організація УПСФ започаткувала нову добу в історії партії. З цієї організації виділилася активна група, зусиллями якої була складена нова платформа партії на основі переглянутої програми УПСФ. Вирішено було також повернутися до попередньої (з часів квітня – червня 1917 р.) назви УПСФ – Українська радикально-демократична партія. Нова назва соціалістів-федералістів – радикал-демократи – була швидко сприйнята всіма членами партії і не викликала в їх середовищі жодних заперечень.