Фірсова С.Г.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Трудові ресурси: зайнятість і оплата праці

Відтворення і використання трудових ресурсів суспільства направлено на підвищення економічної і соціальної ефективності живої праці, а отже, й функціонування господарського комплексу країни. Без ефективного управління трудовими ресурсами марно сподіватись на високу віддачу промислового комплексу, сільського господарства, наукового потенціалу, і як результат на забезпечення гідного життєвого рівня населення.

Необхідність формування трудових ресурсів здатних забезпечити економічне зростання в країні та якісно новий життєвий рівень не викликає сумніву. Цей унікальний ресурс має надзвичайно довготривалий період формування і розвитку, перш ніж буде залучений в економічний обіг, а тому його нераціональне використання обертається вагомими втратами для суспільства. Ступінь його продуктивності – це якість дошкільного виховання, шкільної освіти та професійного навчання, медичного обслуговування, техніко-технологічний рівень робочих місць, можливість постійного оновлення професійних знань та розвитку раніше набутих навичок, а також багато інших чинників, які власне, і визначають особливу цінність і унікальність людського ресурсу.

Кінцевою метою процесу формування трудових ресурсів є кадрове забезпечення галузей економіки і держави в цілому і зайнятості кожного окремого громадянина країни відповідно до його професії і кваліфікації з гідною оплатою праці. Що стосується забезпечення галузей економіки професійними кадрами, то цей чинник має, на наш погляд, безпосередній вплив на зростання валового внутрішнього продукту (ВВП). Так, динаміка ВВП 2006 року в 1,4 рази менша за середньомісячний показник 2000 – 2005 рр., який складав сім відсотків зростання, і більш як в 2 рази порівняно з 2003 – 2004 роками. Звичайно така динаміка обумовлена цілим рядом причин, серед яких є місце і кадровій проблемі.

Проблемі зайнятості населення приділяється особлива увага. Протягом минулого року завдання Президента України щодо створення щороку не менше 1 млн. робочих місць було виконано на 113,9 відсотка. В цілому по країні створено нові робочі місця для понад 1,1 млн. осіб. Із загальної кількості нових робочих місць понад 64 відсотка створені у сфері підприємницької діяльності та само зайнятості. Протягом І кварталу 2006 року розширено сферу застосування праці за рахунок створення робочих місць у цілому по країні для 247,2 тис. осіб. Це призвело до того, що рівень безробіття зменшився з 8,6 до 7 відсотка, що порівняно з іншими країнами з перехідною економікою не є високим. Але цей рівень не відображає реальної картини. Обмеженість можливостей працевлаштування в Україні значною мірою віддзеркалюється у низькому коефіцієнті участі у робочій силі (КУРС). Багато хто із працівників втратили надію на можливість знайти роботу і вийшли зі складу робочої сили. Працюють чи шукають роботу лише десь 60 % населення працездатного віку. Внаслідок цього Україна має низький коефіцієнт зайнятості населення. Роботу мають менше 60% населення працездатного віку, що нижче від середнього показника для країн ОЕСР і менше ніж у найбільш успішних країн із ринковою економікою.

Головною причиною слабкого функціонування ринку праці в Україні є нестабільна політика, неефективне законодавство, корупція, які перешкоджають господарським одиницям функціонувати в стабільних умовах і зростати. В результаті, масштаби нового приватного сектора є невеликими, що у свою чергу, обмежує можливості створення нових робочих місць. Окрім того, окремі підприємці мало враховують потреби економіки, якій необхідні перебудова та зростання. Підприємства не дотримуються законодавства про працю і в результаті значна кількість трудових ресурсів зайнята в неформальному секторі. Перешкодою на шляху забезпечення зайнятості населення є недотримання чинного законодавства. Окрім того, в Україні занадто мала кількість нових підприємств, що звичайно стримує появу нових робочих місць. Це обумовлено, в певній мірі, несприятливим інвестиційним кліматом.

Інвесторів найбільше цікавить як загально правове середовище держави, так і його податкове наповнення. Останніми роками ми можемо спостерігати певне пожвавлення щодо прийняття відповідних підзаконних актів. Так, затверджена Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки (постанова Кабміну від 28 грудня 2001 р. № 1801), схвалено план заходів щодо виконання цієї Програми (розпорядження Кабміну від 9 серпня 2002 р. № 440-р) та програму «Інвестиційний імідж України» (розпорядження Кабміну від 17 серпня 2002 р № 477-р), створено Координаційну групу з активізації інвестиційної діяльності (постанова Кабміну від 24 жовтня 2002 р. № 1568). Затверджені основні напрями урядової політики в економічній та соціальній сфері на 2006 рік орієнтовані на подальшу інтеграцію України до Європейського Союзу, вступ до СОТ, в яких передбачається:

— посилення інноваційної активності підприємств реального сектору економіки та підвищення його конкурентоспроможності шляхом: створення інституціонального середовища для стимулювання інноваційної активності суб'єктів господарювання та попиту на інноваційну продукцію;

— запровадити механізм державного регулювання у сфері трансферу технологій, що дасть змогу створити умови для стимулювання використання майнових прав інтелектуальної власності, впровадження новітніх вітчизняних технологій в управління та виробництво конкурентоспроможних товарів.

Слід відзначити, що за останні півтора року інвестиційний клімат в Україні погіршився, що значно скоротило потік інвестицій в економіку країни.

Як відзначалось й дотепер інвесторів, насамперед, турбує певна нестабільність нашого законодавства, пов'язана як і з частим внесенням змін до чинних законів під тиском лобістських груп у парламенті та уряді, так і швидкоплинними податковими аспектами.

Недоліки правової системи в Україні, на нашу думку, можна вважати однією з головних перешкод для іноземних інвесторів. Системі права в Україні притаманні зокрема такі негативні риси:

· як правило, відсутні чіткі механізми виконання чинних законів;

· поряд з законами існує велика кількість нормативно-правових підзаконних актів – Постанови КМУ, накази, листи міністерств та відомств та ін.;

· існують суперечності прийнятих законів, що дає можливість, з одного боку, для зловживання суб'єктами підприємництва деякими нормами, з іншого – працівниками органів державної влади службовим становищем і порушень діючого законодавства;

· відсутність чіткої взаємодії між органами державної влади.

Ще одним важливим фактором державного регулювання економіки і іноземних інвестицій зокрема є рівень корумпованості державної влади. Ця проблема зараз „на слуху" у суспільства. Одним із шляхів часткового вирішення її є проведення адміністративної реформи. Але, як вказує зарубіжний досвід, для здійснення такої реформи потрібен час. Так, у Польщі адміністративна реформа проходила 8 років. Тому зниження корумпованості державної влади потребує від Президента України жорсткої політичної волі.

Питання залучення інвестицій стало останнім часом найактуальнішим для економіки України, оскільки створення інвестиційного середовища в економіці України є основою інноваційно-інвестиційного процесу, яким передбачається реалізація політики зайнятості і розвиток економіки.

На вирішення цієї проблеми направлений Указ Президента України „Про Національну раду з інноваційного розвитку України”. Національна рада – дорадчий орган, Головою якої є Президент України, а заступником Голови – Прем’єр-міністр України. Звертаючи увагу на основні функції Національної ради (аналіз і узагальнення проблем, що стримують інноваційний розвиток, визнає можливі політичні, правові, економічні, шляхи їх розв’язання; опрацьовує питання щодо прискорення інноваційного розвитку економіки, а також щодо пріоритетів фінансування інноваційних проектів, аналізує проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань інновацій, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо доцільності їх прийняття) можна зробити висновок, що діяльність її буде сприяти формуванню та реалізації єдиної державної інноваційної політики в Україні.

Повноцінне відтворення трудових ресурсів, в значній мірі, залежить від оплати праці. В Україні практично створено законодавчо-правову базу регулювання оплати праці відповідно до міжнародних трудових норм, що діють у ринковій економіці. Водночас створені механізми державного й колективно-договірного регулювання оплати праці не проявили себе належним чином. При їх використанні сформувався і поглибився ряд негативних тенденцій, які й досі не вдалося подолати. Так, рівень мінімальної заробітної плати тривалий час коригувався в меншій пропорції, ніж зростання цін, майже 5 років він взагалі лишався незмінним. За таких умов в Україні для значної частини населення існувала проблема фізіологічного виживання. Це спровокувало появу і значне поширення тіньової економіки, яка по суті сприяла, хоча незадовільному, але все ж таки матеріальну забезпеченню. За висновками експертів використання лише легальних доходів як джерела існування майже для половини населення виявилося б несумісним з життям.

Починаючи з 1995 р. з’явився ще один фактор знецінення праці – затримка виплати заробітної плати працівникам. Ця проблема стоїть гостро ще і сьогодні. Заборгованість з виплати заробітної плати за перше півріччя 2006 року збільшилася на 14,6%, або на 140,7 млн. грн. За відповідний період попереднього року збільшення показника становило 20,7%, або 230,1 млн. грн. На 1 липня обсяг боргу становив 1101,0 млн. грн., що дорівнює 8,8% фонду оплати праці, нарахованого за червень 2006 р. усім працівникам, проти 14,0% торік. Заборгованість працівникам економічно активних підприємств протягом січня-червня 2006 р. збільшилася на 28,1%, або на 129,7 млн. грн., і на 1 липня становила 591,8 млн. грн., або 53,8% від загальної суми боргу [2].

Певне зростання заробітної плати, яке відбувається лише частково компенсує населенню втрату її купівельної спроможності, тобто фактичне зростання цін знецінює працю. Не зважаючи на те, що протягом 2005-2006 рр. мінімальна заробітна плата поступово збільшувалась, спостерігається вкрай низький попит на високоякісну продукцію. Для вітчизняних і іноземних інвесторів, які націлені на споживчий ринок, важливо наскільки платоспроможнім є регіон. Проблема з оцінкою фактичної платоспроможності населення заключається в тому, що від чверті до половини української економіки знаходиться в тіні. Тому, оцінювати реальну платоспроможність слід не за доходами, а за витратами, що висвітлить реальну картину і дозволить приймати більш обґрунтовані рішення щодо залучення інвестицій для створення нових робочих місць.

Європейська інтеграція потребує досягнення європейських стандартів якості життя, яке можливо здійснити двома принципово відмінними шляхами:

- еволюційним, що передбачає поступове підвищення до європейських стандартів показників соціального забезпечення (мінімальної зарплати, пенсій, стипендій тощо) в міру поліпшення макроекономічного становища;

- революційним, суть якого полягає в прийнятті наближених до європейських стандартів показників соціального розвитку та застосуванні непрямих методів регулювання економіки (через норму процента, податки, тарифи, ліміти тощо), які гармонізують розподільні процеси на основі вирівнювання відтворювальних пропорцій і стимулювання підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва як джерел покриття зростаючих соціальних витрат.

Еволюційний шлях, на якому перебуває Україна зараз, вимагає тривалого часу (15-20 років) для здійснення необхідної трансформації.

Революційний шлях, розрахований на короткий проміжок часу (2-3 роки), передбачає перехід до нової ідеології формування оплати праці, яка гарантуватиме людині право на гідні умови життя і забезпечуватиме справедливе відшкодування витрат праці (духовних, інтелектуальних і фізичних потреб) з урахуванням потреб на утримання сім'ї.

Для забезпечення виконання цього ключового завдання необхідно:

- удосконалити діючу модель оплати праці, що забезпечить її наближення до європейських стандартів;

- демократизувати процес колективно-договірного регулювання;

- активізувати внутрішні джерела відшкодування витрат на оплату праці на основі стимулювання розширеного попиту на робочу силу та забезпечення високої платоспроможності заробітної плати;

- відшукати засоби стимулювання роботодавця до створення нових робочих місць та підвищення заробітної плати [3].

Література

1. Указ Президента України „Про Національну раду з інноваційного розвитку України” від 18 серпня 2006 р. - № 691/2006.

2. Економіка України за січень-липень 2006 року // Урядовий кур’єр. – 2006. - № 159, 29 серпня.

3. Базилюк А., Новиков В., Осовий Г. Концептуальні засади зростання заробітної плати в Україні в контексті досягнення європейських стандартів. Міжнародна науково-практична конференція „Тенденції та перспективи зростання заробітної плати у контексті євро інтеграції України” м. Київ, 2005 р., 21 квітня.

4. Литвицький В. ВВП: динаміка зростання // Урядовий кур’єр. – 2006. - № 134, 21 липня.