Похилюк В.В.

Полтавський університет споживчої кооперації України

ФОРМУВАННЯ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ – ШЛЯХ ДО ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Подібно до інших функціонуючих одиниць в у народногосподарському комплексі, інститути вищої освіти формують продукцією вищої школи, що визначається рівнем наукового потенціалу, який як правило, проявляється через надання освітніх та науково-технічних послуг. Один із видів освітніх послуг, які нерідко називають “зовнішнім ефектом”, виходить за рамки безпосереднього споживання окремих особистостей, що навчаються, приносячи користь усьому суспільству. За визнанням економістів, освітні послуги, що виступають у вигляді отримання знань та у вигляді реалізації загальної і спеціальної освіти досить важко піддаються якому-небудь вимірові.

Але сама головна, третя частина освітніх послуг, полягає в розвитку продуктивних можливостей людських ресурсів, що формуються в результаті інвестицій у людину й утворюють людський капітал. Інвестиції в людський капітал не варто обмежувати лише одержанням професійної освіти.

Оскільки витрати на вищу освіту являють собою інвестиції, що формують людський капітал, то необхідний аналіз економічної природи цих витрат, їхніх результатів і виміру того й іншого. Освітні послуги, подібні до інших товарів і послуг, мають економічну вартість.

Серед науковців, країн що здійснюють трансформацію суспільств демократичним шляхом чиняться суперечки, що до доцільності обмеження освітніх послуг. Такі суперечки мають під собою певний фундамент, оскільки з одного боку нераціонально використовується науковий потенціал, по-друге в умовах відкритої економіки значна частина наукового потенціалу мігрує за кордон, де працює на економіку інших країн, або використовується не за призначенням, по-третє метою формування наукового комплексу серед немалої частини населення є практичне отримання диплома і не більше того, по-четверте, планово-економічна система соціалізму поділила науковців на тих, що передають знання і тих, що займаються дослідницькою роботою, а це позбавило багатьох перспективних вчених проявити себе в науково-дослідницькій сфері. Значний вкладений капітал в освіту не завжди, на відміну від промислового капіталу, дає негайну віддачу від його застосування оскільки його власник, отримавши інвестиції, може мігрувати до іншої країни, або працювати не за призначенням. Так, науковий потенціал України із-за деформації відносин до науки, почав носити спотворений характер. Якщо протягом п’ятнадцяти років незалежності України кількість наукових працівників, що виконують наукові та науково-технічні роботи скоротилася з 494,2 до 173,0 тисяч, тобто майже в три рази, то за цей же час кількість спеціалістів, що працювали в області дослідження скоротилася більше ніж в тричі (із 313,1 тисячі в 1990 році до 106,6 тисяч в 2004 році). Звичайно саме тому і ефективність впровадження проведених досліджень скоротилася майже в двічі. А впровадження нових розробок техніки скоротилося із 9398 в 1995 році до 769 в 2004 році (в 12,2 рази)[1]. Нинішня влада в Україні вже помічає падіння наукового потенціалу, зниження інтересів до наукових досліджень, а наша наукова еліта продовжує працювати в провідних науково-дослідних установах світу і приносити величезні прибутки. Лише протягом 1995 -2004 років з України мігрували десятки тисяч науковців, хто в пошуках життєвого щастя, а хто і за тим, щоб прикласти свої знання там де вони вище ціняться. Якщо з України офіційно мігрували до наукових центрів Ірану, Канади, Німеччини, Російської Федерації, США в 2000 році 151, то в 2004 році 87 провідних вчених. Падіння міграції в останні роки пояснюється перш за все достатнім переповненням за кордоном наукових закладів науковцями, зниженням потягу молоді до наукової діяльності, зростанням “фіктивної” наукової еліти із числа адміністративних працівників, депутатського корпусу та різного роду управлінців, робота яких безпосередньо не пов’язана із науковою діяльністю, але вони мають дипломи кандидатів та докторів наук. Значне падіння наукового потенціалу в Україні веде до зниження економічної безпеки країни, при цьому і із-за нераціонального його використання і до одночасного падіння рівня національної безпеки.

Значний негативний вплив на формування національної еліти та наукового потенціалу здійснили процеси глобалізації і пов'язані з ними проблеми інформаційної безпеки та наукового шпіонажу.

Більшість фахівців в області економіки освіти визнають, що освіта має пряме або непряме відношення до кожного з зазначених джерел і вносить свій внесок в економічне зростання. Однак проблема виміру ефективності освіти на макроекономічному рівні має свої неподолані труднощі. Якщо протягом 1990 – 2004 років кількість докторів наук в Україні зросла з 3,2 тисячі до 4,1 тисячі, то одночасно зріс і їх віковий ценз (найбільше їх у віці 61-70 років), а це за визначенням економістів вік, коли нові ідеї генеруються набагато рідше і впроваджуються повільніше, саме тому і віддача від наукового потенціалу країни щорічно зменшується.

В економіці освіти існує кілька підходів до тлумачення природи зв'язку між освітою і економічним зростанням. У межах кожного з них зустрічаються різні варіанти. Найбільший внесок у виявлення впливу освіти на економічне зростання пов’язане з ім'ям відомих американських учених Т. Шульца і Е. Денисона. Будучи одним з авторів теорії людського капіталу, Т. Шульц свій методологічний підхід до впливу ефективності освіти на мікрорівні, механічно переносить на зростання національного доходу в цілому. Основною ідеєю його дослідження служить передумова про те, що освіта як різновид людського капіталу є автономним, тобто незалежним від інших факторів джерелом економічного зростання. За розрахунками Т. Шульца, освіта в США з 1929 по 1957 р. забезпечувала приріст національного доходу на 0,2% на кожен відсоток його зростання.

Сам Е. Денисон не розглядає освіту в якості зовсім незалежного й автономного фактора виробництва. Так, у розрахунку економічного зростання США за 1948 - 1973 р. Е. Денисон установив, що в кожнім відсотку зростання національного доходу 0,14% припадає прямо на поліпшення якості робочої сили за рахунок освіти, а інші фактори росту, що побічно пов'язані з освітою: 0,1% за рахунок поліпшення розподілу дефіцитних ресурсів, 0,37% завдяки прогресові в технології, в управлінських і організаційних знаннях.

У 1960 - 1980 р. різними вченими-економістами (Денисон, Шульц, Джогерсон, Кендрик, Селовский, Псагоропулос і ін.) були проведені дослідження впливу освіти на економічне зростання у різних країнах ринкового світу. Більшість з них дотримувалися методології Денисона. Середні результати впливу освіти на економічне зростання у рамках проведених досліджень коливалися навколо 15-20%, причому приблизно чверть впливу на економічне зростання, за розрахунками названих учених, приходиться на вищу освіту. Усі дослідники підкреслювали також значний внесок вищої освіти в прогрес практичного використання знань. Головний висновок відомого американського економіста - фахівця з капітальних вкладень - Кендрика полягав у тому, що з усіх найбільш важливих для економічного зростання інвестицій “провідна роль належить інвестиціям у дослідження, у розвиток і в освіту”[2]. Він довів, що впровадження наукових досліджень сприяє економічному зростанню і забезпечують відповідний рівень національної безпеки. Література: 1. Статистичний збірник: Україна в цифрах – 2004. Київ. Вид. “Техніка” – 2005р. 674с.

2. Теория переходной экономики: Учебное пособие / Под ред. Николаевой И.П. –М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2001. -487с.

3. Явлинский Г. Экономика России; наследство и возможности. М.:ЭПИ центр,

1995,с.113. 4. Яременко Л.О. Історичний зміст кризи економічної науки // Економічна

теорія. -№2, -2004. С.25-32