Анісімов К.В.

Кременчуцький інститут Дніпропетровського університету

економіки та права

Питання генезису танкобудівництва в Японії 20-40-х рр. ХХ ст.

До 1925 року японського такнкобудівництва не існувало як військово-економічного факту. Створені у 1918 році бронетанкові сили армії мікадо, змушені були користуватися важкими машинами британського виробництва Mk.ІІІ, Mk.V, середніми англійськими танками Mk.А „Уіппет” („Борза”), Mk.В „Хорнет” („Джміль”), Mk.С „Хаук” („Яструб”), а також легкими французькими бойовими гусеничними машинами „Рено” FT 17/18.

По закінченню Першої світової війни японські інженери намагалися якомога більше прикласти зусиль заради дослідження нових конструкцій танків армій провідних держав. Так, у квітні 1925р. у Японії була сформована перша танкова група з англійських середніх танків Mk.А „Уппет” та французьких легких „Рено” FT 17/18 [1, Ф.504, Оn.7, Д.801]. Пізніше японцями випробовувалися британські середній „Віккерс” Mk.С, легкий „Віккерс 6-тонний”, танкетка „Карден-Лойд” Mk.VІ та легкий французький танк „Рено” NC-27. Останню модель закупили: вона знаходилася на озброєнні японської армії під позначкою „Оцу”. Одночасно у країні розпочали створення власних бойових гусеничних машин та вітчизняної танкобудівельної промисловості.

Актуальність визначеної теми, з точки зору теоретико-сцентефічного розуміння виходить з потреб більш поглибленого розгляду досліджуваного питання у сучасній вітчизняній історичній науці.

Наукова розробка компонентів дослідження, присвяченого аналізу генезиса японського танкобудівництва, складає значну практичну актуальність, ставлячи на якісно новий щабель знання щодо проблеми удосконалення процесу ВПК держави власних зразків бронетехніки, що відповідає вимогам часу.

Головною метою статті є розкриття теми становлення та розвитку танкобудівництва і танкових військ збройних сил Японії 20-х - 40-х рр. ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає у намаганні комплексно проаналізувати аспекти будівництва сучасної військової промисловості на прикладі формування модернової галузі танкобудівництва у імператорській Японії за епохи світових війн ХХ століття.

У 1927 році, паралельно з випробуваннями англійського середнього танку „Віккерс” Mk.С арсенал у м. Осака („Осака Рику гун Зохейшо”) розпочав будівництво двох вітчизняних танків („sensha” (яп.) – „сенса”) – 18-тонного № 1 („Чі-і”) та 9,8-тонного № 2 („Чі-ро”, що пізніше отримав назву „87”). № 2 мав 57-мм. гармату, два 6,5-мм. кулемети моделі „96” 1926р., а екіпаж складався з чотирьох чоловік [2, 198].

У 1929р. на базі „Віккерс” Mk.С та „87” розробили та побудували середній танк, офіційно прийнятий на озброєння: машина отримала код „2589” (відома також як „89”, „89 Ко” та „І-го” („перша модель”) [2,202]. Цей танк поклав початок серійним японським бойовим гусеничним броньованим машинам.

Позначення середнього танку („chu sensha”) моделі „89” віддзеркалює рік випуску машини 1929, або за японським відліком часу – у 2589р. від заснування єдиної феодальної держави сьогунами (князями) з династії Токугава.

Машина мала класичну компоновку. Башта та корпус виконувалися кльопаними. До речі, корпус являв собою безпосереднє копіювання цього елементу конструкції у британського „Віккерс” Mk.С.

У кормовій частині корпусу знаходився карбюративний двигун „Даймлер”, що пізніше замінили на „Міцубісі”. Двигун створювався на основі авіаційного, за тодішню традицією. Коробка передач – чотирьохшвидкісна з однією передачею заднього ходу.

По завершенню боїв у районі м.Харбін з армією китайського маршала Сяо, командування японської Квантунської армії замовило Токіо надіслати до Маньчжурії нові танки: у 1932 році тут була сформована рота у складі двух взводів легких машин „Оцу”, взводу середній „89 Оцу” та взводу панцерних авто „Міцубісі”

У 1933 році на вагонобудівному заводі фірми „Кавасакі” у м. Кобі розгорнулося виробництво дизелів для тракторів і танків: тоді ж „Міцубісі” випробувала дизель на середньому „89” [3,190].

У той же час почали випускати наступну модифікацію – „94”, де потужність дизелю збільшили до 160 к.с., коробку передач доповнили понижуючою передачею. Місце механіка-водія перенесли праворуч, лобовий кулемет – ліворуч, збільшили вхідний люк та бронеекрани. У ходовій частині залишили чотири підтримуючих ролики, скасували балку. Трапи з сталі з присадкою марганцю отримали розвинуті грунтозачипи. На нашу думку, передумовою появи „89 Оцу” та „94” виявилася незадоволення командування підсумками дій танків у Шанхаї проти Червоної армії маршала Фин Юй-Сяня у 1932 році. Окрім того, необхідно було підсилити захищеність та всюдихідність. Хоча, як на нашу думку, вцілому це була вже застаріла для 30-х років конструкція з недостатніми відносно середнього класу танків бронезахистом та мобільністю.

У другій половині 30-х років у Японії переглянули вимоги до середніх танків. У 1936 році були розроблені два прототипи маневреного танку: 15-тонний „Чи-ха” фірми „Міцубісі” та 9,8-тонний „Чи-ні” арсеналу у Осаці [3,194]. Після розгортання будівництва у 1937р. „Чи-ха” випуск танків типу „89” припинили. Але машини ще довго служили як японцям, так і їхнім ворогам – китайцям у якості трофеїв.

Головною ареною боїв для Японії на той час був Китай: тип „89” виявився найбільш зручним. У 1935 році машини змішаної механізованої бригади діяли у районі Шанхаю, у 1937 році разом з 3-м танковим полком – у Північному Китаї проти ворогуючих між собою гомінданівських з’єднань генералісимуса Чан-Кайши та червоноармійських підрозділів маршала Джу Де. Загалом же японці мали тоді у Маньчжурії до 400 бойових машин [2,204].

У боях біля р. Халхин-Гол у Монголії 1939 року брали участь група середніх „89” під командуванням полковника Йоршмаро (дві роти по 10 машин) зі складу 3-го танкового полку та група легких „95” („Ха-го”, три роти по 10 машин) підполковника Тамада з 4-го полку [3,185]. 2 липня 1939 року у 22.00 середині та легкі танки у складі групи генерал-лейтенанта Яцуока пішли у атаку на позиції радянських військ на східному березі. Середні „89”, підтримуючи піхоту, потіснили до річки стрілецько-кулеметний батальйон 9-ї мотоброневої бригади та батальйони 149-го мотострілецького полку, продерлися до артилерійських позицій. Тут вони потрапили під вогонь гармат легких танків БТ5-ї роти 2-го батальйону 11-ї танкової бригади та панцерників БА-10 розвідбату 9-ї мотоброневої бригади. Незважаючи на дуже тяжкі втрати з боку військ Червоної Армії, угрупування генерал-лейтенанта Яцуока, як і загін генерал-майора Кобаясі, що атакував північніше, були винищені вогнем радянської артилерії. Так зване „Баін-Цаганське побоїще” довело перевагу радянських танків і панцерників, озброєних 45-мм. гарматами, у вогневій потужності та бронезахисті.

Роблячи підсумок вищевказаному, слід зробити конкретизовані висновки, за якими можливо зазначити, що японське танкобудівництво протягом свого становлення та розвитку у 20-х – 40-х рр. ХХ ст. досягло певних успіхів. Хоча, як це довели фактичні дані бойових дій Другої світової війни, японські бронетанкові сили поступалися у якісному рівні технічного оснащення своїм англо-американським та радянським противникам.

ДОДАТКИ

1. Росийский Государственный военно-исторический архив (РГВИА), (м. Москва, РФ). Ф. 504, Оn. 7, Д. 801.

2. Нересян М.Г., Каменцева Ю.В. Бронетанковая техника армий капиталистических государств. М., 1964.

3. Шмелёв И.П. Танки в бою. М., 1985.