Капко С.М.

Полтавський національний технічний університет ім. Юрія Кондратюка

Академік С.Рудницький – теоретик української національної державності

Основні геополітичні ідеї академіка С.Рудницького були чітко окреслені на початку першої світової війни в роботах «Україна і українці» (німецькою мовою) та «Чому ми хочемо самостійної України?», а найбільш повне розкриття одержали у фундаментальній праці «Українська справа зі становища політичної географії». Науковий доробок вченого повністю вміщався в русло пошуків розв’язання так званої «української справи» - проблеми відновлення і побудови української державності. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляє собі вчений Україну. «Для всіх українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою» [3, 90]. Він обґрунтував фундаментальні принципи побудови держав – початкових клітин політичної структури людської цивілізації. Це принципи єдинодержавія (реалізований у так званих мозаїкових країнах – Австро-Угорщині і Росії), класовий (реалізований у радянській Росії) та національний. На думку С.Рудницького, два перші з них є безперспективними, бо суперечать загальновизнаному положенню про право націй на самовизначення. Щоб це право не було абстракцією, а набуло реального змісту, визначальним у державному будівництві має бути національний принцип. «Не супер- чи інтернаціональна держава, а саме національна держава є метою, до якої стремить історичний розвиток ХХ-го століття» [2, 86]

В усіх своїх працях з проблем державотворення С.Рудницький багато уваги приділяє корінній основі нашої держави – українській нації та націоналізму, як світоглядній основі її розвитку. Узагальненим результатом цих пошуків стала книга «До основ українського націоналізму», видана у Відні в 1921 та 1923 роках. Здоровий націоналізм «модерного культурного народу» С.Рудницький протиставляє з одного боку «хуторянському чи міщанському націоналізму (шароварництву)» і шовінізму, а з другого – всім різновидам «універсалізму».

Багато рис нації пов’язані з географічним та природнім середовищем її розташування, розвитку та існування. Саме цим факторам географічного буття української нації приділяє найбільшу увагу С.Рудницький. «Український народ, - пише він, - має свою окремішню територію, велику і багату…», «найбільшу і природою найбагатшу землю серед усіх європейських народів» [3, 114]. Національна територія – це головна основа нації. Інші важливі основи нації – рідна питома культура, єдині історико-політичні традиції, питомі расові ознаки, власна мова – набирають реальної сили лише у зв’язку з територією. Звідси робиться висновок: якщо держава розбудовується як національно-політичне формування, то вона мусить мати свою чітко виражену територію. А сама територія окреслюється етнічними межами нації-державотворця.

Багато уваги С.Рудницький приділяє дослідженню впливу біолого-географічних чинників на становлення української державності. Головнішими з них він вважає родючість українських ґрунтів, особливо чорноземних, багатство тваринного і рослинного світу, а також природно-географічне зонування України (поліська, лугова і степова). На думку С.Рудницького, український народ виник у лісостеповій і лісовій зонах, а не у степовій, як прийнято було вважати. Ця думка є й досі спірною серед істориків, тому докладно на цьому зупинятися в даній роботі немає сенсу.

С.Рудницький велике значення надає морській могутності держави. Він звертав увагу на той факт, що головне місто староруської держави, її політична столиця – Київ, розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Полісся із Лісостепом, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців. «Перші початки Київської держави, - писав він, - нерозривно зв’язані з Дніпром як артерією лучби» [3,123]. Саме внаслідок використання цього географічно зручного та економічно вигідного маршруту ще київські князі активно суперничали на півдні за панування на Чорному морі з Візантією, а з ІХ ст. визначився традиційний «шлях із варяг у греки», що простягнувся від Балтики до візантійських земель. Саме проникнення Київської Русі на південь, по вісі водних шляхів, спричинило цілком закономірне явище – запозичення візантійської версії християнства.

Розпад Австро-Угорської та Російської імперій після Першої світової війни, виникнення низки молодих держав (Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини та України), для яких природнім є побоювання нової експансії з боку російського імперіалізму, білого чи червоного, на думку Рудницького, мало привести до їх зближення і формування «балтійсько-понтійської федерації», куди могли б увійти також Естонія, Латвія, Литва, Білорусь. Осередком федерації випадало стати Україні як найбільшій серед згаданих держав. Така федерація сприяла б виживанню цих держав, стала би бар’єром проти експансії російського імперіалізму у Середню і Західну Європу.

У 90-ті роки ХХ ст., після розпаду СРСР, ідеї балто-чорноморської доктрини знову відроджуються. Тут дуже важливу роль має фактор виходу України не лише на Чорне, але й через Литву – на Балтійське море і завдяки цьому – у північно-західну Європу. Важливою подією стала міжнародна конференція «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи ХХІ ст. без розподільчих ліній», що відбулася у 1999р. в Ялті з ініціативи України. В її роботі взяли участь 22 держави – від Норвегії до Греції і від Німеччини до Азербайджану.

Література

1. Блій Г., Муллер П.. Шаблій О. Географія: Світи. Регіони. Концепти.- К.:Либідь, 2004. – 739с.

2. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Відень, 1923.

3. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.- Львів, 1994.