Вовк Ю.І.

Черкаський державний технологічний університет

До проблеми аграрного перенаселення в Україні

на рубежі ХІХ-ХХ ст.

На рубежі ХІХ-ХХ століття з капіталізацією аграрного сектора економіки на селі зростало аграрне перенаселення. Для більшості селян це означало безробіття.

Чисельність українського населення постійно зростала і менше ніж за 40 років збільшилась на 72 % [1, 326]. У 1897-1906 р.р. на Лівобережжі України природній приріст становив 20,6 %, на Правобережжі – 19,7 %, у Новоросії – 23,3 %. У 1897 році населення України досягло 23,4 млн. чол., а у 1913 р. – 35,2 млн. чол. Питома вага українців наприкінці ХІХ століття становила 80 %, а на початку ХХ століття стала мінімальною - 74,1 % [2, 10]. Зростання чисельності сільського населення стало причиною зменшення розмірів земельних наділів. Так, за 1880-1900 р.р. у Харківській губернії площа селянських угідь знизилась з 2,6 до 1,9 дес., у Волинській – з 2,6 до 1,7 дес., у Полтавській – з 2,2 до 1,5 дес., у Таврійській – з 6,5 до 3,6 дес. (у десятинах на 1 душу чоловічого населення) [3, 24].

Таким чином, найбільший природний приріст був на Півдні України, менший на Лівобережжі, найменший на Правобережжі. За густотою населення на початку ХХ століття найбільш заселеною була Подільська губернія, на другому місці – Київська, і на третьому – Полтавська, а найменш заселеними були південні губернії України.

Розміщення та густота населення були тісно пов’язані з розвитком приватних землеволодінь та землеробської культури [4, 158]. Густота населення на 1 квадратну версту відігравала суттєву роль у забезпеченні селянських господарств землею і встановленні цін на землю, а також у визначенні рівня аграрного перенаселення. Вона була різною як у губерніях, так і у повітах. Наприклад, у Таврійській губернії на 1 кв. версту припадало 27,2 особи, а по повітах: в Бердянському – 18,5, в Мелітопольському – 33,2, в Дніпровському – 18,5, в Перекопському – 9,1, в Євпаторійському – 12,4, в Симферопольському – 47,9. На 100 чоловіків припадало 90 жінок [5, 463]. У Харківській губернії густота населення на 1 кв. версту становила 46,8 чоловік [6, 168], в Київській – 79,8 [7, 370], в Подільській – 82,1 [8, 28] (друге місце після Московської губернії (83,2) в межах Європейської Росії), в Полтавській – 63,7 [7, 76], в Чернігівській – 51. Дослідження в Чернігівській губернії показали, що в кінці ХІХ століття в південних повітах господарств (сімей) було менше, ніж у північних: в Козелецькому повіті середня величина селянської сім’ї становила 5,6 душ, в Городнянському – 5,9, в Мглинському – 6,0, в Суразькому – 6,2. За даними переписів, на 100 працюючих в Суразькому повіті припадав 441 двір, в Мглинському – 430, в Городнянському – 445, в Кролевецькому – 432, в Козелецькому – 428 [7, 595]. На 1905 рік густота населення збільшилась внаслідок природного приросту з 51 до 57,7.

Однак, за абсолютною густотою населення на першому місці були повіти Борзенський і Конотопський, де на 1 кв. версту припадало 66-70 душ, друге місце займали Суразький, Новозибківський, Козелецький і Глухівський повіти (50-53 особи), а останнє ‑ Остерський, Городнянський, Мглинський (40-43) [7, 594]. У Харківській ‑ 57,9 особи і природний приріст населення становив 2 % в рік. На 100 чоловіків припадало 94,2 жінки. Харківська губернія була заселена нерівномірно. Густота населення в Сумському повіті з 92,5 зменшувалась до 37,5 в Старобільському [10, 99]. На 1 версту в 3-х південних губерніях України припадало 37 осіб [8, 28].

Наприкінці 90-х років ХІХ ст. в Україні нараховувалось 10,7 млн. чоловіків і жінок, здатних до фізичної праці. З них у сільському господарстві могли бути задіяні 2,3 млн. осіб, промисловості – 1,1 млн. Решта, близько 7,3 млн. осіб, або понад 68 % від загальної кількості працездатних, становила надлишок робочої сили – результат аграрного перенаселення. Це було однією з причин масового безробіття [1, 326].

У зв’язку із вищенаведеним, додаткові прибутки селянських господарств від різних видів промислів і найму були незначними, істотно не наповнювали бюджет сім’ї. Так, наприклад, погіршилось становище сільських кустарів, які здебільшого відійшли від землеробства або мали з ним незначний зв’язок. Із 6 853 обстежених господарств кустарів Полтавщини землі зовсім не мали 27,1 %, мали близько 1 дес. – 24,1 %, до 3 дес. – 21,3 %, до 6 дес. – 15,6 %, понад 6-8 дес. – 5 % [11, 129]. “Підкорення кустаря скупником – відзначав у своєму звіті за 1900 р. старший фабричний інспектор Київської губернії – відбувалось через те, що значні суми грошей витрачались на паливо …, кустар змушений завжди брати наперед. Крім того, безземельним та малоземельним доводилося завжди жити на засоби, які здобуваються за рахунок майбутнього заробітку, частина якого одержується не раніше середини літа, а друга – восени. За таких умов кустар неминуче кредитується, де може, сплачуючи, звичайно, при цьому великі проценти по збору” [12, 33]. Селянам Росії, в тому числі й українським, щорічно не вистачало для поновлення свого бюджету близько 500 млн. крб., через що найбідніші з них хронічно недоїдали, а у неврожайні роки навіть голодували [13, 338].

Рятуючись від голоду, злиднів селянство залишало свої домівки і йшло в міста, поповнюючи ряди робітників[14, 12-13]. Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалось близько 1,8 млн. робітників, що працювали за наймом у сільському господарстві [15, 449], з них на Півдні України – 366 573, Правобережжі – 307 600 і Лівобережжі – 301 224 особи. Не менше 200 тис. поденних наймитів працювали на цукрових плантаціях [16, 68]. Крім цього, в Україні нараховувалося близько 774 тис. осіб, зайнятих кустарно-ремісничими промислами [17, 6].

Важке матеріальне становище і малоземелля сприяли міграційному процесу, який мав у кожному регіоні України свої особливості, свідчив про подальше погіршення соціально-економічного становища селянства, його розшарування, що позначалось на зростанні кількості відхідників. Селяни формували постійні кадри сільськогосподарських робітників. Про це свідчить зростання кількості тих, хто прибув удруге найматись на ринки праці південних губерній. Так, з Київської губернії прибуло 75,9 % робітників, з Полтавської – 76,3 %, з Чернігівської – 71,2 % [18, 394].

Міграційні процеси у середовищі селянства України стали інтенсивнішими в кінці ХІХ століття. Серед причин можна виділити такі: 1) аграрна криза, під час якої збідніли тисячі селян; 2) посилення у центральній землеробській смузі методів напівфеодальної експлуатації; 3) пошук додаткових заробітків, політично-релігійні мотиви [19, 18]. Збанкрутіле селянство стало найважливішим джерелом поповнення робітничого класу. Крім 387 тис. робітників, зайнятих на промислових підприємствах, в Україні наприкінці ХІХ століття налічувалось 975 397 сільськогосподарських робітників, які працювали за наймом у місцевих поміщиків і куркульських господарствах, розташованих на території їх проживання [20, 2-3]. З них на Південь України припадало 366 573 осіб, на Правобережжя – 307 600 осіб і на Лівобережжя – 301 224 осіб.

Таким чином, міграції сприяли формуванню міського пролетаріату за рахунок найбіднішого селянства. Йшов процес формування якісно нової генерації покоління селян.

Література:

1. Субтельний Орест. Україна: Історія. - Київ, 1993. – 614 с.

2. Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. Культура і побут населення України. - Київ, 1991. – 148 с.

3. Лось Ф. Є. Нариси з історії СРСР. - Київ, 1972. – 24 с.

4. Осадчий Т. И. Земли и землевладельцы в Юго-Западном крае на Украине, Подолии, Волыни. Опыт статистико-экономического исследования. - Киев, Тип. П.Барского. - 1899. – 128 с.

5. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона. - Спб, 1901. - Т. 63 - С. 463.

6. Большая энциклопедия. Под редакцией С. Н. Южакова. - Спб., 1905. - Т. 20 – 41 с.

7. Центральний державний історичний архів Санкт-Петребургу, С. 34, ч. XXVIII, XXIV; XXXI за 1892; С. 37, ч. IV, VII, XIV, XXII, XXVII і XXVIII за 1893 р.; С. 51, ч. VI, X, XI, XIII за 1894 р.; С. 26, ч. XII, XVI за 1895 р.; С. 15, ч. X, XXVI, XXX за 1896 р.; С. 15, ч. XII-а, XII-б, XLIII за 1897 р.; С. 23, ч. 1 за 1898 р.; С. 1, ч. LI, LIV, LXXIX л. В. за 1899 р.; С. 1, ч. XII, XIII, XXII, XXX, L, LXV, LXXXVI л. В. за 1900 р.

8. Центральний державний історичний архів Санкт-Петребургу, ф. 102, 2 діловодство, С. 44, ч. VII, ст. 66, ч. XII і XV за 1891 р.

9. Большая энциклопедия. Под редакцией С. Н. Южакова. - Спб., 1905. - Т. 20 – 41 с.

10. ЦДІА, ф. 442, оп. 707, спр. 767, арк. 1-6.

11. Кустари и ремесленники Полтавской губернии. - Полтава, 1911 - Ч. 2. - С. 6, 14, 22, 131.

12. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 574, спр. 210, арк. 33.

13. Історія Української РСР. - Київ, 1978 - Т. 4. – 489 с.

14. Лось Ф. Спільна боротьба російських і українських робітників проти царизму і капіталістичного гніту. - Київ, 1954. - С. 12-13.

15. Лазанська Т. І. Реформа 1861 року та її соціально-економічні наслідки. // Історія України: Курс лекцій у 2-х книгах. - Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. -Київ, 1991. - Кн. 1. – 492 с.

16. Лещенко М. Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. - Київ, 1977. – 360 с.

17. Полферов Я. Я. Сельскохозяйственные рабочие руки. - Спб, 1913. – 383 с.

18. ДАКО, ф.804, оп. 3, спр. 76, арк. 2, 3, 6.

19. Жданов А. В. Изучение условий сельскохозяйственного производства в Европейской России под влиянием аграрного кризиса. - Л., 1976. – 18 с.

20. Численность и состав рабочих в России на основании данных первой всеобщей переписи населения Российской империи 1897 года. - СПб., 1905 - Т. 1. Приложения. - С. 2-3, 6-7.