Шопін П.Ю.

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Осмислення прецедентного сюжету в різних історико-культурних просторах (міф про Пігмаліона та Галатею)

Удивительное дело, какая полная бывает иллюзия того, что красота есть добро.

Л.Н. Толстой

Джордж Бернард Шоу народився 26 серпня 1856 року... Цього року ми відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного ірландського драматурга, соціального мислителя, відомого публіциста, блискучого оратора, визначного громадського діяча, філософа, музикального критика, „найпарадоксальнішого з парадоксальних” (А.Г. Образцова) реалістичних письменників XX століття.

Драматургічна спадщина Бернарда Шоу, його життя і творчість досліджуються багатьма вченими та письменниками. „Гігантська література про Шоу”, за словами А.Г. Образцової, свідчить про величезне зацікавлення до його творчості. Існує Міжнародне товариство Шоу (International Shaw Society), яке активно вивчає й обговорює творчі здобутки драматурга, проводить міжнародні форуми і конференції, публікує матеріали останніх досліджень. Також діє Товариство Бернарда Шоу (The Bernard Shaw Society) у Нью-Йорку, яке випускає найбільш відомий та авторитетний журнал „шоузнавців” The Independent Shavian. До того ж п’єси Бернарда Шоу мають успіх як серед глядачів, так і серед читачів у багатьох країнах світу.

Життя і творчість Д. Б. Шоу ретельно досліджували вітчизняні вчені, серед яких О.А. Анікст, І.І. Анісімов, П.С. Балашов, З.Т. Гражданська, Н.Я. Дьяконова, І.Б. Канторович, Т.Л. Мотилєва, А.Г. Образцова, А.С. Ромм, Б.А. Смірнов. Серед англомовних біографів та дослідників можемо відзначити Е. Бентлі, А. Гендерсона, Д. Ірвіна, Х. Пірсона, С. Уінстена, Е. Х’юза, Г.К. Честертона.

Драматургічні твори Бернарда шоу неоднозначно оцінювали у різні часи, і вони мали складний шлях до своїх перших вистав. Б. Шоу як один із засновників інтелектуальної драматургії став справжнім революціонером англійського і європейського театру. Сам драматург так говорив про своє розуміння театрального мистецтва: „Було би дуже добре, якщо б театр бачив своє призначення у тому, щоб бути „фабрикою думки”, будити совість, висвітлювати суспільну поведінку людей, бути засобом проти відчаю і нудьги і храмом Людини, що сходить” [1, 150].

Поетичний простір у п’єсах Шоу заперечувався багатьма дослідниками; більшість вважає, що Шоу є письменником „чистого інтелекту”. Видатному драматургу відмовляють навіть у цілісності світогляду; художній світ Шоу не сприймається як гармонійна єдність; вчені вказують на „протиріччя світогляду Шоу” [4, 7]. Проте ми насмілились засумніватися у виправданості таких гіпотез. Ніхто не стане спростовувати той факт, що поетичність, чуттєвість властиві п’єсі „Пігмаліон”, про яку мова піде нижче. Що стосується другого твердження, то треба звернутись до теоретичних досліджень з даної області шоузнавства. А.С. Ромм говорить „про Шоу як про митця, що мав єдиний і по-своєму послідовний світогляд. Ми розглядаємо його творчість як систему, в основі якої лежить цілісна, глибоко самобутня концепція життя, яка по-різному відобразилась крізь різні грані його творчої думки” [7, 5]. У художній системі Шоу ключовим прийомом завжди був парадокс: „Головна функція парадокса в системі Шоу полягає в тому, щоб показати будь-яке явище з несподіваного боку, пролити на нього нове світло, навчити глядача і читача вдивлятися у довкілля, самостійно його оцінювати і не сприймати сталі стереотипи...” [6, 33]. Роздуми про життя і творчість Б.Шоу можна продовжувати, але у нашій праці ми не можемо розкрити всі цікаві проблеми, які пов’язані з його ім’ям, тому зупинимось на одній з них і спробуємо дати її початкову характеристику.

Метою даної праці є розгляд трансформацій прецедентного сюжету у різних історико-культурних вимірах. Міф про Пігмаліона висвітлюється в контексті різних культур і епох.

Першоосновою виступає стародавній міф про Пігмаліона, який існував у Греції і був запозичений Давнім Римом. Публій Овідій Назон у Х книзі „Метаморфоз” у віршовій формі розповідає історію створення дівчини з слонової кістки царем Кіпру, давньогрецьким скульптором Пігмаліоном [5, 251-253]. У міфі Пігмаліон є сином Ваала і Анохіної, могутнім царем самобутньої держави та добрим скульптором. Він не любить жінок, тому що на Кіпрі у цей час багато жінок (жриць храму Афродіти) „торгували красою тілесною”. У той же час, Пігмаліон створює дивовижну скульптуру прекрасної жінки і закохується в неї. Він просить Афродіту перетворити скульптуру на справжнє тіло. Давньогрецька богиня виконує його прохання, яке було подане у свято Афродіти і завуальоване для розуміння оточуючих, і Пігмаліон отримує дівчину Галатею. За однією версією у подружжя народжується дві доньки – Мефарма і Пафо [10]. За іншою версією у них народились два сина – Паф і Кінір [5, 253].

Міф має декілька важливих ідейних засад та своєрідну естетичну систему. По-перше, Пігмаліон отримує допомогу від богині кохання Афродіти (Венери) і його мрія цілком залежить від прихильності божества. По-друге, Пігмаліон невдоволений дійсністю і не може полюбити звичайних жінок через огиду до їх аморальності. Пігмаліон є закоренілим холостяком з цих причин. По-третє, він є майстерним скульптором, що створює статую дівчини вродливішу за інших та незайману. У переказі Овідія тілесна краса дівчини приваблює Пігмаліона, але не треба забувати, що Овідій був представником римської культури, де тілесна краса мала найбільшу вагу. У Стародавній Греції духовна і тілесна краса доповнювали одна одну. На наш погляд, Пігмаліона приваблює не тільки тілесна краса Галатеї, але й її духовна незайманість. Ще одним контроверсійним моментом виступає роль Пігмаліона у створенні Галатеї. З одного боку, Пігмаліон є вільним творцем свого щастя, а з іншого – тільки Афродіта здатна здійснити його мрії. Міф про Пігмаліона замовчує особистість Галатеї, її характер та ставлення до Пігмаліона.

Усі особливості давньогрецького міфу були відображені у пізніших творах з використанням цього сюжету. Центральну естетичну ідею міфу, яка і стала найбільшим магнітом для послідовників Овідія, можна сформулювати наступним чином: створення повноцінної прекрасної людини є найдивовижнішим явищем у світі.

Давньогрецький міф про скульптора Пігмаліона є прецедентним сюжетом, еволюція якого у різних історико-культурних контекстах отримує своєрідне тлумачення у Ж.-Ж. Руссо, В.-С. Гілберта, Т. Смоллетта, Д. Б. Шоу та інших.

Найцікавішим твором про Пігмаліона та Галатею до „Пігмаліона” Б. Шоу є однойменна лірична п’єса видатного французького письменника-просвітника Ж.-Ж. Руссо. Письменник не відхиляється від сюжету за Овідієм, проте у кінці п’єси автор демонструє високу ступінь свідомості Галатеї: „Вона торкається себе рукою і говорить: „Я”. Потім вказує на мармур своєї колишньої фігури і пояснює: „Це вже не я” [2, 10]. Ж.-Ж. Руссо зберігає композицію міфу, але у самому кінці показує важливість свідомості людини. Галатея приваблива та чарівна для Пігмаліона не тільки своєю вродою, а перш за все людяністю, духовною незайманістю.

„Пігмаліон” Б. Шоу представляє собою картину становлення людини, динаміку розвитку її свідомості [9]. Перед нами п’єса „про диво народження людської особистості – народження, яке завжди пов’язане для Шоу з запереченням загальноприйнятих уявлень та ідеалів” [8, 444]. Створення Прекрасного стає одним із лейтмотивів п’єси. П’єса Б. Шоу не повторює стародавній міф, а відтворює його у руслі реалістичного світогляду.

Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Галатеї: безграмотна квіткарка, яка не може спілкуватись з людьми вищого від неї соціального класу через свою невпевненість та погану вимову; „майже леді”, що володіє доброю вимовою, але не може користуватись нею для досягнення будь-яких прагматичних цілей у процесі комунікації – дівчина, що вже володіє бездоганною англійською, але не бачить у цьому потреби; справжня леді, що може вести гостру дискусію. Проблемі дослідження етапів розвитку свідомості Елізи Дуліттл ми присвятили окреме дослідження.

У п’єсі Пігмаліон начебто відходить на другий план. Пігмаліон – це вже не окремий герой, а тема художнього твору. Пігмаліон як творець людини є узагальнюючим образом суспільства. Саме суспільство стає справжнім Пігмаліоном для кожного з нас.

Найважча робота професора Хіггінса виявилась спільною працею Елізи, Пікерінга, місіс Пірс, місіс Хіггінс, автора, читачів і глядачів. Еліза змінюється протягом усієї п’єси, що важко не помітити. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. Життєве першоджерело (“spark of divine fire”), що було фундаментом свідомості Елізи, отримує нові обрії, потенціальні можливості. Еліза Дуліттл стає сильною мовною особистістю, проте вона також отримує нові обов’язки; тягар відповідальності за себе та оточуючих її людей, за все людство, якщо дотримуватись логіки письменника, лягає на плечі молодої дівчини. Галатея більше не належить Пігмаліону, і він їй не подобається. Пігмаліон, у свою чергу, не закохується у Галатею і залишається переконаним холостяком.

Б. Шоу розвиває основну ідею сюжету і пропонує нам замислитись над соціальними, етичними, філософськими проблемами людини, яка має шанс докорінно змінити своє життя, вийти на новий рівень розуміння дійсності; і мовлення стає ключовим фактором і показником становлення „Людини, що сходить”. Таким чином, Б. Шоу зберігає гуманістичну традицію сюжету стародавнього міфу, але позбавляє його міфологічного розуміння дійсності і відтворює сюжет у реалістичній парадоксальній традиції. Саме тому п’єса „Пігмаліон” стала визначним надбанням реалістичної літератури Європи у XX столітті.

Споживацька культура XX століття змінює акценти прецедентного сюжету. Нам пропонують мюзикл „Моя чарівна леді” (My Fair Lady), голлівудський фільм „Красуня” (Pretty Woman), багатосерійну комедію „Моя прекрасна нянька”. Окремо стоять фільми „Пігмаліон” Габріеля Паскаля та „Формула кохання” Марка Захарова. Розглянемо докладніше ці кіно-твори.

Найпершою екранізацією, яка базувалась на п’єсі Б. Шоу, був однойменний фільм (1938) режисера Ентоні Асквіта, який створили Б. Шоу та продюсер Г. Паскаль. Цей фільм цілком співпадає з п’єсою Шоу у найважливіших характеристиках, тому ми не будемо зупиняти увагу на ньому.

У 1964 році відбулося друге екранне народження п’єси: мюзикл „Моя чарівна леді” став одним із кращих фільмів Голівуду того року. Проте саме з цього варіанту переказу прецедентного сюжету почалася інтеграція міфу у свідомість масового споживача: Галатея знову любить Пігмаліона, їй знову не потрібні зайвий досвід, знання, незалежність, відповідальність.

У той же час, Галатея стає найважливішим персонажем кіно-твору, що відображається у назві мюзиклу. З’являється новий міф: гроші та добра вдача можуть зробити будь-яку жінку справжньою леді. Мрії домогосподарок стати поважними особами проголошуються цілком реалістичними. „Моя чарівна леді” – це вже не реалістична історія про становлення людської свідомості, а маніфестація „американської мрії”, перший крок назустріч постмодерністському світогляду.

Подальша еволюція прецедентного сюжету про Пігмаліона пов’язана з голлівудським фільмом „Красуня” (1990) режисера Гаррі Маршала. Галатея створюється тепер не з мармуру, слонової кістки або наївної квіткарки, а з екстравагантної проститутки. Тілесна краса проголошується майже єдиною основою життя людини. Увесь фільм за участі Ричарда Гіра та Джулії Робертс намагається переконати нас у тому, що Галатею можна зробити з проститутки... Колись Пігмаліон був переконаним холостяком та не хотів одружуватись через поширення проституції на острові Кіпр, а тепер він закохується у проститутку і перетворює її на Галатею. Кумедність такої ситуації свідчить про значні трансформації прецедентного сюжету у різних історико-культурних умовах.

Міф про Пігмаліона у масовій свідомості перетворюється на міф про Галатею. Перетворення Галатеї-проститутки на Галатею-леді не менш дивовижне, ніж перетворення слонової кістки на Галатею. Якщо у другому випадку має місце диво творчості, кохання та божественного втручання, то у другому випадку мова йде, перш за все, про гроші та кохання. Ми не можемо напевне сказати, що сучасний міф гірший за античний, але можемо констатувати, що це також міф. Він дуже схожий на старий анекдот про піонерів, які „купували проституток та відпускали їх на волю”.

Кумедність та недолугість сучасного Пігмаліона знайшли своє відображення у кінокомедії Марка Захарова „Формула кохання”. Пігмаліон виглядає шукачем хибного ідеалу та шарлатаном водночас. Формула кохання є лише міфом, але нам хотілося б вірити в її існування.

„Моя прекрасна нянька” є ще одним прикладом використання прецедентного сюжету про Пігмаліона у постмодерністській культурі. Нянька Вікторія вже і не намагається стати іншою, покінчити з дурнуватим акцентом, який принижує російськомовного українця, знайти себе у якій-небудь справі. Перед нами апофеоз міфічного світогляду сучасної людини. Галатея належить Пігмаліону, кохає його і жадає отримати його гроші. Пігмаліон стає грошовитим продюсером, який не докладає жодних зусиль, щоб змінити свою Галатею. „Американська мрія” заміняє естетичну складність та ідейну спрямованість античного міфу. На наш погляд, після Б. Шоу прецедентний сюжет не отримав подальшого розвитку; він став предметом міфотворчості постмодернізму. Майбутнє сюжету важко передбачити, тим більше значення має осмислення твору Б. Шоу для подальшого розвитку та увіковічення античного міфу про Пігмаліона.

Слова З.Т. Гражданської про Шоу і сьогодні залишаються правдивим судженням про безперечну велич ірландського драматурга: „... справжній пам’ятник Шоу зведено у людських серцях, його незлічених глядачів і читачів на всій земній кулі, – тих, що сміються над його дотепами, замислюються над його парадоксами, поспішають до театру, якщо там іде п’єса Шоу... Зараз через багато років після його смерті, людству стає зрозумілим, що таких, як він узагалі неможливо втратити – вони залишаються з нами” [3].

Література

1. Балашов П.С. Художественный мир Бернарда Шоу. – М., 1982.

2. Бобровская Н.Г. Миф о Пигмалионе и Галатее в веках// Актуальные проблемы изучения и преподавания литературы. – Луганск, 2005. – Вып. II.

3. Гражданская З.Т. Бернард Шоу// Шоу Б. Пьесы: Пер. с англ. – М., 1982.

4. Образцова А.Г. Драматургический метод Бернарда Шоу. – М., 1965.

5. Овидий П. Н. Метаморфозы: Пер. с латинского С. Шервинского. – М., 1977.

6. Пулина Г.А. Шоу must go on!// Зарубіжна література. – 2006. – №4. – С. 33-37.

7. Ромм А.С. Шоу-теоретик. – Л., 1972.

8. Шестаков Д. Послесловие// Пирсон Х. Бернард Шоу. – М., 1972.

9. Шоу Б. Пигмалион// Шоу Б. Избранные пьесы. На англ. яз. – М., 2004.

10. Rossi, G.// www.globalfolio.net/monsalvat/kittim/012aphrodite/afro1.htm