Сарапин В.В.
“Енеїді” Івана Котляревського, яка, за усталеним літературознавчим твердженням, започаткувала нове українське письменство на засадах народної мови і культурної національної самоідентифікації, властивий стильовий синкретизм, спричинений рядом об’єктивних і суб’єктивних чинників. Поява у традиційному для класицизму жанровому форматі ірої-комічної пародійної поеми структурних елементів інших стильових парадигм (бароко, просвітницького реалізму) була зумовлена і значною часовою тривалістю написання частин тексту (“Я над малороссийской Энеидою 26 лет баюшки-баю”, — підкреслював І.Котляревський у листі до М.Гнідича), художньою еволюцією автора, котрий зазнав впливів інноваційних світоглядних та мистецьких моделей європейської культури кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Твір якнайточніше ілюструє перехідну добу вітчизняної літератури, виказує органічне співіснування у ньому традиційних риторичних структур староукраїнського письменства і нових суто естетичних побудов. Науковою практикою доведено, що у поемі не можна встановити “чистоту” стилю, а слід наголошувати на стильових домінантах її окремих змістових і формальних одиниць.
Якщо виділені в “Енеїді” стилетвірні чинники і носії стилів бароко, класицизму, просвітницького реалізму не викликають особливих заперечень, то тези про прояви романтичної естетики закономірно дискутуються. Справді-бо, важко припустити вірогідність і доцільність наявності у комічному бурлескно-травестійному тексті ознак романтизації дійсності з властивими їй ідеалізмом, пильною увагою до духовного життя особистості, особливою чуттєвою екзальтацією, викликаною несприйняттям буденного життя і відповідним формальним вивершенням, — власне романтизм постав на українських теренах у 10-40-ві роки ХІХ ст. Тут маємо на увазі преромантичний етап розвитку європейських культур, який не оминув Україну кінця ХVІІІ ст.
Відомий польський україніст С.Козак помітив риси преромантизму у фольклорі, переважно у думах та історичних піснях, у козацьких літописах Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка, в анонімному історіософському трактаті “Історія Русів” і в “Енеїді” Івана Котляревського, виділивши не стільки типологічну збіжність поетики, скільки єдність світоглядних настанов митців. Тому справедливіше буде тлумачити преромантизм як світоглядну систему, що ґрунтується на гердерівській тезі про “своєрідність історичного і національного життя різних часів і народів” і про “дух народу”, репрезентантами якого виступають мова і фольклор — насамперед пісенна лірика й епос як форма народної історичної свідомості. Автори названих літературних зразків справді шукають естетичні й морально-етичні ідеали в історичній традиції, позиціонують себе як представники етнічної спільноти, що має своєрідні, тільки їй притаманні ментальні властивості — “імення, мову, віру, вид”. Відтак їхня словесна творчість вказує на саморух українців зламу ХVІІІ – ХІХ ст. до національної ідентифікації. Отже, і в “Енеїді”, за позірною сміховою легкістю й грайливістю, закодована важлива культурологічна тенденція, заснована на тому ж таки новочасному осмисленні “духу народу” у його онтології і звичаєвості. Це не просто твір, у якому вперше послідовно і цілеспрямовано використана народна мова, — тут українець і українство стають активними суб’єктами художнього зображення. До того ж формується нова (відносно давньолітературної) модель характеротворення, де українська людина набуває ознак непереборної вітальності, енергійності в осягнені власного народу, у своїй етнічній диференціації. Звідси “життєстверджуючий , оптимістичний” настрій, що “проймає увесь твір, у ньому відчутне відлуння історичної енергії народу й своєрідного козацького духу...” (Козак С. Український преромантизм: Джерела, зумовлення, контексти, витоки. — Варшава, 2003. — С.195).
Преромантичний модус поеми переважно представлений історичною проблематикою (поєднанням і співіснуванням власне історичної і міфологічної концепцій, заснованих на історичних аналогіях) й апологією козацтва, котре після руйнування України-Трої шукає нову землю для побудови держави. Більшість учених солідарні у тому, що найпоказовіше проторомантичні відгуки простежуються в останніх трьох частинах “Енеїди”, присвячених констатації світоглядної еволюції народного лідера Енея, описам батальних епізодів і подвигів персонажів — “козацтва, лицарів, троян”. Додамо, що в поемі використовується вже на той час утрадиційнена художня матриця геройства, закорінена в ідеалі запорожця з його відданим служінням Вітчизні, вірі і церкві, з пієтетом до волі й демократії, з відчайдушною мужністю в бою, з ігноруванням небезпек й іронічним ставленням до смерті, поблажливістю до демонстрації почуттів тощо:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
(Котляревський І. Твори. — К.: Дніпро, 1980. — С.152. Посилаємося на це видання, вказуючи в дужках сторінки.)
У процитованому уривку з хрестоматійної децими поеми наявні ознаки світоглядних настанов класицизму (троянці проливають кров “за честь і к князю за любов”) і преромантизму (воїни офірують життям заради ідеальної, неіснуючої, “чужої” батьківщини), причому останні переважають.
Поруч із преромантичною героїзацією козацтва треба виокремити й притаманну “Енеїді” романтичну іронію, пов’язану з підтекстовою оцінкою історії Січі та спробу її реваншу за Гетьманщини, з тугою через усвідомлення неподоланної прірви між славною минувшиною і нездійсненністю її в нових імперськиї умовах. Військова доблесть, лицарська гідність, крайовий колорит і врочистість “полків козацьких” (“Лубенський, Гадяцький, Полтавський / В шапках, було, як мак цвітуть”) не можна повернути, влада не потребує послуг цього колись елітарного суспільного стану (“Воно так, бачиш, і негарне, / Як кажуть то — нерегулярне” — прозорий авторський натяк на царські відмови на прохання врегулювати “козацьке питання”). Але у свідомості наратора та персонажів поеми залишається бажання зберегти духовно-державну традиці “за внуків славніших дідів”, бути гідним правонаступником предків. Тому один із романтизованих персонажів “Енеїди” Евріал пам’ятає батьківський заповіт — “Умри на полі, як герой”. Він має типову біографію: козацький син, сирота, для якого “Еней — отець, а неня — бог”, іде за покликом романтичної юнацької душі доводити лицарські чесноти в бою.
В образах Низа й Евріала переважають принципи романтизації козацтва: юнаки ревно дотримуються звичаю побратимства, демонтрують непересічну мужність, військову вправність, жертовність задля “общого добра”, вірність клятві тощо. Їхня мученицька смерть трактується автором як сенс патріотичного подвигу, як закономірний фінал лицарського чину:
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги
На вічність пам’яті своєй. (155)
Серед
преромантичних елементів “Енеїди” варто означити і грубий натуралізм зображення
картин бою, страждання і смерті, імпульсивність, екзальтованість емоційних
реакцій персонажів, нараторські рефлексії про несправедливу долю, надання
сюжетотворчої ролі сну як моменту переживання складної ситуації і часу
ірраціонального прийняття рішень, мотиву пророкування майбутнього, початки
персоніфікованих пейзажів. Тож преромантичний модус поеми виступає важливою
складовою її стильової системи.