Антончук О.М.
В основу класифікації методів навчання українськими лінгводидактами покладено спосіб взаємодії вчителя та учнів на уроці, згідно з якими виділено серед інших і метод вправ. Сучасні лінгводидакти (О.М.Біляєв, В.Я.Мельничайко, М.І.Пентилюк, С.О.Караман) визначають серед способів взаємодії вчителя і учнів на уроці мови такий, коли школярі, виконуючи практичні завдання і вправи, засвоюють потрібні знання, які уточнює і узагальнює вчитель. Є.М.Дмитровський вказує на те, що метод вправ супроводжує всі інші методи навчання орфографії, забезпечує вироблення і закріплення в учнів правописних навичок і надає навчанню практичної цілеспрямованості [3, 184]. За “Словником української мови” – це “1) розвиток певних якостей, навичок постійною, систематичною роботою; 2) спеціальне завдання, що виконується для набуття певних навичок або закріплення наявних знань” [9, 348]; за “Українським педагогічним словником” - “повторне виконання дії з метою її засвоєння” [2, 59 ]. “Словник-довідник” за редакцією Н.М.Захлюпаної метод вправ трактує як “метод навчання, дидактична суть якого полягає в тому, що вчитель за допомогою спеціальних завдань, які виконують учні, спрямовує їх на вироблення мовних умінь і навичок” [4, 130 ].
К.Д.Ушинський вказував на те, що вправи проводяться у спеціально створених і змінюваних волею
вчителя- експериментатора умовах. Вони проводяться на дібраних текстах, в яких представлено всі необхідні з точки зору мети
уроку факти мови; визначені мовні явища, що представлені в тексті, може бути змінено, щоб полегшити засвоєння їх учнями. Системність вправ –
це перша і головна основа їх успіху, нестача цієї системності – головна
причина, чому чисельні і тривалі вправи з
орфографії дають досить невисокі результати [10, 176].
І.Р.Палей серед методів закріплення
виділяє вправи. На думку дослідника, найчастіше
вони виконуються за книгою і одночасно є практичними завданнями. Найрізноманітніші
роботи, які відрізняються одна від одної за своїм
характером, можна охопити загальною назвою “вправа”. Це і граматичний розбір, і
вирішення граматичних завдань, і списування, і відповіді на питання за
прочитаним, і запис під диктовку, і робота над помилками.
Більшість методистів (Л.П.Федоренко, М.М.Разумовська, М.Т.Баранов, Г.М.Іваницька та ін.)
виділяють дві основні групи орфографічних вправ: списування і диктанти.
Є.М.Дмитровський, Г.Р.Передрій, І.С.Олійник, О.С.Скорик доповнюють їх такими
видами, як: орфографічний розбір, вправи з орфографічним словником, довільне
письмо (добирання слів з орфограмами), вправи з розвитку мовлення (переклади,
перекази, твори), які включають і орфографічні завдання [3, 184; 6, 288].
Термін “вправа” слід
відрізняти від поняття “завдання”. За “Словником
української мови” – це “1) наперед
визначений, запланований для виконання обсяг роботи; мета, до якої прагнуть, те, що
хочуть здійснити”[9, 40]. М.Р.Львов називає завданням “виконання певної складної дії; засіб проблемного навчання”[5, 59]. На думку
О.М.Біляєва, “на відміну від
вправ мовні завдання однократні, хоч їх часом доводиться виконувати повторно.
Здебільшого завдання стосуються робіт з розвитку зв’язного мовлення: визначити тему й основну думку висловлювання, скласти
план тексту, написати твір певного типу чи жанру мовлення та ін.”[1, 2]. Наприклад, у навчальному посібнику
за редакцією М.І.Пентилюк “це складова
частина у засвоєнні й удосконаленні знань, у виробленні умінь і навичок; вправи і завдання є своєрідним видом пізнавальної
діяльності, що не збігається з ніяким іншим”[7, 121].
Вибір вправи визначається кількома критеріями: 1) специфікою та ступенем
складності навчальної інформації; 2) навчально-виховними цілями уроку; 3)
індивідуальними особливостями учнів, їхніми запитами, інтересами; 4) віковими особливостями учнів;
5) особливостями мовного середовища, оточення, в якому живуть і навчаються
школярі [8, 23-24].
Вибираючи той чи той вид вправ, учитель має з’ясувати характер
орфограми, мету уроку, наскільки забезпечується свідоме засвоєння знань,
активність школярів, участь зору, моторних, слухових сприймань (чим більша
кількість сприймань бере участь у засвоєнні орфограми, тим ширші можливості
створюються для вироблення навички), наскільки дотримується зв’язок між класною
і домашньою роботою, між вивченням граматичної будови мови і її словникового
складу.
Література
1.
Біляєв О.М.
Вправи в навчанні мови // Українська
мова і література в школі. – 2004. - № 6. – с. 2-5.
2.
Гончаренко С.
Укр. пед. словник. К.: Либідь, 1997.
– 376 с.
3.
Дмитровський
Є.М. Методика викл. укр. мови в сер. школі. Посібник для вчителів-словесників
серед. школи. – К. “Рад. школа”. – 1965.
– 286 с.
4.
Захлюпана Н.М.
Словник-довідник з методики укр. мови / Н.М. Захлюпана, І.М. Кочан; Львівс.
нац. ун.-т ім. Івана Франка. – Л.: ЛНУ
ім. І. Франка, 2002. – 250 с.
5.
Львов М.Р. Словарь-справочник по методике рус. языка. – М.: Просвещение, 1988. –
239 с.
6.
Методика
викладання української мови в середній школі: Навчальний
посібник / І. С. Олійник, В. К. Іваненко, Л. П. Рожило, О. С. Скорик; За ред. І. С. Олійника. –
2-е вид., переробл. і доп. – К.: Вища школа, 1989. – 439 с.
7.
Методика навч.
рідної мови в середніх навч. закладах / За редакцією М.І. Пентилюк: Підручник
для студентів-філологів. – К.: Ленвіт, 2000. – 264 с.
8.
Словник-довідник
з української лінгводидактики: Навчальний посібник / Кол. авторів за ред. М.І.
Пентилюк. – К.: Ленвіт, 2003. – 149 с.
9.
Словник укр. мови в 11 т. – К.: Наук. думка, т. 9. –
1978. – 916 с.
10.
Ушинський К.Д. Вибрані пед. твори: В 2-х т. – К.: Рад. школа, 1983. – 489 с.