Хархаліс У.М.

Ужгородський національний університет

Фольклор як одна з детермінант становлення народної обрядовості

Фольклор як безпосердній спадкоємець найдавніших форм людської культури доніс до наших днів естетичні уявлення минулих поколінь, вивірений століттями художній досвід. Виражаючи рівень свідомості й світовідчуття народу, фольклор зберігає в кожну історичну епоху значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду і є складним естетичним, художнім і соціальним явищем.

Нині, коли йдеться про збереження національних традицій, відродження духовності й національної самосвідомості, особливої ваги набуває вивчення традиційних і сучасних форм народної творчості та їх безпосередній вплив на обрядову основу духовної спадщини народу. За останні роки  вийшло чимало праць, у яких дається грунтовний аналіз як словесно-музичних, хореографічних, так і класичних видів і жанрів традиційної народної творчості.

Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.

Зупинимо свою увагу на взаємодії словесно-музичного фольклору з народною родинно-побутовою та календарною обрядовістю, зокрема закарпатського регіону.

У сукупності фольклор складає морально-етичні засади суспільства. Без фольклору ми б позбулися своїх витоків, свого коріння, своєї історії, історичної пам’яті. Фольклор відіграє важливу роль у процесі консолідації народу, утвердженні громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями, національною самосвідомістю та патріотизмом.

Фольклор Закарпаття – особливий, оскільки тут переплітається локальне, загальнонаціональне та міжнаціональне. Тут взаємодіють культури, перетинаються традиції різних народів, етнічних груп. Це – золотий ключ, за допомогою якого вдається проникнути в таємниці української ментальності, пізнати витоки звичаїв і традицій українського народу, його прагнення і сподівання, бережне ставлення до своєї історії та мови.

Головною метою нашого дослідження є показати взаємовпливи фольклорної традиції та народної обрядовості з урахуванням специфічних особливостей закарпатського регіону.

Фольклор завжди був перехрестям, де химерно спліталися в єдине органічне ціле побутові й художні потреби, праця, обрядово-магічне дійство та гра. У ньому нерозривно злиті різні форми художнього та нехудожнього освоєння світу, що і є головною ознакою фольклору Закарпаття.

Художньо-творча діяльність народу знаходить своє втілення у тих видах і жанрах, які тяжіють до повсякденного побуту. Здебільшого вона яскраво виражена у формах танцю, пісні, казки, драматичного дійства, зокрема в обрядовості та в декоративно-орнаментальних ремеслах [9, 115].

Конкретно-історичний аналіз фольклору з точки зору його основних ознак показує, що фольклор – явище складне і багатогранне. Це первинна художня переробка сукупного чуттево-практичного суспільного досвіду. Естетична свідомість тут ще безпосередньо пов’язана з матеріальною діяльністю. Першоджерела її лежать у свідомості людей та їхнії практичній діяльності, що і зумовлює її взаємозв’язок із побутом.

Патріархальний уклад життя, партикуляризм індивідуальної свідомості, нерозривність поділу праці, неписемність були основною причиною того, що фольклор створювався в основному в неспеціалізованій формі, був синкретичним, колективним за своєю природою, існував і поширювався усним шляхом. Тому в сучасній літературі фольклор розглядається не як раз і назавжди дане явище з незмінними ознаками, які придатні для своїх історичних епох, а з урахуванням реального змісту людської діяльності, ролі соціального суб’єкта, форм побутування та функцій народної художньої творчості.

Серед великої фольклорної спадщини, яка дійшла до нас, особливе місце посідають твори утилітарно-магічного призначення, а саме замовляння, молитви, заклинання. Так, М.Грушеський, назвавши їх оказіально-обрядовим фольклором, відніс їх до сфери індивідуальної обрядовості, вказуючи на їх тісний зв’язок з колективними календарними обрядами, з яких вони утворилися і стали “безпосереднім продовженням”[2, 138]. Молитви-заклинання, як і календарно-обрядову творчість, можна пов’язати з магізмом, тобто “магічними діями”, “магічними формулами”, які досить чітко простежуються в мові [2, 65-66; 9, 120]. На цьому наглошує і етнограф-фольклорист Є.Кагаров [4, 25-27].

Серед обрядового фольклору чільне місце посідають календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Для розуміння суті цих пісень важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматичними діями, замовляннями. Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набуттям значних раціональних знань про навколишній світ, із росповсюдженням писемності й освіти календарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступається естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку ХІХ ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг. Та на жаль, інтерс значної часини сучасної закарпатської молоді до вивчення рідної культури, традицій, звичаїв, обрядів, мови, історії послаблений або взагалі відсутній. Тож є добра спроба відродити його шляхом публікації народно-поетичної тврчості.

Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що остання в осноних своїх формах дійшла до нашого часу і зафіксована у чисельних варіантах та локально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетично пов’язаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповнюватися зразками, що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час тієї чи іншої весільної дії. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. на весіллі все частіше виконувались ліричні або жартівливі пісні, які не мали безпосереднього зв’язку з традиційною обрядовістю.

У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну, тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів – вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленними від гумористично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому їх важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно вписуються в обряд весілля, розкриваючи найтонші грані цього важливого родинного свята.

Локальна специфіка традиційно-побутової культури українців Закарпаття виявляє себе і в поховально-поминальній обрядовості, в збераженні і усвідомленні магічності обрядового дійства, його світоглядної основи. Саме розуміння людиною себе і світу навколо себе визначає хід, реалії, атрибутику дійства та його семантику. Це розуміння людиною себе як фізичної (тілесної) та духовної (душевної) сутності; тимчасовості життя земного (тілесного), віра в життя вічне (духовне); розуміння смерті як перехід з одного стану в інший; культ землі, води, вогню та ін. і визначає основну домінанту світогляду українців Закарпаття.

 Невід’ємною складовою поховальної обрядовості є так звані “плачевні пісні” та голосіння, які виявляють єдність форми і змісту, а саме: відсутність усталеної мелодики; здатність виконавця розвивати та імпровізувати мелодичну лінію згідно своїх індивідуальних можливостей; наявність питально-окличних форм, які виявляють заперечення смерті; утвердження ідеї вічності життя та ін. Цей жанр – унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жінки), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння – жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого. Вислів жалю за покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння переважно пов’язані з категорією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоловіків і синів, які не повернулись додому, загнані завойовувати чужі багацтва; тужили за втраченими надіями і сподіваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, що йдуть від міфологічного сприйняття навколишнього світу. Пізніше ці моменти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.

Отже, при вивченні національного фольклору, враховуючи й переднаціональні форми розвитку, фольклор живе вже не менше сімнадцяти тисячоліть. До того ж фольклор змінюється дуже повільно – в усякому разі, повільніше за літературу, професійний живопис або книжкову графіку, і навіть повільніше за народну сільську моду.

 Друга половина XIX ст. – це період, коли фольклор, незважаючи на всі іноземні впливи, зберігав ще багато архаїчного і традиційного. Важливо також, що він, вже теоретично осмислений як національний, був з достатньою повнотою зафіксований фольклористами, то ж є досяжним для вивчення в наш час. Традиційність фольклору другої половини XIX ст. дозволяє без великих ускладнень доповнювати його фіксації за рахунок записів раніших і, частково, пізніших – як таких, що відбивають й тодішній стан вітчизняної усної традиції.

Однак, сьогодні виконання пісень календарно-обрядового та родинно-звичаєвого циклу втрачає строгу приуроченість до певних пір року, тісний зв’язок із регламентованим ходом народного обряду. Губиться вкладений у них свого часу магічний зміст, віра в заворожуючу силу впливу їх на майбутній урожай, добробут у сім’ї.

Зникнення традиційної народної культури зумовлене насамперед тим, що селянський практицизм, змішаний на магічних язичницьких уявленнях і вірі в чудеса, витіснився реальним практицизмом, зорієнтованим на нові економічні реалії, і в першу чергу на самостійність особистості.

Сьогодні може створитись враженя, ніби не лише зазнають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їх різновиди, створені патріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам’ятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Народна творчість буде існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме суспільство. 

 

Література

1.     Гарастей І. В ім’я збереження духовних скарбів. //Народне слово. – 1996, 13 квітня. – С.24.

2.     Грушевський М. Історія української літератури. – Київ, 1993. – Т.1.

3.     Губаль І. Володар мудрості народної. – Ужгород: Патент, 2004. – 420с.

4.     Кагаров Є. Форми та елементи народної обрядовості. //Первісне громадянство: науковий щорічник. – К., 1928, вип.1. – С.21-56.

5.     Кириченко О. Фольклор як художня система (проблеми теорії). – Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2002. – С.18-85.

6.     Климкова Л.Н. Вопросы народной культуры и обрядового фольклора украинцев Карпат в трудах Я.Головацкого. //Карпатский сборник. – М.: “Наука”, 1976. – С.116- 122.

7.     Пилипчинець В. Торкаючись таїни народної мудрості: фольклор у контексті сьогодення. //Новини Закарпаття. – 2002, 18 травня. – С.14.

8.     Путилов Б.Н. Проблемы типологии этнографических связей фольклора. //Фольклор и этнография.[Сб.ст.] – Л: Изд. “Наука”, Л.О., 1977. – С.3-14.

9.     Путилов Б.Н. Фольклор и народная культура; In memoriam. – СПб.: Петербургское Востоковедение, 2003. – С.18-165.

10. Разумова И.А. Фольклорная традиция семейно-родственных групп. //Этнографическое обозрение, 1999. №1. – С.87-96.

11. Русин М.Ю. Фольклор: традиції і сучасність. – К.: Либідь, 1991. – 102с.

12. Сенько І.М. Закарпатський фольклор у всеукраїнському контексті. //Матеріали міжнародної наукової конференції “Українські Карпати: етнос, історія, культура”. 26 серпня – 1 вересня 1991 р. – Ужгород: Видавництво “Карпати”, 1993. – С.439-450.