Патерикіна В.В., Сандига О.І., Клецова С.Я.

Донбаський державний технічний університет

Ф. НІЦШЕ ПРО МОВУ ЯК ПІДГРУНТЯ КУЛЬТУРИ

За Ф. Ніцше, розвиток культури є засобом пристосування людини до умов свого існування. Культура завжди антиномічна, вона містить дві тенденції, які суперечать одна одній, два способи бачення і пояснення світу, два стилі життя. Звідси витікає можливість домінування того чи іншого з двох типів культурної орієнтації, з двох типів культури.

Перший зв'язаний з оформленістю, дискурсивністю, раціоналізмом, свідомим протистоянням до світу. Це так називана "аполлонійська культура", що вона за допомогою слова упорядковує світ ціною його спрощення, схематизації. Задля цілей адаптації людина як "слабка тварина" прагне застосовувати не волю, а інтелект, тобто вдаватися до раціоналізації. За умов раціоналізації серед найбільш використовуваних символів в культурі постають перш за все засоби мови, мовного дискурсу та логічні закони, згідно з якими вони функціонують. Проте, раціональність, яка виявляє себе насамперед у створенні символів, є хибною основою для культури, яка замість її зміцнення робить її слабшою, позаяк мова, система значень і символів відірвані від реальних процесів, заважають осягненню життя, адже істинне схоплювання сутностей не вимагає рефлексії, не має потребу в символічній діяльності інтелекту [5, 268-269]. Віддаляючи людину від справжньої реальності, символи і мова конституюють іншу реальність, так би мовити, реальність розуму, в якій панують штучно утворені інтелектом сфери тотожних змістів, фіксованих значень, регулятивів, що повторюються. Дані інтелектуальні структури формують поведінкові стереотипи, придатні лише для маси, для нетворчої більшості. Отже використання інтелекту і мови гасить інстинктивну волю до життя, що приводить до деградації людської особистості. Така культура розглядається Ніцше як певний деструктивний механізм, адже змістовно не пізнається думкою не лише життя, але й сама особистість: думка в принципі атомарна і не може бути основою як єдності "я", так і пізнання цієї єдності. У свідомості, базованої на інтелекті, відбувається штучне поєднання атомів думки у процесі постійного звітування про мотиви вчинку, а отже, здійснюється підведення під єдність "я" гетерогенних учинків, спонтанних за своєю природою. Таке зведення життя до когнітивних актів є руйнуванням спонтанності тілесних сил. У такий спосіб спотворюється і дійсність, і самосвідомість. Ця аналітична діяльність інтелекту і пов’язаної з ним свідомості агресивна і безупинно розширюється, створюючи тим самим загрозу життю. Тому необхідна провокація волі, щоб „видужати” від інтелекту і нав’язаної ним хибної, „хворої” свідомості, які спричинюють радикальну зміну природи перетворюваних ними проявів життя [5, 357]. Граничний розвиток аполлонійського начала веде до стереотипізації культури, до втрати самосвідомості як цінності, до маніпулювання позбавлених волі індивідами-посередностями [1, 96-97].

Другий тип пов'язаний із творчим відношенням до світу, із проявом усіх можливих людських властивостей, він вимагає оптимального розвитку індивідуальності, заснованої на вольовому початку, на особистісних якостях, що безпосередньо впливають на динаміку культури. Така культура є виявом людини як істоти сильної, що прагне завдяки власній волі до влади підкорити собі власне життя і суспільне життя, увесь світ, будь-яку реальність. В основі цього типу культури лежить емоційно-почуттєве "схоплювання дійсності", він не уникає навіть трагічного відношення до світу, Другий тип культури Ніцше називає "діонісійським". Діонісійська культура заснована на чуттєво-образному відображенні дійсності, що воно передусім реалізується у мистецтві як простору фантазії, інтуїції, цілісного осягнення життя. Ніцше пропонує руйнування знакової реальності і звертання до первинного говоріння, до гри тілесності і волі, до спонтанності життя [2, 652]. Інтенція тілесності реалізується насамперед за допомогою звертання до метафор, але слід зважати на те, що запровадження такої практики у граничному стані передбачає техніку мовчання, танцю, самоекспонування "без розуму". Згідно з цією інтенцією, метафізичний текст не будується, а постає вищою еманацією, що вона потребує досягнення екстатичного стану, стану своєрідного діонісійського священного божевілля, і взагалі дотримування згаданої інтенції вимагає занадто високого рівня інтенсивності існування [5,358]. Метафоричне бачення як спосіб вилікуватися від інтелекту і свідомості свідчить, що "для Ніцше патогенної виявляється не ситуація "я-відсутності" – ковзання в безлічі різного, – а „присутність”, ілюзія універсальної самототожності, центрованості вольової функції "я" у світі" [4, 201].

Таким чином, якщо перший тип культури, побудований на мовному дискурсі, що найяскравіше втілився в спекулятивній філософії, губить індивідуальність і спотворює світ, то діонісійська культура, яка заснована на містичному інтуїтивному "схоплюванні" цілісності і гармонії Всесвіту, що воно фіксується афористично і метафорично, надає простір для буття надособистості.

Ніцше усіляко підкреслює свою зневагу до аполлонійської культури і своє захоплення культурою діонісійською. Через це він нехтує метафізичними спекуляціями, системно-логічним викладенням істини, що могла б бути просто заученою читачами, віддаючи перевагу фрагментарності, афористичному стилю філософствування, аби наштовхнути читачів на шлях звільнення від стереотипізації сприйняття його послання.

Література:

1. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / Пер. з нім. та комент. В.М. Купліна. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.

2. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Ф. Ницше. Соч.: В 2-х т. / Пер. с нем.; Под ред. К.А. Свастьян. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – 829 с.

3. Ницше Ф. Так говорил Заратустра // Ф. Ницше. Соч.: В 2-х т. / Пер. с нем.; Под ред. К.А. Свастьян. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – 829 с.

4. Подорога В.А. Метафізика ландшафту. – М., 1993.

5. Романова И.К. А. Шопенгауэр и Ф. Ницше и восточная философия // История современной зарубежной философии: компаративистский подход. – Спб., 1997. – С. 336-359.