Дешко Л., Долгопольська Є.

Донецький національний університет

ЗАБОРОНА КАТУВАНЬ: ПОЗИЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО КРИТЕРІЮ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ “ПОЗА РОЗУМНИМ СУМНІВОМ” ТА УМОВ ТРИМАННЯ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

 

Відповідно до статті 3 Європейської  Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі- Конвенції) жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання .

Стаття 3 Конвенції стала першою зі статей, за якою Європейський суд з прав людини (далі – Європейський Суд) розглянув заяви проти України. Практично одразу після ратифікації Конвенції та набрання нею чинності для нашої держави до Європейського суду було надіслано заяви, які в принципі стосувалися права особи на справедливий судовий розгляд, ґарантований статтею 6 Конвенції, але торкалися також і питань про умови тримання в місцях позбавлення волі осіб, засуджених до смертної кари - виняткової міри покарання, заміненої в 2001 році на довічне позбавлення волі. У своїх ухвалах щодо прийнятності цих заяв Європейський суд визнав неприйнятними скарги про порушення права на справедливий судовий розгляд, виходячи зі своєї часової юрисдикції, оскільки судовий розгляд у справах заявників відбувся до набрання Європейською Конвенцією чинності для України, але визнав прийнятними скарги на умови тримання. 29 квітня 2003 року у цих справах (“Полторацький проти України, “Кузнецов проти України”, “Алієв проти України”, “Хохліч проти України”, “Назаренко проти України”, “Данкевич проти України”) Європейський суд виніс рішення, у яких було констатовано, серед іншого, порушення права, ґарантованого статтею 3 Конвенції. Узагальнюючи рішення в цих справах, необхідно звернути увагу на застосування Судом та колишньою Комісією з прав людини критерію оцінки доказів “поза розумним сумнівом” та позиції щодо умов тримання в місцях позбавлення волі.

1) Позиція Європейського суду з прав людини щодо критерію оцінки доказів “поза розумним сумнівом”.

Комісія констатувала, що розповідь одного із заявників про побиття його працівниками слідчого ізолятора містила ряд деталей, яких не могло бути у вигаданій історії, але  попри  це, дійшла  висновку про недоведеність факту, оскільки не було медичних чи інших суттєвих доказів, які підтверджували б, що заявник зазнав ушкоджень внаслідок жорстокого поводження з боку службовців, тим більше, що деталі побиття, наведені заявником та його батьками, були різними. З огляду на це, Комісія не стверджувала, що побиття не було як такого, проте зазначила, що неможливо встановити поза розумним сумнівом,   що заявника було піддано нелюдському поводженню  в СІЗО, як він стверджував. У зв'язку з таким висновком Комісії Суд не констатував порушення статті 3 в частині стверджуваного побиття заявника працівниками слідчого ізолятора, але провів оцінку дій держави з точки зору її позитивних обов'язків за статтею 3 Європейської Конвенції, тобто з'ясував, чи провели державні органи ефективне й належне розслідування скарг заявника та його батьків на нелюдське поводження. Комісія, яка встановлювала факти, поінформувала Суд про відсутність необхідної медичної документації, про офіційні відповіді органів державної влади на скарги батьків заявника, а також про те, що жоден відповідний орган державної влади не брав участі в розслідуванні цих скарг. Виходячи зі своєї власної оцінки фактів, Європейський суд дійшов висновку, що за умови проведення ефективного розслідування скарга заявника про застосоване до нього насильство могла знайти своє підтвердження. У зв'язку з цим Суд визнав наявність порушення статті 3 в частині проведення розслідування скарги заявника про побиття його працівниками слідчого ізолятора

2) Позиція Європейського суду з прав людини щодо умови тримання в місцях позбавлення волі.

Вирішуючи питання, чи відповідають статті 3 Конвенції умови тримання в місцях позбавлення волі розглядуваної категорії засуджених, Суд керувався принципами, які наводилися вище. Але при цьому Суд також взяв до уваги документи Ради Європи стосовно питання скасування смертної кари в Україні, і звіти Європейського комітету із запобігання тортурам, які стосувались України. Аналізуючи всі ці складові, Суд не знайшов у діях державних органів України позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Однак, з погляду Європеського Суду, хоча питання про те, чи метою поводження було прагнення принизити або зневажити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції. В результаті розгляду заяв Суд дійшов висновку, що умови, в яких трималися заявники мали завдати їм значного психологічного страждання і принизити їхню людську гідність. І хоча при цьому Суд констатував поліпшення в режимі тримання під вартою зазначеної вище категорії засуджених, він, однак, визнав наявність порушення статті 3 Конвенції.

Наслідки цих рішень Європейського суду дуже важливі. 1) Відповідно до процедури виконання рішень Європейського суду, держава має сплатити заявникам суму справедливої сатисфакції за завдані порушення. У цьому випадку кожен із заявників отримує по 2 тисячі євро на відшкодування моральної шкоди; крім того, двоє заявників отримують по 1 тисячі євро за судові витрати. 2) Держава має змінити своє законодавство з огляду на рішення Європейського суду з прав людини, в конкретному випадку — забезпечити законодавчу гарантію заборони катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або покарання в місцях позбавлення волі — відповідно до стандартів, проголошених Європейським судом.

Але один із аспектів цих рішень є, безперечно, найважливішим. Усі рішення Європейського суду за статтею 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, як і рішення, що були прийняті стосовно українських заяв у квітні 2003 року, спрямовані на забезпечення поваги до людської гідності, на унеможливлення випадків такого поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції.Отже, наслідком, а загалом і метою статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод стає підвищення поваги людини до самої себе і захищеність від неналежного поводження або покарання навіть у місцях позбавлення волі та під арештом.