Струченков О.В.

Донецький національний університет

Умови праці та побуту технічної інтелігенції Донбасу

в 1928-1940 роках

Вітчизняна історична наука тривалий час розвивалась під знаком марксистсько-ленінських ідеологем, відповідно до яких пріоритетним вважалось вивчення ролі народних мас в соціальних та політичних процесах. В той же час історія повсякденності, де ключовою фігурою являється окрема людина, залишалась поза увагою дослідників. Питання про те, в яких умовах працювали та жили окремі верстви радянського суспільства, яким був характер їхнього дозвілля, допомагає краще зрозуміти сутність такого феномену суспільного життя, як «радянська людина». Даний соціальний тип з притаманним лише йому стилем життя та світосприйняття склався в 1920-1930-і роки. В його формуванні брали участь різноманітні соціальні групи, в тому числі і інтелігенція. Зважаючи на це, доречно звернутися і до повсякденного життя людей розумової праці тієї доби на прикладі інженерно-технічних працівників (ІТП) Донбасу.

На початку індустріалізації умови праці техперсоналу більшості підприємств Донеччини були надзвичайно важкими. В той час як робітники працювали 6-7 годин на добу, робоча зміна ІТП тривала 12-16 годин. Це обумовлювалось надзвичайно високими темпами економічного розвитку регіону та гострим дефіцитом кваліфікованих спеціалістів. Разом з тим робочий час використовувався край нераціонально. Так, в 1928 році ІТП-вуглярі знаходились на виробництві 7 годин, а ще 4 витрачали на канцелярську роботу. Враховуючи різноманітні громадські навантаження та необхідність займатися саморозвитком, на сон та відпочинок у них залишалось 8-9 годин. На відміну від цього тривалість робочого дня службовців управлінського апарату становила 8 годин, тобто відповідала нормам трудового законодавства. Якщо до цього додати, що 61% ІТП-гірників не мали вихідних, 79% працювали на свята, 76% систематично працювали надурочно, а 67% були вимушені брати роботу додому, стають зрозумілими причини великої плинності техперсоналу на виробництві [1].

У наступні роки завантаженість інженерно-технічних кадрів ще збільшилась. Так, в 1928 році робочий день ІТП вугільної галузі тривав в середньому 11 годин, в 1933 – 13 годин. Звісно, така інтенсифікація праці призводила до хронічного перевтомлення, поширення професійних захворювань, високого травматизму. Для відновлення ж здоров’я спеціалісти мали обмежені можливості. В 1928 році лише 60% ІТП скористались правом на відпустку, яку більшість провела в пансіонатах та санаторіях. В подальшому ці показники постійно зменшувались [2].

Не менш гостро стояло питання і про дисциплінарні стягнення техперсоналу, а також про його відповідальність за нещасні випадки на виробництві. ІТП фактично були заручниками командно-адміністративної економіки: з одного боку від них вимагали за будь-яку ціну виконувати план, а з іншого боку – строго дотримуватися інструкцій щодо організації робіт та забезпечення їхньої безпеки. При цьому мало хто з керівників підприємств розумів, що через високий ступінь зношеності устаткування, мізерні відрахування на амортизацію та охорону праці, дефіцит кваліфікованої робочої сили виконати всі ці умови було неможливо. Перше місце за рівнем травматизму посідала вугільна промисловість. Це пояснювалась як складністю та небезпечністю проведення самих гірничих робіт, так і жахливою безгосподарністю, яка панувала на шахтах, багато з яких потребували термінової модернізації. Зрозуміло, що найбільша кількість стягнень припадала саме на техперсонал копалень. Посилення спецеїдства та декілька хвиль репресій проти технічної інтелігенції призвели до значного збільшення притягнень спеціалістів до карної та адміністративної відповідальності. У вугільній галузі кількість ІТП, притягнених до відповідальності, зросла в 1929-1939 рр. з 216 до 1446 осіб [3].

Досліджуючи побут технічної інтелігенції, варто звернути увагу на умови, в яких доводилось жити більшості спеціалістів. Справа в тому, що протягом перших п’ятирічок економіка Донбасу інтенсивно розвивалась. Масовий приток робочої сили разом з відсутністю масштабного будівництва викликали справжню житлову кризу. На 1 січня 1930 року на кожного мешканця припадало 4,2м² житлової площі Житлові умови інженерів та техніків були дещо краще зазначених показників, але не на стільки, щоб вважати дану категорію населення привілейованою. Пересічно на кожного члена родини ІТП припадало 10-11м², але немало було спеціалістів, які зі своїми сім’ями роками мешкали у гуртожитках та будинках приїжджих. Часом деякі спеціалісти через відсутність житла ночували на робочому місці.

Окремі зрушення в бік покращення житлово-побутових умов технічної інтелігенції з’явились тільки після ухвалення 1 серпня 1931 року постанови ЦК ВКП(б) «Про покращення побутових умов інженерно-технічних працівників». При отриманні квартир та організації будівельних кооперативів ІТП були прирівняні до індустріальних робітників, а в справі надання додаткової житлоплощі – до відповідальних працівників. Разом з тим розпочалось фінансування програм із спорудження житла саме для інженерів та техніків. Але будівництво відбувалось надзвичайно повільно. Лише в 1934 році були здані в експлуатацію перші так звані урядові будинки спеціалістів, а в 1935 році – перші будинки, зведені будівельними кооперативами ІТП.

Втім, більшість техперсоналу пов’язувала надії на отримання осель від господарських органів. Останні ж фінансували будівництво відомчого житла за залишковим принципом. До того ж при розподілі квартир, призначених для спеціалістів, мали місце численні зловживання, в результаті яких житло отримували сторонні особи. В другій половині 1930-х років житлова криза не була подолана. Кількість спеціалістів, які потребували окремих осель або значного покращення житлових умов, практично не зменшилась.

Але і власникам більшості помешкань важко було позаздрити. Нерідко помешкання здавались в експлуатацію з численними дефектами. Один вигляд цих будинків уже справляв гнітюче враження. Убога казенна обстановка, відсутність найелементарніших вигод породжували атмосферу необлаштованості та неохайності. Звісно, в таких умовах не доводилося говорити про якийсь домашній затишок. В січні 1938 року, перелічуючи трудові подвиги радянського народу, А.О. Жданов наголосив: «У нас героїзм увійшов у побут населення». Це дійсно так. Але додамо, що і життя в квартирах, де не було водопроводу та каналізації, де періодично гасло світло, а взимку не завжди було опалення, де роками не ремонтувались дах, підлога та вікна, можна також вважати героїзмом, повсякденним подвигом.

У той же час треба зазначити, що технічна інтелігенція була носієм міського типу життя, життя, яке було невідомо робітникам, більшість яких нещодавно прийшла з села. Зрозуміло, що цей образ життя проявлявся у ІТП в усьому, але перш за все у побуті. З першого погляду оселя кадрового спеціаліста підприємства відрізнялась від помешкання робітника. Перше, що кидалося у вічі, це, говорячи мовою тридцятих років, її “культурність”. У даному випадку малося на увазі, що в квартирі крім ліжка та стільця був також диван, шафи, на полицях стояли книги, у вікнах були саме шибки, а не куски фанери або ганчірок. Уся обстановка свідчила про прагнення до комфорту та приватності, тобто до того, чого були позбавлені робітники. Цікаво, що багато з них свідомо копіювали елементи побуту технічної інтелігенції, прилучаючись таким чином до норм та цінностей міської культури та міського способу буття.

Буденне життя технічного спеціаліста складалось не тільки з роботи на виробництві та постійних черг в надії отримати дефіцитні матеріальні блага. Для багатьох ІТП важливо було задовольняти і духовні потреби. З цією метою створювалися будинки інженерно-технічних працівників. Крім того, на кожному підприємстві існували так звані ділові клуби та кімнати ІТП. Ці установи були не тільки місцем зустрічі та спілкування спеціалістів, але й виконували функцію організації культурного дозвілля техперсоналу. Доволі часто в їхніх стінах працювали різноманітні гуртки, проводились лекції та бесіди, демонструвались вистави та фільми. Там же розміщувались і бібліотеки.

Підводячи підсумки слід зазначити, що умови праці та побуту інженерів та техніків протягом перших п’ятирічок були край незадовільними. Після Шахтинської справи уряд та партія фактично пішли на ревізію власного курсу щодо технічної інтелігенції, нанівець були зведені позитивні наслідки постанови ЦК ВКП(б) «Про роботу спеціалістів» (1925 рік). В результаті протягом першої п’ятирічки відбулось різке погіршення її добробуту, житлово-побутових умов тощо. Ситуація стала доволі сильно нагадувати часи «воєнного комунізму».

Проте відхід влітку 1931 року від політики розгрому та повернення техперсоналу підприємств частини законних матеріальний пільг та преференцій зовсім не означало його перетворення на якусь привілейовану касту. Погані матеріально-побутові умови негативно позначались на продуктивності праці, призвели до великої велику плинності ІТП. Зауважимо: матеріально-побутові умови вищого техперсоналу були дещо краще, ніж у рядових спеціалістів. Але питома вага цієї групи технічної інтелігенції була надзвичайно малою.

Можна з певністю стверджувати, що теза про всезростаючий добробут та якість життя радянської інтелігенції в умовах будівництва соціалізму була нічим іншим як відвертою брехнею, одним з численних міфів сталінської епохи. Факти ж переконливо свідчать про те, що в 1940 – на початку 1941 років матеріальне становище ІТП, умови їхньої праці та побуту не перевищували рівня 1928 року, а за деякими показниками були навіть нижче.

Посилання:

1. Киржнер Д., Турубинер Б. Условия труда и быта инжтехперсонала украинской горной промышленности // Инженерный работник. – 1928. - №11-12. – С.153-154.

2. Там же. – С.159.

3. ЦДАВО України. – Ф.2605. – Оп.2. – Спр.1019. – Арк.32; Державний архів Донецької області - Ф.П-326. – Оп.1. – Спр.1589. – Арк.116.