Калюжна Є.М.
Психологічні особливості адаптивності особистості
Проблема
формування і розвитку адаптивної активності особистості в ситуації
невизначеності, варіативності перспективи традиційно посідає провідне місце у
віковій та педагогічній психології (В.В.Антипов,
2002; Г.О.Балл, 1989; М.Й.Боришевський, 2002; Л.Г.Дикая, 2002; А.Г.Маклаков,
2001; Л.В.Марищук, 2001; В.А.Петровський, 1992; С.Т.Посохова,
2001; І.О.Сабанадзе, 1997; О.П.Саннікова, 2003; А.В.Фурман, 2000
та інші).
Дослідження
зазначеної проблеми потребує вивчення чинників перебігу адаптаційних процесів
(індивідуально-типологічних, соціально-психологічних,
індивідуально-психологічних), спираючись на концептуальні уявленя щодо
біопсихосоціальної єдності людини.
Реалізація
механізмів адаптивного процесу забезпечується
складною, багаторівневою функціональною системою, центральною ланкою якої
виступає власне психічна адаптація. У
внутрішній організації функціональних систем виокремлюються чотири фундаментальні параметри: 1) широта аферентного синтезу (ступінь
напруженості взаємодії організму із середовищем); 2) ступінь переключення з
одних програм поведінки на інші; 3) швидкість виконання програми поведінки; 4)
поріг чутливості до можливої розбіжності результата дії
з його акцептором. Як підкреслює А.В.Фурман, незважаючи на безперервний характер
адаптації, її процесуально-результативні параметри перебігу визначаються
виключно характеристиками психічного світу особистості й характеристиками
середовища [3].
Динаміка
адаптаційних процесів особистсті характеризується нерівномірністю впливу
різноманітних чинників та залежить від резерву адаптації, пластичності
адаптаційних механізмів та компенсаторних можливостей організму. На думку
К.Роджерса, адаптивність демонструє тенденцію особистості до реорганізації
самої себе та свого ставлення до життя, мобільність по відношенню до нового
досвіду й здатність змінювати Я-реальне та Я-ідеальне у напрямку їх зближення [2].
Так,
переживаючи критичну ситуацію (за Ф.Є.Василюком),
суб`єкт часто
винаходить у себе здатність “підійнятись” над рівнем її вимог, вийти за межі
визначених відношень, встановити нові цілі для розв`язання вихідного завдання, тобто діяти надситуаційно, долаючи
зовнішні та внутрішні “бар`єри”.
Міра
відповідності психологічних особливостей особистості, її функціонування
відносно до змінних параметрів середовища використовується як критерій
оцінювання її проявів з точки зору адаптивності–неадаптивності.
Функціональна
активність особистості може одночасно оцінюватись як адаптивна, і як
неадаптивна – залежно від того, в якому контексті середовища вона реалізується.
Враховуючи цю обставину, Г.О.Балл зауважує на необхідності розглядати адаптацію
особистості в її психологічному середовищі, яке визначається співвідношенням
об`єктивних властивостей оточення суб`єкта із притаманною йому системою
особистісних смислів [1].
Таким
чином, динамічна сутність адаптивності як інтегральної особистісної властивості
проявляється не лише суб`єктною
активністю в системі зовнішніх умов (нових, незвичних, нестандартних), але й
перетвореннями в системі внутрішніх характеристик особистості, які завжди є
функціональними.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Балл Г.А. Понятие адаптации и его значение для психологии
личности // Вопросы психологии. – 1989. – № 1. – С. 92-100.
2.
Роджерс К.
Становление личности. Взгляд на психотерапию / Пер. с англ. М. Злотник. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 416 с.