К.і.н. Кравченко Н.Б.
Національний аграрний університет
Одним із ключових
аспектів реформування вищої школи в Україні
на сучасному етапі є перехід до
ступеневої системи освіти. Невід’ємним елементом цієї праці є вивчення історії
вітчизняного і зарубіжного досвіду, адже йдеться про традиції та здобутки, що
складалися віками.
Бакалавр в
розумінні академічного звання ввійшов у практику з ХІІІ століття в
західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на
богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм ІХ (1227-1241) для визначення
тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і,
як наслідок, отримали право носити червону камилавку. З часом це звання
перекинулось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі.
Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий трівум) на
факультеті „вільних мистецтв” студентам присвоювали ступінь бакалавра (з латинської baccalaureus, baccalaurieus – старший студент). Середньовічні
університети складалися з 4 факультетів: „вільних мистецтв”, теологічний,
медичний, правничий. Перший з них – підготовчий, де вивчали „сім вільних наук”
(граматика, риторика, діалектика; арифметика, геометрія, астрономія, теорія
музики). І тільки після їх успішного засвоєння надавалось право вступати на
один з трьох факультетів, що вважалися вищими. Як правило, зі 100 студентів до
бакалаврського ступеня добирались приблизно 30-35, що пояснювалось не тільки
рівнем знань, а й значними матеріальними
витратами.
У ХУ столітті на
інших факультетах бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит,
необхідний для досягнення вищих наукових ступенів – ліценціата або магістра та
доктора. Для отримання допуску до здачі цього екзамену, необхідно було мати
понад 14 років та пройти 2 річний курс
логіки. Однак на богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у
власному розумінні слова, а означав лише положення та служив для означення взагалі всіх тих, що
перестали бути студентами, але ще не стали професорами. На цих факультетах
розрізняли „baccalarii formati” або „dispositi” та „baccalarii cursores” або „currentes”. Першими називали осіб, які
закінчили повний курс богословських наук і
дістали шанс для отримання вищих наукових ступенів. Другими – тих, які
ще не закінчили повний курс навчання, проте мали право трактувати Святе Письмо та погляди (sententia) Петра Ломбарда, тому
називались також „baccalarii biblici” або „sententiarii”.
Проте згодом,
поняття „бакалавр” стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після
закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та
інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів. А в
Англії ще й з вищезгаданим підрозділянням на
„formati” та „currentes” аж до кінця ХІХ століття та
з деякими вдосконаленнями в ХХ столітті, про що мова піде пізніше.
В Англії з давніх
давен існувало звання „бакалавра музики” як ступінь, що передував доктору
музики і надавався не тільки музикантам - практикам, а переважно теоретикам після відповідного
іспиту. Першими бакалаврами музики були
Сейт та Генрі Габінгтон з
Кембриджа, які жили в ХУ столітті. В 1506 р. Гед отримав цей ступінь за
складену ним месу.
У ХУІІІ столітті
бакалаврат подібного роду зникає, але згодом знову впроваджується в університетах.
В Оксфорді для отримання ступеня бакалавра музики необхідно було скласти
письмові чи усні іспити з гармонії та контрапункту, а також
вокально-музикальний твір, а через певний проміжок часу – другий іспит з
гармонії, контрапункту, фузі, канону, історії та естетики музики.У Кембриджі та
в Дублінському Трітіні-коледжі дотримувались приблизно тих же правил. Ступінь
бакалавра музики давав право зайняти
посаду капельмейстера чи регента в
церковному хорі.В університетах Німеччини -
в значенні наукового ступеня, що передував ступеню доктора.
Французька
революція відмінила ступеневу систему
освіти, проте, згодом ( з 1808 р.) все стало на свої місця. Бакалаврат
було відновлено як нищий науковий ступінь на кожному з п’яти факультетів. Крім
того, кожен бажаючий досягнути ступеня бакалавра природничих наук, права,
медицини чи богослов’я, мав попередньо
отримати звання бакалавра філології (bachelier es letters). Цей філологічний, а
точніше загальноосвітній класичний
бакалаврат, досягався після успішного закінчення курсу класичних наук. І
набув у Франції особливого значення, бо надавав право на отримання вищої освіти
та можливість обійняти більшість
цивільних посад. Поряд з ним стояв фізико-математичний бакалаврат (bacalaurea-tessciences), який також був санкцією і надавався після
завершення середнього курсу математичних наук та успішного складання іспиту з
основних дисциплін у наукових відділеннях ліцею.
В Україні та в
Росії ступінь бакалавра проіснував до 1869 року.
Ліценціат (з
латинської Licenciatus – допущений). У середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання
лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному
етапі – науковий ступінь, прийнятий у французькій системі вищої освіти, а також
в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах. У французьких університетах – перший
науковий ступінь. Розрізняють ліценціата літератури, науки й педагогіки. Він
дає право займати посаду помічника викладача в ліцеї або продовжувати освіту в
університеті.
Магістр (від
латинської magister – учитель, викладач, начальник). У західноєвропейських
університетах старшим студентам, які
успішно засвоїли арифметику,
геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадріум) на факультеті
„вільних мистецтв” – присвоювали ступінь магістра мистецтв. Це давало право
вступу на один з трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister artium liberalium) „сім вільних наук”. З З0-35
старших студентів університету магістрами ставали не більше 5-6 чоловік, адже
для цього потрібні були не тільки знання, а й значні матеріальні витрати.
Згодом, ступінь
магістра присвоювали випускникам філософських факультетів, а в ХІХ
столітті він був витіснений ступенем
доктора філософії. Хоча в ряді країн –
Англії, Україні, Росії та деяких інших - продовжував використовуватись і на інших факультетах, а магістр фармації та
ветеринарних наук був вищим у своїй галузі.
Ступінь магістра
отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний
іспит у відповідній галузі знань та публічно захищала одобрену факультетом
дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь
магістра особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Особа,
яка витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалась
магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про
присвоєння звання доктора.
В Україні та в Росії магістри могли клопотати
про зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну
службу мали право на чин ІХ класу. Їх також назначали екстраординарними
професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам,
тільки не золоті, а срібні. Православному
духовенству академії надавався ступінь магістра богослов’я.
Доктор (з
латинської Doctor – учитель) спочатку виступав
як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки - як викладач. З ХІІ
століття термін почав застосовуватись і
як науковий ступінь для вчених.
Як науковий ступінь вперше почав надаватись
Болонським університетом близько 1130 року. Після чого імператори дарували
університетам надавати ступінь Doctor legum особам, які вивчали римське
право, а папи – Doctor canonum et decretalium. Згодом, коли обидва права
стали вивчатись одночасно – римське та канонічне - обидва ступені злились в один – Doctor utriuque juris (Доктор обох прав).
Доктора
богослов’я (theologiae) почав надавати Паризький університет у 1231 році, після чого стали традиційними
і Doctores medicinae, physicae, logicae, grammaticae, notariae та ін. Доктор набув характеру вищого наукового ступеня і отримати його
можна було тільки після попереднього досягнення ступенів бакалавра та
ліценціата. Початково ступені доктора та магістра були рівнозначними. Тільки з
ХУІ століття на юридичному, медичному та богословському факультетах першість
отримав ступінь доктора, тоді як філософи надавали перевагу ступеню магістра. З
кінця ХУІІІ століття і філософські факультети
більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь.
Імператори,
дарувавши університетам привілей зводити
в ступінь доктора, і самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи
на ступінь доктора. Від прив’язаної до них печатки в капсулі (bulla), особи, які отримували їх,
називались Doctores bullati, на відміну від Doctores rite promoti, які удостоювались ступеня доктора в
університетах. За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь
доктора, прирівнювались до дворянського стану. Часто західними університетами,
а іноді й українськими та російськими, за особливі заслуги давались почесні (honoris causa) докторські дипломи. Роздача
почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювала за вибором
університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню
добу ступінь доктора почали надавати і жінкам.
Вимоги, що
висувались університетами для отримання ступеня доктора в різних країнах були
різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового
твору на задану тему (klausur) чи співбесіди щодо написання твору та іспит з
різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав
представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити.
На богословському факультеті надавались лише honoris causa. В Німеччині довгий час практикувався promotio in absetia без іспиту, тільки на основі
надісланої дисертації, часто навіть не надрукованої. З ініціативи професора
Момсена від подібної практики згодом відмовились. В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було
попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де
вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми,
представленої та розробленої в ній.
З 1992 року в незалежній Україні відроджена ступенева
система підготовки фахівців: І
ступінь – бакалавр – вища базова освіта певного напряму, ІІ ступінь –
спеціаліст, магістр – повна вища освіта певного напряму.
Бакалавр –
освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної
середньої освіти здобув поглиблену загальноосвітню підготовку, фундаментальні
та професійно-орієнтовані вміння і знання для вирішення типових професійних
завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури.
Випускникам присвоюється кваліфікація „бакалавр” і видається диплом, в якому
зазначається назва напряму підготовки. Підготовка триває 3 – 4 роки.
Магістр
- завершений освітньо-кваліфікаційний
рівень фахівця, який на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра здобув поглиблені
спеціалізовані вміння та знання інноваційного характеру у вищому закладі освіти
ІУ рівня акредитації, має досвід їх застосування і продукування нового знання
для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості,
науки, техніки, культури.
Програма
підготовки надає випускникові знання і навички наук, педагогічної та
дослідницької діяльності. Випускникові присвоюється кваліфікація магістра і
видається диплом, в якому зазначені спеціальності підготовки або галузь знань.
Підготовка триває 2 роки. Пошукач має
вести наукову роботу та захистити дисертацію. Заняття будуються за курсовою
системою та визначеним навчальним
планом. З усіх предметів складаються іспити або заліки, а також загальний
магістерський іспит, після чого захищається дисертація.
На
сучасному етапі в Україні виділена кількість бюджетних місць на підготовку
спеціаліста і магістра. Вона майже
дорівнює кількості тих, хто закінчує рівень бакалавра. Тобто кожному
бакалавру надається можливість продовжити навчання за програмою спеціаліста, а
найбільш здібним – за програмою магістра.
Міністерство
науки і освіти України пропонує вдосконалити умови зарахування бакалаврів для
продовження навчання за програмами магістра. Зокрема, планується встановити
спеціальну квоту прийому на 5 курс національних університетів. На ці місця
мають право вступати за конкурсом випускники – бакалаври інших навчальних
закладів. Цим сподіваються досягти: 1) посилення рівня конкурентності між
вузами за право готувати магістрів; 2) надання студентам можливості більшого
вибору, більшої вертикальної мобільності
і прав поборотись за місце у провідному вищому навчальному закладі; 3)
надання периферійним вищим навчальним закладам право здійснювати цільове
направлення кращих своїх випускників до найпрестижніших вузів країни для
підготовки за магістерськими програмами своїх майбутніх викладачів, науковців.